Спершу ми прямували до Бактрії, аби розшукати Вишену. Тоді вирішили знайти її дитину, затим — вирушити до Колісії, столиці Метейського краю, а якщо буде потрібно, то й до Медії — столиці Белати, щоб розшукати потрібні мені знання. Пошуки рудоволосої дівчинки та помсту Всевлада лишили на потім. Спочатку я хотіла повернути Тараса додому.
А він вчився. І не тільки стрибати під градом камінців, ні. Він вчився розмовляти белатською і запам’ятовував її навдивовижу швидко. Я була вражена і потішена. Спершу дико переймалась тим, як витримає Тарас нашу мандрівку. Не знаю, якось за старою звичкою гордитись і завдяки своїм умінням я вважала, що йому буде важче. Але ні — хлопець швидко оговтався після недуги і абсолютно нормально зносив дорожні труднощі. Мандрувати верхи на конях спершу було для нас незвично, бо був страх впасти, боліли ноги, сідниці, спина. Та з часом навчились. Тарас був спокійним та привітним, як колись, коли ми тільки познайомились. Але насправді він завше був таким — просто так багато сталося в наших життях, що я встигла про це забути. Ми багато часу проводили разом, але минулого не вертали. Не було більше ніжних поглядів чи поцілунків. Навіть легкого флірту. Не знаю, як він, а я навмисне уникала будь-яких подібних речей. Досить.
Та часом покидалась і відчувала власне шалене серцебиття. Хотілось підійти і пригорнутися до сплячого хлопця. Та за мить напівсонний стан минав, я заспокоювалася і намагалась про це не думати. Відчувала зніяковіння і дивний дискомфорт від невизначеності.
Кохання не минає безслідно. Якщо минає... а може, для кожного, хто колись мав владу над серцем людини, в ньому залишиться місце до скону?
А може... може, там не він один?
Я так часто згадувала Артура. Особливо коли прокидалась серед ночі ні з того ні з сього. Хоча, втомлена, мала б спати, як дитя. Як він? Що з ним?
Хотіла б побачити його бодай раз. І батьків та брата. Норовила достукатись своєю свідомістю, силами до межі між світами, як це сталось, коли побувала біля своєї могили. Але не могла. Не зумисне. Може, час ще не прийшов.
Намагалась не помічати схожості Артура та Всевлада. Не тільки в зовнішності, а й у поведінці. Та не могла. Владність, сексуальність, гострий розум — це в них також було спільним. Майже однакові посмішки, вигин брів при здивуванні чи роздратуванні.
Втомлювалась від спроб не думати про них обох. Часом це вдавалося, часом — ні. І тоді я почувалась винною.
Перед Артуром, бо тут — такий схожий на нього чоловік. І він...
Годі.
Бо не тільки пам’ять про Артура тривожила моє серце, а й прохолодний погляд Ханни, коли вона спостерігала за мною та Всевладом. Мені не треба було бачити ореол почуттів довкола дарвенхардки, щоб розуміти її думки.
Ми вчилися ухилятись. А тоді я почала вчитися захищатись.
Почала збивати камінці своїм просторовим батогом. Спершу невміло, повільно. Втрапляла в ціль радше випадково. А потім... навчилась. Бо батіг став розвіватись, як тканина — з вузької мотузки від перетворювався під час руху в полотно, яке захищало мене, мов щит. Тут не треба було навіть великої точності — просто вчасно похопитись, з якого боку летить загроза.
— Стожаре, це надзвичайно, — мовив якось Тигран, коли я без зупинки відбила з десяток камінчиків, які вони запускали в мене з Всевладом. — Ти молодець.
Я переможно задерла підборіддя догори.
— Спасибі.
— Пропоную спробувати дещо інше, — сказав дарвенхардець, який дивився на мене з легкою посмішкою.
— Що ж саме?
— Колись давно, як ти вже знаєш, белати винищили Стожарів. І зробили вони це з допомогою дарвенхардців. Тому годі бавитись із камінцями. Ми маємо застосувати зброю.
Я витріщилась на нього.
— Ти в мене стрілятимеш?
— Не одразу. Спершу просто кидатимусь стрілами, — всміхнувся він ширше. Але я знову бачила його погляд — оцінюючий, прохолодний. Мені стало не по собі. Я подивилася на Тиграна — той вагався. Але зрештою кивнув.
— Спробувати варто. Але тільки якщо ти не проти.
Якусь мить тривала тиша. Я бачила, як схвильовано позирає на мене Либідь, а Златодара хмурилась. Я подивилась на неї іншим поглядом — довкола рук дівчини закручувалась енергія. Вона готується мене захищати.
Злата не мала таких сил, як я, але теж була здатна творити дивовижне. І бути небезпечною.
Від цього мені стало трохи легше.
— Не проти.
Ханнине обличчя було спокійним. І це насторожувало ще більше, ніж миті, коли в її очах горіли пристрасть чи незадоволення.
Всевлад дістав з сагайдака стрілу. Довгу, витончену, зі сріблястим наконечником. Мить постояв, наче в задумі, а тоді кинув нею в мене — але не так, щоб влучити гострим кінцем і вразити, а як кидають палицю, щоб зловив пес, — боком.
Рухом, який вже ставав звичним, я вдарила батогом, збиваючи ціль.
Стріла вільно пройшла крізь загуслий простір і, розрізавши його навпіл, вдарила мене в стегно древком.
Батіг — звичний, міцний — раптом поплив, як розтоплена гума, ставши двома окремими частинками, і я розтиснула пальці. Повітря ще якусь мить тремтіло недовершеними фрагментами, а тоді знову стало нормальним.
Всі вражено завмерли.
— Ти знав? — спитала Ханна Всевлада, порушивши тишу.
— Ні. Підозрював щось таке. Але напевне не знав, — мовив він тихо.
— І що це означає? — запитала я. Голос прозвучав хрипко.
Ханнині очі видавались кригою.
— Що ти не маєш від нас захисту. Сила Стожара не має впливу на зброю дарвенхардців.
Червонясте світло вогнища вихоплювало бліді обличчя, хутряні плащі та переливалось полум’яними краплями на зброї. Тріскотіння замерзлих гілок, які поїдав вогонь, незвично голосно ляскало по вухах, відволікаючи від думок.
Того вечора всі були пригніченими, особливо — мої друзі. Дарвенхардці теж від відкриття не були в захваті, адже нам могла б знадобитися моя майстерність в протистоянні, якби виникла така потреба. Нас дуже мало, а що далі ми просуваємось на північ, то більше стає довкола людей. Більше підкорених, більше белатів. І більше дарвенхардців. Не треба викривати себе, варто щомиті пильнувати. Та якби довелось... я буду беззахисною.
— Ти знаєш, чому так? — спитала я Всевлада. Ми всі сиділи довкола вогнища.
Він поглянув на Ханну:
— Пам’ятаєш, я колись запитував тебе, чи ти склала присягу, як усі дарвенхардці, і що все робиться не просто так?
Вона кивнула.
— Так. Я вколола долоню шипом свого лука та пролила кров у чорну чашу в палаці Величного Медії. Але я думала, це звичний ритуал. Просто символічний.
— Ні, це не так. Я не знаю ще всього, бо цілком про минуле чаші розповідають тільки одні Величні іншим. Навіть Спадкоємці не знають усього. Та мене попередили, що коли ми вливаємо свою кров до неї, то стаємо пов’язаними з іншими дарвенхардцями та Циркутою. Незворотно. Та посудина — мов серце військових сил імперії. Тисячі й тисячі дарвенхардців пролили свою кров в неї, а вона не наповнюється, бо всотує рідину. Після присяги нам стає важко не підкорятись наказам. А напасти на свого або на справедливо незасудженого до покарання белата — то справа взагалі майже неможлива. Та присяга просто не дозволить. А ще... наші стріли та шипи луків вмочують після виготовлення в кров у чаші. Тому, гадаю, вони й можуть вразити Анну. А ще... я чув, що першою кров’ю, яка влилась до тієї посудини, була кров Стожара. Тому що навіть дарвенхардці не могли б рівнятись до вас силами, якби не мали переваги, — чоловік поглянув на мене. — Після присяги ми скріплюємо її невинною кров’ю. І після цього клятва перекреслює шлях назад.