— В Баргове нам разом іти не слід, — мовив Всевлад, коли усі розсілися просто на снігу. — Занадто примітна наша компанія. Не хочу пояснювати Аццо, звідки ви всі взялись.
— Хто такий Аццо? — спитав Тигран.
— Господар села, — відповів дарвенхардець. Я легенько зітхнула, готуючись до того, що хочу сказати. Вже певний час нав’язлива думка крутилась у мене в голові. Всевлад почув мій видих і поглянув запитально.
— Можливо, ти пішов би до Баргового сам? Скажеш, що вовки відійшли далі на південь, а я вирішила зробити ще одне коло прилеглим лісом, щоб... — почала я, а тоді раптом завмерла на півслові. — Всевладе!
— Що? — спитав той, дивлячись з нерозумінням. Усі витріщились на мене.
— Ми ж геть забули про вовків! Вони тут усіх зжеруть без нас!
Якусь мить ми вражено дивились одне на одного. Через події минулої доби і те, що Всевлад насправді провернув справу з моїм відрядженням сюди не через тутешні справи, ми геть забули про небезпеку, яку становила для Баргового вовча зграя.
— Я повернусь і доб’ю їх. — мовив Всевлад тихо. — А тепер скажи, що хотіла. Куди ти підеш з усіма?
— Це почекає. Спочатку треба зрозуміти, що робити з вовками. Ти сам не можеш піти, і чудово це розумієш. В такій справі потрібен напарник.
— Про яких вовків ви говорите? — вклинився знову Тигран. Я поглянула на нього.
— Довгий час на людей, які виходять за межі Баргового, нападають величезні вовки, що прийшли з півдня, — пояснила. — Це все дуже чудово, що ми з вами зустрілись і так багато напланували, але не можна просто так піти, не розібравшись із ними.
— Це такі вовки, як ми одного разу зустріли? — спитала Анна, поглянувши на Тиграна. Той кивнув і знову звернувся до мене:
— Скільки їх?
— Двоє. Було дванадцять, але Всевлад із попереднім напарником винищили майже всю зграю. Потім Ебові, моєму попереднику, відгризли ногу, і тому на заміну приїхала я. Ми мали добити зграю, але зустріли вас. Та не можна просто так поїхати і лишити Баргове без захисту. Вовки вбили багатьох сервусів. Тут потрібні дар...
— Невже дарвенхардка так опікується іншими? — зневажливо підняла брову Златодара. Я кинула на неї колючий погляд.
— Буває і така робота.
Либідь, що до того мовчала, раптом зосереджено потерла скроні і поглянула на брата:
— Ждан міг би цим зайнятися. Ми ж убиваємо великих хижаків, коли виникає потреба, правда? Бо якщо Всевлад і Ханна й далі займатимуться цим завданням, це неабияк нас затримає. А перебувати в прикордонні довгий час без руху — паршива ідея. Та ще й за таких холодів.
— Як він пояснить в Павутинні, для чого починати таке небезпечне полювання? Це не турбота наших мисливців. Хай дарвенхардці самі вирішують, що робити, — мовила сухо Златодара. Тарас тим часом щось тихо спитав в Анни і та заговорила до нього невідомою мені мовою. Вочевидь, пояснювала, про що розмова.
— Це нас затримає, — з натиском повторила Либідь і я відчула, що є не єдиною, хто почуває до брюнетки неприязнь.
— Ждан все зробить. Хоча він не надто любить займатись справами, що не стосуються Дикого краю, — мовив зрештою Тигран. — Але сказати йому про це має Стожар. Нікого більше він не візьме до уваги... Треба придумати, Анно, як тобі передати йому повідомлення, не вертаючись.
— Є інший вихід, — знову сказала Златодара, явно не збираючись поступатись.
— Я ж... — почав було Тигран.
— Годі! — раптом спересердя підвищила голос Анна, яка, схоже, не вперше спостерігала схожу суперечку. Я поглянула на неї — очі дівчини войовниче горіли, а щоки розпашілись від морозу. Вона була просто прекрасною.
Цікаво, я теж, коли серджусь, так виглядаю?
Хоча навряд чи я злюсь так чарівливо.
— Злато, договорюй, — мовила вона вже спокійніше.
— Ханна сказала, що Всевлад не може піти один на таке полювання. Я піду з ним. Я можу знайти вовків швидше за будь-кого з вас, а він просто їх уб’є. Якщо це аж настільки важливо, — мовила Златодара. — І ми вас наздоженемо. Я рухаюсь так само стрімко, як і дарвенхардці. Ви ж із Тарасом, який досі трохи хворий, і Стожаром, яка не звикла до таких переходів, ітимете не надто швидко. Ми не надовго розійдемось.
Я витріщилась на неї. Ідея, що Всевлад буде удвох з цією недружелюбною, недовірливою...
— Це повний абсурд. Ні, — мовила я, схрестивши на грудях руки.
— Так, — сказав Всевлад. Я поглянула на нього зі злістю.
— Ханно, а що ти пропонуєш? — спитав він спокійно. Більше того, я помітила в його погляді характерну хитрість, яка часом так дратувала мене в Сколісі. Всевлад чудово розумів, як і чому мені не подобається ця ідея. — Хочеш, аби цим зайнялися жителі Дикого краю? А що, як вони не захочуть чи не зможуть вполювати звірів? Баргове досі на нашій відповідальності. Воно ослаблене втратами. Це прикордоння. Ми не можемо лишити його, зваливши ситуацію на когось іншого. Я хочу на власні очі переконатись, що вовків знищено.
Я просто-таки бачила, як в сірих очах Златодари зароджується бажання сказати щось ядуче, зауважити, що дарвенхардці не можуть дійти згоди, мов малі діти, але дівчина дивом стрималась.
— Як ти збираєшся знайти вовків? — спитала я її, тамуючи злість в голосі.
Дівчина зробила легкий рух рукою і кивнула мені за спину.
— Так, як зможу відшукати тебе, якщо будеш неслухняною.
Я пирхнула і озирнулась. Трясця! Підйом з долини на плато мерехтів золотавим сяйвом, що виривалось зі снігу, відтворюючи відбитки моїх кроків.
— Ханно, що ти хотіла сказати до того, як ми згадали про вовків? — спитав Всевлад. Його голос звучав примирливо. Якусь мить я мовчала, не в змозі відвести погляду від своїх сяючих слідів. Вітер замітав реальні ямки в снігу, але мерехтіння лишалось.
Така здатність Златодари мене насторожила. Хто ця дівчина така? Чому вона має такі сили? Стожаром тут називають тільки Анну, але вона не одна має особливі здібності, це ж очевидно. Я не могла зрозуміти, як Всевлад так легко погодився на те, щоб піти з цією дикункою на полювання, але сперечатись надалі справді було марно. Щось підказувало мені, що напарник добре все обдумав і на його рішення вплинути не вдасться. Тим паче, я не хотіла і надалі з’ясовувати стосунки при такій кількості людей.
Я пригадала, як в печері, коли ми були зв’язані, Всевлад чекав мого рішення стосовно того, чи приставати нам на умови Стожара, чи за краще я вирішу померти. І він, Спадкоємець, дарвенхардець, був готовим до цього. Своїми діями він не лишав мені вибору. Тепер моя черга поступитись.
— Я хочу зробити гак, якщо ти не проти. Зайти на кілька днів до одного села. Там ми б змогли придбати коней для мандрівки... і зачекали б на вас двох.
— Що за село? Чому ми маємо іти саме туди? — спитав насторожено Тигран.
— Я... — на мить затнулась.
— Ти народилась там, чи не так? — спитала тихо Анна. Я кивнула.
— Так. В саме село я б нізащо не вернулась. Але хочу скористатись можливістю перевірити, чи жива ще моя сім’я. Ми прийшли б до Далекого завтра ввечері.
Мабуть, мої слова прозвучали несподівано навіть для мене самої, бо більше я не змогла вичавити і звуку, тільки чекала на рішення решти. Не могла наполягати, бо мандрівки до Далекого мені не обіцяли і раніше цього ми не обговорювали. Але, на моє здивування, ніхто не заперечив.
Хоча чого тут дивуватись? Люди. Варто сказати слово «сім’я» — і їх реакція стає напрочуд передбачуваною.
— Насправді план завдяки цьому став ще кращим, — мовив Всевлад, дивлячись на мене з легкою посмішкою. — Вам буде де дочекатись нас, і не треба заходити до Баргового. Не забудь тільки придумати якусь історію про те, де ти взяла аж чотирьох людей і куди ви прямуєте. В Далекому перебувають дарвенхардці, так?
— Так, — кивнула я. — Один або двоє повсякчас.
— Тоді тобі доведеться гарно збрехати. Хоча це ти вмієш.