Тарас похитав головою.
— Артур. Він шукав тебе, Аню. Спочатку думав, що ти довго не повертаєшся, бо не можеш в загальному хаосі дістатись додому. А потім, коли виявилось, що ти зникла... Ти не уявляєш, що він робив, яких людей задіяв. Здається, вони розпитували і перевіряли геть усіх, хто тебе знає. Знаєш, до мене прийшов він сам... одразу ж. Я помилявся щодо нього. Завше думав, що Артур багатий і розпещений грішми, і вважає тебе просто своєю власністю... та він не може без тебе жити.
Я зірвалась зі стільця і відвернулась від Тараса, відчуваючи, як шумить у вухах від страхітливого серцебиття. Воно наче хотіло пробити груди, щоб повернутись до іншого серця, яке так кохало... не в цьому світі. Або ж сподівалось просто розірватися.
— Потім дізнався твій батько... І разом вони б звернули гори. Та тут хтось виклав в мережу відео...
Я обернулась.
— Яке відео?
— Більшість техніки вирубало від перенавантаження. Але відеореєстратор в одній з автівок, що саме їхали вулицею, не просто зберігся, а й відзняв, як ти бігла вулицею, а тоді опинилась просто в центрі світлового пекла. Мить — і ти просто зникла. Відео було настільки чітким, що... його побачив увесь світ, Аню. Всі вирішили, що ти загинула.
Я відчула, як щоками покотились сльози.
— Як моя сім’я?
— Жахливо. Батьки ж втратили доньку, а твій брат — сестру. Я... Аню, я не можу повірити в те, що ти жива. Досі не можу.
— А Артур?
— Я бачився з ним. Одразу ж, побачивши запис, прийшов до нього. Знаєш, після усього, що сталось між нами усіма... все насправді втратило суть, коли ми побачили, як ти зникла. Я боявся, щоб Артур чогось собі не заподіяв. Він був в жахливому стані, хоча й намагався бути таким... трохи зверхнім і ну... аристократичним, чи що. Як завжди. Та було зрозуміло, що це не так. Він тижнями не виходив з дому. Але потім потроху почав, і я зрозумів, що він отямиться.
Я затулила обличчя долонями. Боже, що ж це таке? Я мертва для них? Я справді мертва для тих, кого так люблю і хто любить мене?
Але ж...
Але ж я — жива.
— Як Маргаритка? — спитала я, втираючи рясні сльози. Почула за ширмою стурбоване перешіптування, але не розрізнила слів.
— Нічого не змінилось. Але її не відключили від апаратів, і я знаю, кому за це дякувати. Якби не ви з Артуром, її б уже не було.
— Але якби не ми, то вона і не була б така.
Тарас похитав головою.
— Якби не я. Себе не звинувачуй.
— Не можу.
— Стожаре? — до ширми з того боку підійшов Тигран.
— Заходь, — мовила я і глибоко вдихнула, щоб відновити спокій.
Шукач увійшов і, побачивши моє заплакане обличчя, кинув неприязний погляд на Тараса. Той відреагував, на щастя, спокійно.
— Чому ти в сльозах? — спитав Тигран.
— Я потім тобі розповім. Гаразд? — я всміхнулась крізь сльози. — Бо ще й собі зараз заплачеш, кому це потрібно.
Друг не розділив мого гумору, а тільки похитав головою. Я витерла сльози рукавом сорочки.
— Воля щось вирішила?
— Так, вона має деякі міркування. Але розповість вже завтра, вранці. Після того вирушимо до Циркути.
— А чому б нам не поговорити сьогодні?
— Бо усім треба приготуватись до подорожі. А тобі — відпочити. І я маю на увазі сон, а не сидіння на стільці. Дарвенхардці почекають. Я впевнений, що їм теж є що обговорити.
Розділ З
Жителі Дикого краю та Стожар уже давно пішли, а я все сиділа на березі ріки і дивилась на ненажерливого велета, що застиг на її дні понад тисячоліття тому. Його темна паща, яка, здавалось, хоче всотати бурхливий потік, дуже красиво символізувала моє життя, яке вже давно поглиналось чимось темним і паскудним. І що найгірше — відбувалось це безупинно. Не було часу навіть на зітхання, не те щоб на вільний подих.
Я заплющила очі. А тоді відчула поряд рух — то вийшов на берег Всевлад. Не треба було дивитись на нього, аби впізнати тихі кроки. Ще один звук — дотику сталі до каміння. Отже, дикуни сказали правду, де залишили нашу зброю. Напарник повернув її.
Напарник?..
Дарвенхардець.
Белат.
Спадкоємець.
Я розплющила очі.
Всевлад стояв трохи попереду, спиною до мене, і дивився на річку. В своєму плащі з хутряним коміром він виглядав велетом. Поряд лежали наші луки та сагайдаки зі стрілами, а ще ножі. Все, що в нас перед тим забрали.
Я підвелась і підійшла до чоловіка. Зупинилась поряд. Він поглянув на мене. І я зробила те, що колись сказав зробити мені Ярий, якщо зустріну подібного: схилила голову в поклоні.
Хоча не зовсім так... Адже дарвенхардці не кланяються нікому, окрім Величних. Та я сама вирішила, що раз Всевлад незабаром ним стане, можна не зволікати. Почуття були розбурханими.
— Поглянь на мене.
Його голос пролунав лагідно. Я підвела очі. Не знала, що сказати. Всередині вирували злість і уражена віра в його слова. Як можна про таке змовчати? Та водночас я почувалась розгубленою.
— Пробач, що не розповів одразу. Треба було зробити це ще чотири роки тому. Більше не кланяйся мені. Ти ніколи мені не корилась, і я не хочу, аби тебе примушувало моє походження.
— Отже, ти — Спадкоємець престолу Метейського краю? — спитала я, нарешті знайшовши хоч якісь слова.
Всевлад кивнув.
— Так.
— І зійдеш на престол швидше, ніж за два роки.
Я поглянула на річку. Захотілося стрибнути в її холодні води з головою.
— У тебе вже є наречена? — спитала. Всевлад якусь мить мовчав.
— Я ще обираю.
— Є гарні?
— Ханно...
— Не переймайся, Всевладе, — урвала його. — Це твоє життя. Ти нічого мені не винен.
Я подивилась на нього, не маючи змоги навіть злитись. Всередині раптом дуже сильно заболіло і стало важко дихати. Спробувала загнати це відчуття глибоко в нутро, але зрозуміла, що не можу. Всевлад простягнув руку і торкнувся моєї щоки. Я бачила в його очах пітьму суму.
Відсторонилась, повернулась до зброї, взяла свою і пішла до лісу.
Я майже увесь день згаяла, просто снуючи поміж дерев, мов примара. Трохи падав сніжок, було морозно, дихалось легко і приємно. Я не відчувала холоду, і не лише завдяки теплому дарвенхардському плащу. Просто аби змерзнути, мені треба було опинитись у справді жахливих умовах, як того дня і ночі, коли я брела в пітьмі і сніговій круговерті до Баргового. Звичайна людина не витримала б пройти і десятої частини того шляху, що пройшла я. Але і для мене це було занадто. Якби не Всевлад, лишилась би там назавжди.
Коли я навчалась в Дарвенхарді, Ярий гарно навчив мене переносити стужу. Адже я жила в келії, де не було навіть невеликої пічки. Спершу, коли дні ще були теплими, то і ночами мені не було погано там спати. Проте тільки-но почались холоди, я стала хворіти. А Ярий відпоював мене цілющими травами. Відігрівав. Потім — заганяв у холодне море. Вдень, або коли будив на світанку, чи навіть вночі. Я хворіла ще дужче. Він знову мене лікував. І знову — в холодне море. Одного дня я вийшла з нього, коли берег було вже повито крижаною кіркою, і більше не хворіла.
Відтоді рідко мерзла.
Шкода, що серце моє не можна загартувати таким же чином. Як би воно не черствіло, є той, хто завше може зробити йому боляче, знайшовши лазівку.
Чи кохала я Всевлада?
Я не знала.
Але від того, що він не мій, що він навіть не завше буде дарвенхардцем, а матиме свій дім, дружину та дітей, а мені там не буде місця, хотілось кричати. Кричати, кричати, кричати, а потім — умерти. Щоб не палило так в грудях.
Якщо кохання таке, то воно страшніше і за Сколіс, і за Дарвенхард.
Повернулась я до печери, де ми мали чекати Стожара та її компанію, вже коли геть стемніло. Не відчувала втоми, але ліс мені набрид. Хотілось розпалити вогонь та посидіти при його світлі.