Я тільки на секунду розплющила одне око, аби побачити, як дарвенхардці і Златодара відійшли на певну відстань, озираючись на нас. А Либідь на мить затрималась — простягнувши руку розгубленому Тарасові. Він поглянув на мене, але не дочекався навіть кивка. Я немов перебувала в ступорі чи стані шоку. Просто могла дивитись, та й то недовго. Тому знову заплющила очі і притулилась до Тиграна. За мить почула, як Тарас звівся на ноги і покрокував з Либіддю. Рипіння снігу безпомильно видавало кількість кроків.
Рипіння снігу. Але тут він не танув.
Я зіщулилась.
Боялась, що Тигран проситиме мене поглянути на нього чи на світ, про щось запитуватиме або намагатиметься розповісти щось заспокійливе. Та він тільки обіймав мене, ми сиділи на розстеленому хутрі і мовчали. І за якийсь час я відчула, що стає легше.
— В моєму світі... Тому, з якого я прийшла... Є моя могила, — нарешті вичавила я, розплющивши очі. Це було непросто, бо їх заливала солона вода. — В них тіла не було, а однаково... однаково... похо... похова...
Затнулась і закусила губу, аби не розридатись знову. Тигран провів долонею в мене по щоці, стираючи мокрі струмочки, і підвів голову за підборіддя догори, примусивши глянути собі у вічі. Погляд його сірих очей був теплим.
— Ти жива. Там нічого й нікого немає. Зрозуміло? Ти жива і зараз тут, в Патрії. Ба навіть в Метейському краю чи Циркуті. Як це місце не називай, — байдуже, бо могили твоєї тут немає. І тому — ти зараз тут. Поховання твоє з’явиться ще дуже і дуже нескоро. Ти жива, Стожаре, і попереду маєш ціле життя. Довге, непросте, але сповнене краси і надзвичайного. Ти сама обиратимеш, яким воно буде. І зараз — ти жива. Зрозуміла? Щоб я не бачив цих дурних сліз. Побачила вона якусь картинку уві сні і розревілась, як дитя!
Останні слова були сказані без докору, а як і все — з теплом. Я не могла відвести від Тиграна очей. Хотілось сидіти так завжди — в його обіймах, що захищали від світу, страху, морозу, болю і навіть власних сліз.
— Я дещо пригадала, — мовила зрештою. — Щойно.
— І що ж саме?
— Пам’ятаєш, коли ми тільки зустрілись, я перечепилась через корінь і впала?
Тигран звів брови.
— Тоді ти побачила привида? Так, пам’ятаю. Я в ту мить почав думати, як би тебе спекатись.
Я засміялась. Його голос проганяв нічні жахи.
— Так, тоді. На привиді була туніка з чотирикутною зіркою. Нещодавно я знову її бачила. Ти знаєш, що означає цей знак? Я запитувала Ханну, але вона також не знала.
Тигранове обличчя миттєво перестало бути добрим і заспокійливим. Його брови насторожено зійшлись на переніссі, а очі дивно зблиснули.
— Чому ти запитувала про це в Ханни?
Дідько! Я прикусила язика.
— Стожаре?
— Бо-о-о... Ти не злись, гаразд?
— Не гаразд. Розповідай.
Тигран випустив мене з обіймів і присів навпроти. Мене одразу ж оповив холод. Натягнула на плечі хутро, в якому спала, загорнувшись.
— У Ханниного брата рубець на грудях. Такий же, — прошепотіла я.
Тигран ще більше спохмурнів.
— Такий самий? Тобто — як та зірка?
— Так, абсолютно.
— Звідки ти про це знаєш?
— Може, в дівчат є свої таємниці.
— Здається, хтось казав, що від мене приховувати нічого не хоче. Не так давно це було, — наполягав Тигран. — Ну ж бо. Бо я запитаю в Ханни, в чім справа. А подряпини від сутички ще не загоїлись.
— Можеш це зробити. А можеш поважати моє право розповідати тоді, коли сама захочу. Чи просто так тепер і запитати не можна, аби не звітувати? — спалахнула я, не бажаючи поступатись. — Тигране, ми йдемо разом. Але за твою підтримку я не збираюся платити цілковитою покорою. Я також не про все тебе питаю.
— А що ти хочеш знати? — примружився він.
«Чому ти ненавидиш Златодару».
— Не з’їжджай з теми, — вимовила я, відчуваючи, як щоки починають паленіти. О, від сліз і сліду не залишилось! — Ти знаєш, що означає цей знак?
— Так, знаю! — Тигран здійняв руки догори. — Але... Ти жахлива!
— Це я жалива? Це ти нестерпний!
— Ви чого сваритесь?! — гукнула до нас здалеку Либідь. Тигран махнув рукою. Дівчина відвернулась.
Шукач знову поглянув на мене, трохи заспокоївшись.
— Якщо хтось дізнається, що в Ханниного брата є такий знак — усе село виріжуть до останнього жителя. Бо така зірка — то герб Патрії. Хоча б сказати, де він її заробив, ти можеш?
— Підкорений на ім’я Ааріс зробив йому операцію на серці. Він вилікував і вклав під шкіру жилу, яка й утворює цей знак.
Очі Тиграна округлились.
— Від мого дотику рубець засяяв золотом. Це ще дивніше, ніж те, що якийсь раб узагалі зробив операцію.
— Не маю уявлення, що все це означає. А Ханна... ну, вона ж у курсі?
— Так. Але вона не знає, що це герб Патрії. Сказала тільки, що вже десь бачила його, та не пояснила, де. Але про значення не здогадувалась.
— Розпитай її детальніше при нагоді, де вона ще могла його бачити, — мовив Тигран і провів рукою по волоссю. Він явно стурбувався. — Це все дуже дивно. Ми ще не відійшли далеко від кордону, а вже натикаємось на непередбачувані і непоясненні речі. Я й гадки не мав, що раби так уміють лікувати.
— Ти гадаєш, вона збрехала? Що не знає про значення символу?
— Я не знаю. Але, може, так і є, — знизав плечима Тигран. — Та ми дізнаємось, що це все означає і хто тут залишає патрійські знаки. Це надзвичайно небезпечно, але раз таке існує — нам варто бути насторожі. Особливо тобі. Він засяяв і тим виявив, що ти — Стожар. Тому, якщо побачиш ще колись цю зірку при сторонніх — не підходь до неї і на крок. Не виказуй себе. Добре? Пильнуй щомиті.
— Як би ти не буркотів на Ханну, але й вона радила мені те саме, — посміхнулась я. — Я пильную.
— От і добре. Ходімо, Стожаре, час снідати.
Ми встали і пішли туди, де вже горів розведений вогонь, а над ним щось смачно булькотіло в казанку.
— Усі бодай часом називають мене Анною, — мовила я тихенько, коли ми ще йшли. — Тільки ти — завжди Стожаром. Чому так?
Але Тигран не відповів, а тільки посміхнувся.
Ну от, іще одна таємниця.
Засніжені простори вражали око своєю красою та мерехтінням білого покрову. Блакитне небо нависало куполом вгорі, створюючи храм краси та незворушності.
Ми мандрували вже декілька тижнів. За цей час я не раз і не два брала до рук батога з простору, чим викликала захват і острах супутників. Я й сама побоювалася цього вміння, але не використовувати його було б дурістю. Всевлад казав, що вчити мене битись холодною зброєю — безглуздя, коли я маю свою. А захищатись мені потрібно уміти.
Наші уроки почалися з того, що я мала навчитись бути стрімкою. Не сильною, ні. Бо сила моя не в м’язах, і це тільки в супер-блокбастерах головні герої, вперше взявши до рук меча, за місяць майстерно фехтують ним у сутичці з головним супротивником. Тому Всевлад з Тиграном чи не вперше виступили єдиним фронтом, зійшовшись на думці, що мені треба навчитись... ухилятися.
Вони кидали в мене сніжками. Коли не справлялась — камінцями. Невеличкими, щоб не завдати шкоди, але достатньо досадити. Златодара часом допомагала їм — закручуючи невеликі круговерті снігу довкола моєї голови, так, що я геть нічого не бачила і мусила орієнтуватись інтуїтивно. Її рука вже майже загоїлась.
Ханна з Либіддю примушували вчитись і Тараса. Такі години були сповнені зойкання та веселощів. Ми з Тарасом попервах нагадували неповоротких ляльок, але згодом нам почало вдаватись. Ми стрибали, відстрибували, ухилялись. У наших рухах навіть почала з’являтися грація.
Такі тренування були можливими, тільки коли ми зупинялись на ночівлю в незаселених гаях, лісах або серед лугів. Та що далі віддалялись від кордону, то частіше траплялись нам поселення. І супутники почали вчити мене не тільки фізичних вправ, а й історії та звичаїв Циркути, адже людині, яка прикидається белаткою, такі знання необхідні. Ми вигадали цілий родовід для моєї та Тарасової «сім’ї» і до дрібниць продумували, що говорити, коли питатимуть, куди ми прямуємо і навіщо. Багато про Циркуту я чула ще в Павутинні, але почути і побачити — речі відмінні.