— Побачила? — спитав дарвенхардець тихо. Я кивнула зі стисненими зубами. Він не бреше. Всевлад та Ханна дочекаються нас.
— Можливо, варто перевірити і її теж? — спитала Златодара, стурбовано оглядаючи мою руку, узявши її в свої долоні, і кивнула на Ханну. Від дотиків подруги стало трохи легше — дівчина ледь чутно зашепотіла лікувальні слова.
Я відчула, як довкола дарвенхардки згущується пітьма.
— Я нікого не впущу в свою голову! — відрізала вона.
— А я й не хочу твої думки бачити, — буркнула я анітрохи не дружелюбніше. Ханна починала мене дратувати.
Я стиснула легенько руку Златодари:
— Усе гаразд, вони нас дочекаються.
Отож, дарвенхардці залишились в печері, а я, Ждан, Тигран і Злата пішли назад до Павутиння. Світало. Я почувалась паскудно — здавалось, наче починається ціла епоха проблем. Я вирушаю до Циркути — імперії, де Стожарів винищили всіх до одного. Але це тепер — єдиний шлях.
Мабуть.
— Ти ризикуєш життям заради того хлопця в Павутинні. Він вартий того? — спитала неголосно Златодара, коли ми вже йшли якийсь час. Всі виглядали втомленими і якимись розгубленими. Воно й не дивно. Ждан, мабуть, ламає голову, як уберегти Павутиння від усіх на світі небезпек. Тигран... В підземному місті останнім часом ми не ладнали, але тепер наче все налагодилось. Проте чи все знову гаразд між нами? Що він думає про все це?
Я не могла бачити його обличчя, коли заговорила, бо чоловіки йшли трохи попереду.
— Я маю повернути його вже тому, що притягла сюди. Йому тут не місце.
— Але чи вартий він такого ризику? Звідки ти знаєш, можливо, йому б тут було добре? З тобою.
Я кинула на Златодару косий погляд. Що це ще таке?
І тут я побачила, як буяє її аура — сірим, фіолетовим. Барви неспокою, страху, непевності.
— Ви з Тарасом можете лишитись тут, а я та... хто ще захоче... — дівчина затнулась, не знаючи, як договорити.
— ...підете дізнаватись на землі Циркути, як його вернути в мій світ? — голос мій прозвучав приглушено.
— Можна поговорити з дарвенхардцями. Пообіцяти їм щось. Щоб повернули тобі присягу, — нарешті озвучила Злата всі свої думки. — Стожаре, тобі не треба... вбивати для них.
Я зітхнула і поглянула вгору, де темряву з небес змивало молочно-червонясте сяйво світила, що прокидалось далеко за лісом. Небо, відколи я стала Стожаром, а надто на світанні, надавало мені сили. Як тоді, коли ми з Тиграном бігли від Трояндового пагорба вічність тому... сонце сходило і я посміхалась від цього.
І зараз посміхнулась та поглянула на Златодару.
— Я повернусь. Не покину вас. Просто треба спершу зробити те, що вирішила. Щоб моє минуле залишилось там, де йому й місце. Не проси мене відступати.
Далі ми ішли мовчки аж до галявини, що навіть взимку парувала. Ну от, вже майже Павутиння.
— Перш ніж ми спустимось донизу, я хочу дещо сказати, — мовив Ждан, обернувшись. Всі зупинились. Чоловік провів пальцями по бороді і подивився на мене. — Про те, що ми зустріли дарвенхардців, у Павутинні нікому знати не слід. Це викличе паніку, страх і осуд. Нас не зрозуміють. Стожаре, навіть той факт, як схиляються перед тобою люди, і те, що я головний в Раді, навряд чи допоможе. Павутинці просто не готові до таких змін.
— Що ж тоді ми скажемо? — спитала Златодара.
— Майже правду. Що Стожар зрозуміла, як повернути друга додому. І для цього їй потрібно піти в місце, про яке іншим знати не слід.
— Але мені треба поговорити з Волею. Про Ханну і Всевлада. І про Тараса. Я мушу їй усе розповісти, бо мені й самій треба багато чого зрозуміти. — сказала я, подумавши. І додала: — А ще я не хочу їй брехати.
— Гаразд.
Ми мовчали так довго, що, здавалось, минуло багато днів. Я дивилась на Тараса і не знала, ні що почуваю до нього, ні які в мене взагалі відчуття стосовно ситуації, що склалась. Бачити його таким стомленим в сорочці з домотканої тканини, а не в звичній атмосфері студії, було якось не те що дивно, а ірреально. Та, попри все, це було правдою. Фантомний біль від опіків в руках не полишав надії на те, що все довкола — сон. Та надією це стало б чи розчаруванням?
Щойно я розповіла Волі усе — і доки мала поговорити з Тарасом, жінка обіцяла подумати про те, чому ми з Ханною такі схожі. І порадити щось стосовно ситуації, яка склалась. Травниця обійняла мене після розмови і я відчула себе трішечки краще. Хоча найскладніше явно було попереду.
— Аню.
Голос Тараса прозвучав тихо і невпевнено. Хлопець напівлежав на ліжку, вкритий горою ковдр, а я сиділа на стільці неподалік від виходу з підземної кімнатки, де він перебував уже доволі тривалий час.
— Я маю так багато розповісти тобі, що й не знаю, з чого почати, — зізналась я.
— Можливо, з того, чому всі довкола розмовляють мовою, якої я не розумію? Чи розповіси, що це за місце? Я взагалі живий ще?
— Живий. І я жива, — мовила я і почала оповідь. Про усе: Трояндовий пагорб, Павутиння, Циркуту. Про те, хто я. Про те, що не цілком розумію, чому саме йому, Тарасові, пощастило опинитись тут. Розповіла про дарвенхардців. Хоча і змовчала про те, що пообіцяла Всевладові. Просто так, наразі. Я говорила і говорила, неначе на сповіді. Відчувала втому та неспокій від власних слів, але що довше тривав мій монолог, то менш незначними вони видавались. Тарас був частинкою мого світу, того, де я народилася, він не геть чужа мені людина, він знає мене такою, якою я була раніше. Від того, що ще хтось виявився посвячений в історію з переміщенням між світами і моїм новим Даром, ставало трішечки легше на серці. Трішечки — але краще, ніж нічого.
Тарас виглядав приголомшеним, але принаймні не кричав, що не вірить, як, може, зробила б я.
— Я коли був малим, то хотів, звісно, пожити в світі, що нагадував би реальність Гаррі Поттера. Або «Хронік Нарнії». Але якби знав, що так буде, ставився б до бажань обережніше, — мовив хлопець, коли я замовкла. — Бо почуваюсь трохи дивно і, якщо чесно, тупо від того, що не розумію патрійської, чи якою тут мовою говорять. А ще мені взагалі якось паскудно.
— Бо ти перехворів. Усе налагодиться. В будь-якому випадку, нам треба завтра вирушати, тому що Ханна та Всевлад навряд чи чекатимуть вічно. Я поверну тебе додому, — мовила я заспокійливо. — Тут такі розкішні купальні, ти й не уявляєш! Вода б’є з-під землі і наповнює басейни. Гадаю, це те, що допоможе тобі прийти до тями.
— Знаєш, я б, може, і не повірив тобі, або намагався б не повірити, бо так простіше. Та те, як ти зникла з нашого світу... можна вважати моральною підготовкою.
Я мимоволі нахилилась вперед.
— А як я зникла? Мене вдарило блискавкою — це я пам’ятаю.
— Так. І розряд був такий, що на кілька годин знеструмив усю Західну Україну.
Я завмерла з відкритим ротом.
— Це було препаскудно. Повибивало фази в усіх будинках. Добре, що лікарні мають свої автономні генератори. У Львові і в передмісті взагалі скрізь лампи повибухали — в будинках, магазинах, вуличних ліхтарях. Люди налякались, трохи попанікували... але зрештою все обійшлося. Вчені сказали, що завинила саме та блискавка. Вона... вона втрапила не лише в тебе. Це був наче вогняний стовп, що охопив усю вулицю, потягнувшись до ліній електропередач, електротехніки, автомобілів... До міста немовби приставили велетенський дефібрилятор. Дивно, та нікого з людей не убило. Їх мовби оминало. Проте ми гадали, що тебе... — Тарас запнувся.
— Ви думали, що я згоріла, — мовила я тихо. Хлопець кивнув.
На якусь мить запала тиша. Я дивилась на чорну лисичку, що наче визирала з-під розв’язаного коміра його сорочки.
— Звідки ви тоді дізнались, що я там була? Хтось впізнав мене, коли я йшла, чи як?