Всевладова постать видавалась каменем — застиглим, моторошним, непорушним.
Як же йому було погано. Не треба бути чаклуном, аби розуміти це.
«Відчувати біль і переживати почуття — нормально для дарвенхардця. Просто ми вміємо цілковито контролювати ці речі», — пролунав у моїй голові голос з минулого. Голос Ярого. Не знаю чому, але за час, як Всевлад зник у лісі, одразу ж коли усі поснули і Тигран став на варту, наставник з’являвся в моїх спогадах кілька разів. Я не могла зрозуміти, чому, та й була така розтривожена, що не надавала явищу великого значення. Понад годину не могла знайти Всевлада. Зараз я себе не контролювала. Гадала, що й він також. Він не хотів, щоб його знайшли... чи то я просто погано старалася? Запам’ятала тільки погляд Тиграна, коли ми одне за одним майнули до лісу. Сповнений розуміння. Не співчуття чи жалості, саме розуміння. Чому так?
Ця думка полетіла вслід за іншими.
Я ступила крок до Всевлада.
— Можна? — чомусь спитала. Камінь ожив.
Він простягнув мені руку.
Я підійшла і вклала в неї свою. Навіть крізь рукавиці відчула напругу.
— Ти не уявляєш, який я радий, що ти — дарвенхардка, — прошепотів він раптом. Відпустив мою долоню і, знявши рукавиці, кинув їх просто на сніг. Обхопив моє обличчя руками і зазирнув у вічі своїм мерехтливим поглядом. Ніч була єдиною частиною доби, коли очі Всевлада переставали бути непроникно-чорними. В них з’являвся сріблястий відблиск — це захоплювало та лякало водночас.
Його руки були такими сильними і такими ніжними. А ще — теплими.
— Чому? — спитала я пошепки.
— Бо якби ти залишилась сервускою, то лишилась би і метейкою. І, отримавши ті татуювання, я вже не дозволив би собі й на крок до тебе наблизитись. Коли я був учнем, то не так про це й задумувався. Але згодом усвідомив... Одного полум’я мені в житті вистачило.
Я теж скинула рукавиці. За ними полетіли й лук та сагайдак зі стрілами, портупея з ножами з пояса, хутро. Я зняла зброю з Всевлада — і він не зробив і поруху, аби мені заперечити.
Обійняла його за стан, опинившись з дарвенхардцем під його плащем. Притулилась до широких грудей, чуючи, як швидко б’ється серце чоловіка.
— Ця зброя часом втомлює, — прошепотіла. — Важко навіть обійнятись.
Всевлад обхопив мене руками так міцно, що на мить стало складно дихнути. Тоді однією рукою лагідно ковзнув моїм підборіддям, припіднімаючи його догори. Легенько торкнувся пальцями вуст, щік, скронь. Я заплющила очі і відчула його поцілунки на повіках, що затремтіли. Тоді його губи знайшли мої.
І вперше в житті я вчилась не бути метейкою чи патрійкою, сервускою чи дарвенхардкою, підкореною чи... будь-ким із них. Зараз ніхто з них не був Всевладові потрібен.
Тому я вчилася бути просто близькою людиною.
Частина 2
Чорногір
Розділ 1
Я розплющив очі дуже невчасно. Сонми бульбашок, як це буває при зануренні великої маси, рвонули догори, затьмаривши погляд, і від несподіванки я скрикнув, випустивши повітря. Рот одразу ж наповнився крижаною водою. Від низької температури та нестачі повітря забило памороки.
Я заборсався і спробував вирватись зі сталевої хватки, що стискала мій комір, затягаючи під воду, але тільки шкрябнув пальцями чужу руку. Від страху та паніки мало не вмер ще до того, як захлинувся, аж тут мене витягли на поверхню. Почулось роздратоване зітхання і Шукач Орислав вільною рукою ляснув мене по спині, помагаючи вихаркнути воду. Захрипівши, як старий дід, я намагався відкашлятись і вдихнути водночас, з чим справлявся так собі.
— Яка ганьба. Ти пробув під водою менше десяти секунд і мало не вмер. Та Благодар вижене тебе, не пустивши й на поріг Обителі Стожарів, — мовив Орислав глумливо.
— Не Шукачеві вирішувати! — буркнув я, за що одразу ж поплатився. Ледве встиг вхопити ротом повітря, як чоловік знову занурив мене під воду.
Такими були уроки, що мали навчити мене не панікувати. І хоч я знав, що потонути мені не дозволять, спокій вдавався кепсько.
Цього разу я витримав більше хвилини і вже коли відчув, що груди й шию стискає сильний спазм, заляскав долонями по руці Орислава.
— Вже краще, — сказав той, витягаючи мене на світ. — Але ще не те.
— А що ж не так? Я терпів, скільки міг! — не витримав я. Смаглявий, з короткою чорною бородою і геть лисим черепом, Орислав не викликав у мене захвату, раз за разом занурюючи в річку. Ми стояли на глибині, і п’яти мої ледь досягали дна, коли хвилі плюскали об підборіддя, часом заливаючи обличчя і втрапляючи у вуха. Ориславові вода не досягала навіть плечей. Він був велетнем порівняно з більшістю чоловіків нашого села. Сірі, майже білі очі видавалися дивними на тлі затемненої сонцем шкіри.
— Ти терпів як людина! Я ж вчу тебе не панікувати і мислити як Стожар. Стожарам не пасує страх, що засів у твоїх очах!
Я скреготнув зубами, намагаючись погамувати злість. Страх! То я... я боюся? Ще чого!
Просто... просто не обділений здоровим глуздом. На відміну від цього садиста.
Як погано, що мені лише дванадцять і до переселення в Обитель Стожарів треба чекати ще три роки. Адже усі ми до п’ятнадцятиріччя мешкаємо там, де народились, у своїх сім’ях. Стожарам важливо не забувати, хто вони та звідки. Я ніколи не протестував, бо любив свою сім’ю, але...
Було одне «але». За зовсім юними Стожарами завжди наглядали Шукачі — найманці, з якими старші мої побратими укладали різні угоди. Так робилося для безпеки і навчання. Шукачі були людьми надзвичайних умінь, які здобували без найменшого надприродного хисту. Їх досвід та вишкіл помагали підготувати і дисциплінувати Стожарів до того, як вони починали розвивати свій надприродній дар з іншими. В обмін на це, наскільки я знав, Стожари навчали маленьких Шукачів. І все б нічого, якби Шукач, якого приставили до мене, не виявився якимось шаленим.
— Думай! — наказав він, знову занурюючи мене в річку.
Цього разу я протримався ще довше, а тоді знову став штурхати Ориславову руку. Але той не відпускав мого коміра та не тягнув його догори. Я заляскав долонями сильніше, тоді забрикався, копаючи чоловіка під водою ногами. Та все — марно. Горло стиснуло від болю, а легені судомно скоротилися, вимагаючи повітря. Та я не дозволив собі вдихнути... Ні... ще ні... ще трішки...
Перед очима попливли кольорові кола.
Ну не вб’є ж він мене!
Я розкинув руки в сторони і біль, що наростав в грудях, розрісся, а тоді вибухнув силою. Такою... ще мені незрозумілою, могутньою, та повсякчас відчутною. Тією, що текла моїми венами від народження.
«Я навчу тебе нею користуватись», — зринув в голові спогад п’ятирічної давності. То був єдиний раз, коли ми бачились із Благодаром. Тоді я вперше почав усвідомлювати, що особливий. Мені снилися дивні часи, коли велети ходили землею і вступали в криваві поєдинки з людьми. Тілами були всіяні поля та спалені міста... аж доки одного дня хтось не припинив це. Я не міг його бачити, тільки сяйво, що з’являлось на полях борні, а тоді в усіх вояків починала падати з рук зброя. Одного разу я вийшов з дому і в хлопчаків, що жартома змагались між собою на вулиці, палиці розсипалися попелом. За кілька днів до нас додому навідався Благодар.
Біль вибухнув силою. Потоком, що пронісся кожною венкою та артерією, кожною жилкою, кожною волосинкою на тілі. Біль вибухнув могутністю і чимось таким, що на мить стерло звичне поняття безконтрольності та свободи.
Води ріки відхлинули, заливши обидва береги, відкинувши від мене Орислава і перелякавши, мабуть, чи не все поселення. Вони нікому не завдали шкоди, бо вже за мить мій учитель-варвар, відпльовуючись, з’явився на світ з хвиль метрів за двадцять від мене, а на берегах верещали налякані, захоплені зненацька чоловіки й жінки. Діти весело реготали, вимоклі до нитки. А я стояв посеред водойми, розкинувши руки в боки і вода оминала мене двома потоками, щораз наближаючись до пальців. Я кинув оком на Орислава, який, на відміну від моїх очікувань-побоювань, не виглядав сердитим, а тоді опустив руки. Ріка м’яко повернулась в своє русло, захлюпнувши мене спершу з головою. Коли рівень потоку звично спав, я набрав в легені побільше повітря і, пірнувши, поплив до берега. Там мене вже чекав Шукач. Він сидів на камінні, поклавши підборіддя на переплетені пальці рук і ворушив пальцями босих ніг.