Останнє я й так знала. Відчула, що маю справу з убивцями ще до того, як побачила цих двох. Тоді, у лісі, коли мені верталась моя пам’ять, а Ханна з Всевладом випадково на мене натрапили.
— То он як відбулось завоювання Патрії. Ніхто не міг здолати Стожарів. Крім дарвенхардців, — прошепотіла я.
— Так. А ще... Стожари з того часу не народжуються на її землях. Я не знаю, чи зумисне так було зроблено, чи сталось випадково. Бачиш, в Дикому краю, вже за межею Циркути, бувають люди, як Златодара. Що мають дар, але не такий могутній. Та на землях Циркути ніхто таким не з’являється на світ. Наша присяга, вочевидь, просто вливається краплинами до якогось прокляття, чи як це назвати. Щось було зроблено з землями імперії, особливо — патрійськими. Щит, який творять мої татуювання, якраз проти твоїх, Стожаре, сил. Бо в фарби, якими наносять такі малюнки, додають кров із тієї чаші. Тому Спадкоємці мають захист значно потужніший, ніж інші дарвенхардці. Повір, якби я не хотів, аби ти проникла в мої думки, ти б не змогла цього зробити.
Я відчувала, як тіло проймає тремтіння. Я — беззахисна проти найстрашніших убивць імперії. Мій дар безсилий. Що ж робити, якщо буде небезпечно?
— Ну, ми ж дали присягу тебе захищати, — нагадала Ханна, неначе прочитавши мої думки.
— Так, але ніхто не відміняв тієї, про яку щойно розповів Всевлад. — холодно промовила Златодара. — Що, як ви не зможете піти проти своїх, якщо буде потрібно?
— Тоді Стожара захищатимемо ми, — мовив Тигран. Голос його прозвучав спокійно, але твердо. — І не варто про це забувати. Ми вирушили в цю мандрівку, бо уклали альянс, і треба дотримуватись його умов. Ото й усе. Нас узагалі не мають викрити. Циркута величезна. З двома дарвенхардцями ми викликаємо довіру. Та й цей одяг переконує всіх, що ми — сервуси. — Чоловік вказав на себе. Злата, Либідь та Тигран справді кілька днів тому роздобули собі одяг сервусів в одному містечку. Він нагадував дарвенхардський, тобто був шкіряним, складався зі штанів, чобіт та куртки, яка одягалась під хутряний плащ, а ще сорочок однакового крою як в чоловіків, так і в жінок. Тільки все було не чорним, а сірим. На грудях — герб Циркути.
Тільки, я знала, сервуси під курткою носили тонку, але надзвичайно міцну кольчугу. Дарвенхардці ж одягали її лише в разі передбачених військових дій — в дрібних протистояннях вона була зайвою і заважала рухам. Крім того, Всевлад з Ханною розповіли про те, що є в них і обладунки — легкі, майже непробивні. Та їх також видають за особливої потреби. В Циркуті бувають дрібні зіткнення з підкореними, а ще відбуваються рейди на півночі, сході й заході, де тривають пошуки ще нескорених народів. Деяких уже знайшли. Та з них в основному беруться хабарі, а опісля військові Циркути відступають, отримавши своє — бо там і земля, і люди надто малочисельні та неважливі, аби заселяти ту місцину белатами.
В казанку забулькотів трав’яний чай. Либідь розлила його в залізні горнята, які ми мали з собою, і перше простягла мені. Я вдячно всміхнулась і обхопила теплу кружку замерзлими пальцями.
— Всевладе... — мовила я. — Здається, я зрозуміла, чому тобі потрібна моя допомога в убивстві Величних. Бо ти можеш просто не мати сил підняти проти них зброю. Присяга не дозволить. Так?
Знову голосно тріснула гілка в полум’ї.
Погляд чорних очей обпалив мене.
— Так.
— А чому ти хочеш їх убити? Ти ж маєш стати одним із них? — спитав Тигран неголосно. — Це ж державна зрада. А ти не видаєшся... ну, для чого це тобі?
Я поставила горня з чаєм на землю і обхопила себе руками, відчувши, як тіло пронизує мороз. Поглянула на Всевлада і зустрілась з ним поглядами.
Я єдина тут знала його мотиви. Була впевнена, що чоловік не відповідатиме.
Але помилилась.
— Розповім лише тому, що ми маємо працювати разом, — мовив дарвенхардець сухо. — Я не хочу вбивати всіх теперішніх Величних. Більшість із тих, про кого йде мова, відійшли від влади і тепер їх діти зайняли престоли. Я хочу убити тих, хто свого часу засудив на смерть мою матір. Вона... також була Величною. Правителькою Метейського краю. І одного разу зробила дещо, чого не варто було робити. Її спалили на вогнищі.
Всевлад говорив безпристрасно, спершу дивлячись на мене, а тоді перевів погляд на вогонь. Але кожне його слово звучало так страшно, що певний час всі боялись дихнути. Я поглянула на Ханну — її обличчя стало маскою. Дівчина була захоплена зненацька — як і всі. Її руки, що до того спокійно спочивали на колінах, стиснулись в кулаки.
— Що ж таке може зробити Велична, аби заслужити таке покарання? — спитав Тигран обережно. Зазвичай він та Златодара не надто церемонились з тоном в розмові з дарвенхардцями, та — не цього разу. Голос Шукача звучав неголосно і м’яко: — Бо ж спалення — це покарання за...
— ...державну зраду, — закінчив за нього Всевлад, не відводячи погляду від полум’я. Воно поїдало пурпуровими язиками його зіниці. Дарвенхардець сидів якраз навпроти мене і я добре бачила його очі.
Краще таких очей ніколи не бачити.
Та голос чоловіка звучав, як і раніше, спокійно:
— Її друг покохав метейку. Інший белат, що належав до високої знаті. І... кохання його стало переходити межі, дозволені нам у стосунках з рабинями. Його вирішили покарати, убивши коханку та їх спільних дітей. А моя матір заступилась. Тому дітей стратили через отруту, а обох жінок — спалили.
— Чому одинадцятьох? Адже в кожній з держав править по парі Величних. — спитала я.
— В тому суді брали участь лише Величні, що були прямими Спадкоємцями престолів, а не ті, хто посів їх через одруження. Там усі були представниками Вищих родів. Це не тому, що Величні в парі нерівні, ні. Просто так захотів мій батько. Хотів, щоб приймали рішення такі ж, як і він. Адже він успадкував трон Метейського краю. Моя матір була Спадкоємицею Староти. Відмовилась від того престолу, щоб вийти заміж за мого батька і правити Метейським краєм. Особливо цікавим фактом є те, що її молодший брат, Оген, отримавши престол Староти завдяки її вибору, потім засудив свою сестру до смерті.
— А... той чоловік? Друг твоєї матері? — запитала здушеним голосом Либідь.
— Він живий. Але краще нам на обраному шляху з ним не зустрічатись.
— Він... вірний Циркуті? Після всього? — спитала я.
Всевлад знову подивився на мене. Вогонь в погляді чорних очей згас.
— В імперії є методи, аби забезпечувати собі вірність. Це вже мені повір. Та... Досить цієї розмови. Я розповів достатньо, аби ви усі мали уявлення про мої мотиви. А їх глибина — це вже не ваша справа. Нам згодиться взаєморозуміння, коли доведеться убивати наймогутніших і найсильніших людей в імперії.
Розділ 11
Минала ніч.
Навіть дарвенхардцям важко бути нечутними, коли стоїть сильний мороз — адже сніг хрумкотить від найменшого натиску. Це дратувало і видавалось незвичним — адже я так звикла бути непомітною. Та те роздратування лишалось десь на околиці свідомості і відчувалось радше якось автоматично, аніж щиро — бо насправді в моєму серці та думках панівними були геть інші почуття. Біль, жах, потрясіння — вони накривали мене з головою. Востаннє я відчувала так сильно і погано, коли кричала на Ярого, коли той розповів мені про те, що я — патрійка. Уже після того, як вбила невинних підкорених. І зараз знову було те саме — емоції заважали думати і бути раціональною, не давали залишатись логічною. Я намагалася вловити інші звуки, побачити в снігу Всевладові сліди — та марно. Тільки чіпляла головою та руками гілки, струшувала з них сніг, із зусиллям виборсувалась — і прямувала невідь-куди. Ми знову були в якомусь лісі і прямували ним вже другий день. Завтра він має скінчитись, а поки довкола — самі дерева. Не такі могутні й високі, як там, де я народилась та в Дикому краю. Але сьогодні вони для мене — пастка.
— Ханно...
Пастка для нас обох цієї довжелезної ночі.
Я озирнулась. Всевлад стояв неподалік, прихилившись боком до стовбура розлогого дерева, гілки якого вкривала паморозь і снігові шапки. Місяць сьогодні не зійшов, тільки глухо мерехтіли нагорі поодинокі зірки. Тут було б геть темно без дарвенхардського зору.