— Але Всевлад казав про одинадцятьох. Гадаю, він не хоче убивати батька, — мовила я.
— Або він не хоче робити це твоїми руками.
— Можливо. Та, знаєш, вони не чудовиська. Дарвенхардці, воїни, геть непрості люди — це так. Та ми схожі більше, ніж я думала спершу, — мовила я, а тоді допила вино й поставила склянку на підлогу. — І я не тільки про мою й Ханнину зовнішність.
— А це, між іншим, досі лишається для нас загадкою.
— Так. Але вона не схожа на інших своїх побратимів. Тигран ледь спохмурнів і теж допив вино. Я провела пальцями по його чолі, змушуючи розслабитись.
— Що ти маєш на увазі?
— Я бачу почуття людей, їхні характери, навіть... наміри. Але ти ж давно це знаєш.
— Знаю.
— Та дарвенхардці для мене — як непроникна пітьма. Спадкоємці — то узагалі, аж очам боляче. І Всевлад — в тому числі. Їх татуювання дуже дієво захищають свідомість власників від мого погляду. Але коли Ханна... Коли вона... Коли відбувається щось, що дійсно її хвилює, я бачу її почуття. Це схоже, наче вони розколюють броню з пітьми довкола неї. Мені здається, що це або тому, що ми такі схожі, і між нами все ж є якийсь зв’язок. Або коли вона стала дарвенхардкою, щось пішло не так у ритуалі з присягою. Та вона — не така. Не янгол, проте... не така, як усі інші.
— А хто такий янгол? — спитав Тигран зацікавлено.
— О, — я на мить затнулась. — Треба тобі якось розповісти трохи більше про мій світ. І про те, що в ньому існує віра. Люди вірять. Часто їх віра набуває різних форм — релігій. Я — християнка.
— І в що ти віриш, християнко?
— В те, що світ було створено Богом. Єдиним, він не має ні імен, ні облич. Але має своїх помічників, або навіть військо — янголів. Насправді вони теж незримі, але людям завжди подобалось уявляти, що янголи живуть на небі. Вони мають крила. Є янголи добрі, праведні. Є ті, що зрадили Бога, їх було скинуто з небес до пекла. Це якщо дуже коротко. Чесно кажучи, я ніколи не була особливо ревною християнкою, мало молилась і слідувала правилам. Але все ж вірю.
— А хто ж створив цей світ? Чи усі світи належать одному Богу?
— Я не знаю, — чесно призналась я. — Навіть не задумувалася про це. У вас немає вірувань, які б розповідали про створення світу?
Тигран похитав головою.
— Якщо й були, то давно забуті.
— Шкода.
— Мабуть.
Якийсь час ми мовчали, обіймаючись і дивлячись на вогонь.
— Тигране...
— Що?
— От виконаємо ми все, що задумали. І навряд чи умова Всевлада пройде непомітно для всієї імперії. Ми можемо зрушити геть усю історію. І тоді або вдасться заховатись, або...
— Або?
— Або я вирішу щось змінити. Ти будеш зі мною?
— Так.
— Мені страшно, — призналася, притискаючись до нього.
— Я знаю. Але я знав і те, що ти скажеш ці слова, ще коли розплутав з трояндових пагонів на тому проклятому пагорбі. Я буду з тобою. Я вже тут, — мовив він, а тоді поцілував мене ніжно — десь між скронею та шиєю, заплутавшись у моєму волоссі.
— Що, як нічого не вдасться? Або вдасться, але не так, як треба, і про нас розповідатимуть брехню, коли ми помремо? Що як... минуть століття, а наші рішення перекрутять і оббрешуть? Або... забудуть, як забули усіх моїх попередників? Я геть сама, Тигране.
— Ти не сама. І знаєш, що я тобі скажу? Якщо наступні покоління народжуватимуться вільними, то яка різниця, що говоритимуть вони про цей час? Історія буває правдивою лише в момент звершення. Ми стали на шлях без мети. Але зараз ти можеш її обрати. Залежно від цього дня — обирай. Чи коли дізнаєшся, що захочеш, в тому страшному палаці. А я просто буду поряд. Навіть якщо ти передумаєш.
— Дякую.
Він поцілував мене в губи — довгим, ніжним поцілунком. Я відчула, як тремтіння прокотилось хвилею, захоплюючи тіло, як стає тепло в грудях, в животі, в кінчиках пальців, якими торкалась його обличчя. За мить Тигран легенько відхилився. Побачила, які широкі в нього зіниці. Провів пальцем по моїх устах, наче стираючи поцілунок.
— Я повинен спитати: чого ти хочеш зараз?
— Щоб ти залишився зі мною. На усю ніч.
Його пальці впорались із сукнею не гірше за мою магію.
Сонячне світло обійняло мене одразу ж, як прочинила двері бібліотеки. За вікнами правив свіжий день, вкриваючи землю першою ніжною травою, пахощі якої забивали памороки. Голі дерева вкривалися ніжними бруньками. Небо ясніло блакиттю, не вкрите навіть найлегшим серпанком. Місто дихало весною за прочиненими вікнами, на яких, мов крила, здіймались і опускалися легкі фіранки. Хотілося надвір, але спершу треба було перекусити. Я проспала сніданок. Хотіла встати одразу після того, як Тигран поцілував мене, прощаючись, на світанку, але несподівано для себе провалилася в солодкий сон ще на кілька годин, тільки-но він пішов.
От що не зміг забрати в мене перехід між світами, то це любов до читання. Вже не вперше я пила в бібліотеці трав’яний чай із булочками, і цього разу збиралася викликати служницю з ідентичною вказівкою.
— Навіть дарвенхардцям недоступна та легкість кроків, якими чарує закохана жінка.
Неголосний, трохи насмішкуватий голос Всевлада вивів мене з мрійливої задуми. Чоловік сидів на одному з крісел, закинувши ногу на ногу, та гортав важкий фоліант. Був у сорочці, штанах та чоботах. Без зброї. Дивився на мене хитро, але по-доброму. Яскраве світло, що заливало кімнату, робило його постать не такою грізною, як зазвичай. Виглядав він чи то втомленим, чи то просто розслабленим.
Заскочена зненацька, я насупилась:
— Ти виглядаєш тут надто по-домашньому. Зітри цей миролюбний вираз зі свого обличчя. Він тобі не личить.
Він посміхнувся.
— А ти маєш дуже миле заспане обличчя та підпухлі повіки. І вуста. Чому ти одразу прийшла в бібліотеку? Поснідай іди.
— Я це й збираюсь зробити, — буркнула я, сіла в сусіднє крісло та подзвонила в дзвіночок, що стояв на столі. Звук інструмент видавав на диво неприємний та оглушливий.
— Ти збираєшся їсти тут? — Всевлад подивився на мене дещо нахмурено. — Серед столітніх книг? За таке мені б у дитинстві обидві руки перебили. Шуруй в їдальню!
— Ну, раніше ти не бачив і не переймався, — не зрушила я з місця. — Скажи мені краще, як Ханна.
Він зітхнув і перегорнув, не дивлячись, сторінку в книзі.
— Спить. А рани на момент ранкової перев’язки виглядали так само паскудно, як і під час вечірньої. Її тіло прагне одужання і впорається, але потрібен деякий час.
— Я можу чимось допомогти?
Він завагався.
— Запитаєш про це в неї. Мій дозвіл все одно нічого не змінить, якщо вона буде проти. Але вчора ти зняла біль і Ханна наче відреагувала спокійно. Може, вдасться зробити це знову.
— До себе ти б мене з такою допомогою не допустив би, — зауважила я.
— Та мова й не про мене.
В двері постукали і зайшла молода русява служниця. Побачивши Всевлада, вона зашарілась і низько вклонилась спершу йому, а тоді — мені. Цей повсякчасний ореол жіночого захоплення довкола Спадкоємця уже майже не дратував.
— Викликали?
— Так. Анна хоче... — Всевлад махнув рукою, запрошуючи мене продовжити.
— ...щось смачне й печене. І трав’яний чай.
— Те, що й завжди?
— Саме так.
Коли вона вийшла, дарвенхардець подивився на мене:
— Відучись від споживання їжі в бібліотеці. Я серйозно. Не можна так.
Я не відповіла і, звівшись з крісла, підійшла до одного зі стелажів, що стояв саме навпроти дальнього вікна. Проміння проходило крізь проміжки між полицями, заставленими книгами, мов крізь решето. В ньому кружляли пилинки.