— Прошу... допоможи зцілитись. — мовила я. Не хотіла наказувати.
Деревне серце на мить завмерло, відчуваючи мій біль. А тоді золотисте сяйво раптом потекло назовні, просочуючись крізь десятиліття вікових кілець, і досягло потемнілої спеченої плоті. Біль зник.
Я заплющила очі, відчуваючи дивне вмиротворення. Сила природи сповнювала мене, тамуючи не тільки фізичну муку, а й духовну. Вперше відчула вдячність до Ждана за те, що він витяг мене на деякий час із печери — думки прояснялись.
Відійшла від дерева, коли відчула, що всередині воно починає згасати. Руки відновились, чорнота зійшла і шкіра стала, наче й не було ніяких ушкоджень. Поглянула на ялину і сумно побачила, як кілька великих гілок на ній всохлись.
— Я не знав, що ти так умієш.
— Читала про це і, як виявилось, умію. Але мені не подобається, що доводиться чинити жорстоко, хай навіть з ялиною. Треба відрубати сухі гілки, щоб дерево не вмерло через них. Ти зможеш?
Ждан довгу мить хотів відмовитись — я це бачила. Тигран погодився б одразу, але його батько не був таким спраглим помагати просто так, та ще й рослині. Але тоді він кинув погляд на мої руки і, побачивши, що вони дійсно зцілились, зітхнув і поліз на стовбур. Добре, що він мав з собою довгого ножа.
Хвилин за двадцять кілька великих гілок лежали на землі, а ми з Радником сиділи поряд і доволі довго тишу порушував тільки шум Дівчини.
— Ждане, я не хочу їх убивати. Є інший шлях, — нарешті мовила я. — Ти чув усе.
— Вони можуть зрадити нас, повернутись сюди, відшукати Павутиння і всіх вирізати. Вони допитають наших людей, катуватимуть їх, а тоді дізнаються, де знайти інші поселення, більш віддалені від кордону. В одному з них виховують наших дітей. Їх усіх також уб’ють.
Я опустила голову, закривши лице руками. Ждан обійняв мене за плечі.
— Ти дуже добра і милосердна, Стожаре. І я розумію, чому ти хочеш вчинити так, як пропонуєш. І розумію, що хочеш повернути свого друга чи хлопця, чи хто він такий, додому. Як усвідомлюю і те, що, можливо, й ти хочеш вернутись туди, хоча і не кажеш цього відверто. Але не обов’язково взагалі посвячувати в свої плани дарвенхардців. У тебе є я, Тигран та Златодара. Є Воля. Є інші, хто поможе тобі, якщо захочеш чогось.
— А як же те, що ми з Ханною такі схожі? Між нами напевне є якийсь зв’язок, — мовила я. — Що з цим?
— Я не знаю... — признався він.
— Ждане, я не хочу вдавати з себе рятівника чи щось подібне, але я бачила думки Всевлада. Йому його ж співвітчизники заподіяли зла більше, аніж багатьом підкореним. Він хоче смерті белатів, до метеїв йому байдуже. В його душі багато пітьми, але там є надія. Він же наче принц, чи не так? Хіба погано, якщо сам белатський принц буде зобов’язаний своїм звільненням Стожару? А ще він закоханий в Ханну. Напевне, це негарно, але... вона може бути важелем впливу на нього. Принаймні, її безпека. Він готовий до співпраці. А якщо прикидатиметься, то клятва, скріплена рукостисканням зі мною, допоможе.
— Ти впевнена в цьому?
— Ні, чесно кажучи. Але ж і дарвенхардці не знають моїх думок з цього приводу, — всміхнулась я. Ждан пирхнув і похитав головою.
— А Ханна? Що з нею? Вона теж кохає Всевлада, він важливий для неї? Чи не пожертвує вона ним в разі чого?
— Я не знаю. І він... також не знає. Але вона справді хоче врятувати тих людей, я побачила це. Вона не геть пропаща. Хоч, звісно, й небезпечна. Але її зв’язок з Метейським краєм ще живий і доволі міцний, хоч вона сама може це заперечувати. Годі, Ждане. Ваша війна — не моя, якщо чесно. Вибач, якщо це звучить сухо чи невдячно. В Павутинні мене врятували. Я вдячна вам за це. Та не дозволю вбити двох людей, якщо є інший вибір. Хай небезпечніший, хай більш складний і непевний — я не прошу тебе бути поруч зі мною, коли піду з ними. Але вибір цей є, і я його зробила. Просто добре обговорити це з тобою зараз тут. Попри все, я не хотіла б, аби вони бачили, що Стожар геть не кориться Раднику. Я поважаю тебе. Та я буду відстоювати своє рішення.
— Здається, надходять часи, коли Рада схилиться перед Стожаром, — мовив по паузі чоловік. Тоді поглянув на мене і його очі видались кришталево-темними, наче трохи сяючими біля зіниць.
— Ждане, я...
— Я хочу, щоб ти знала: якщо так буде, я визнаю це першим. Я не піду проти твоєї волі, Стожаре. Можливо, ти права. Часи з твоїм приходом настають інші. Але і я хочу укласти з тобою угоду. Тоді роби з дарвенхардцями усе, що захочеш.
— Чого ти прагнеш?
— Аби ти залишилась із нами. Коли відправиш Тараса додому — не йди з ним. Цей світ без тебе тепер мало чого вартий.
Я відчула, як горло стиснуло від його слів.
— Я...
— Не вимагатиму від тебе магічних присяг. Я просто хочу, щоб ти пам’ятала: якби ти зараз пішла від нас, то ми ще сяк-так вернулись би до попереднього життя, хоч і... ну, та не важливо. Але якщо ти втягнеш Павутиння у відносини з белатами, якщо виникне бодай найменша можливість нашого викриття, а вона з’явиться, тільки-но ми розв’яжемо дарвенхардців — ти станеш відповідальною за долі людей в підземеллі. Так само як і я, бо дозволю це. Ми муситимемо їх захищати. До останнього.
Я простягнула йому правицю. І не чекала, що Ждан просто так погодиться. Але він зробив це. А я... я й так надто вгрузла в цю історію. Чекати, що її фінал відповідатиме моїм особистим інтересам чи прагненню вернутись додому разом з художником, було б дурістю. До того ж я не була впевненою, що хочу цього. Але воліла б, звісно, мати вибір... Та вже. Життя давно показало мені, що не буває ідеальних фіналів. Треба обирати. Треба відпускати. Треба уміти бути відповідальною.
— Я обіцяю тобі. Я не покину вас.
Ждан узяв мою руку і поцілував.
Дороги додому не буде.
— Що ви надумали? — спитав Ждан, коли ми повернулись до печери. Він був спокійним.
— Спершу я б хотів знати, що вирішила Стожар, — мовив Всевлад.
— Гаразд. Я зроблю те, про що ти просиш, — відказала я. Зрозуміла, що погодилась стати убивцею чи принаймні співучасником, але той вибір треба було зробити. Принаймні для Ханни треба буде рятувати, а не убивати.
— Тоді я згоден, — мовив Всевлад. Усі поглянули на Ханну.
Та кивнула.
— Я також.
Ждан розрізав мотузки, що сковували їхні руки, ноги та тулуби. В ту секунду павутинці відчутно напружились — але дарвенхардці просто підвелися. Я зітхнула з полегшенням і простягнула до них руки: Всевладові правицю, а Ханні — лівицю. Робила дещо неймовірне, не випробуване досі, але тіло і сили слухались. Мої долоні, чисті та неушкоджені, легенько мерехтіли золотавим сяйвом.
Дарвенхардці взяли мої руки в свої.
— Я присягаюсь допомогти тобі, Всевладе, у виконанні задуманої помсти одинадцятьом людям. Я присягаюсь тобі, Ханно, допомогти врятувати і доставити до безпечних місць трьох людей, яких ти хочеш захистити, — мовила я. Світло довкола наших рук стало потужнішим, розлившись печерою і затопивши її м’якими променями.
— Я присягаюсь допомогти тобі, Анно, відшукати знання, що відкриють шлях до твого світу звідси. Я присягаюсь тобі не завдавати шкоди мешканцям Дикого краю і не викривати шляху до них нікому, — мовив Всевлад. Ханна повторила його слова.
Сяйво довкола наших рук стало ще яскравішим, а тоді поволі згасло.
Розділ 2
Дарвенхардці лишились в печері. Для цього довелось пройти через одну не дуже приємну мить, коли я знову торкнулась руки Всевлада — чоловік дозволив мені зазирнути в його голову, щоб упевнитись у тому, що вони з Ханною одразу ж не помчать до Циркути, аби нас видати, чи не підуть нашими слідами до поселення. Я боялась торкатись його чорних тату, та попередній досвід показав, що тільки так можна проникнути до захищеної свідомості дарвенхардця — поклавши пальці на захисний малюнок і маючи його мовчазний дозвіл. Я боялась вогню, бо до тремтіння пам’ятала страшні опіки. Проте цього разу мої руки не спалахнули — хоча дотик до татуювання завдав сильного болю. Я скрикнула, але Всевлад швидко скинув мою руку. Коли я торкалась його долоні, потискаючи задля чарів присяги, такого не було. Справа тільки в татуюваннях.