Карма.
Карма.
Карма.
Голова розболілась.
Всевладова старша сестра. Як давно ми були знайомі? Тоді, коли мене, п’ятнадцятирічну, побила до напівпритомності помічниця директорки Сколісу, сука на ім’я Дана, а Карма, асистентка іншого дарвенхардця, дотягла мене до вчителя медицини. Допомогла, навіть знаючи, що за це може бути покарана Маїною — керівничкою Сколісу, тієї школи, в яку я потрапила, будучи ще метейкою.
Скільки років минуло? Сім? Вісім?
Дев’ять.
Жар у голові зник, натомість груди заповнило тепло.
— Так давно, що тоді ще й дарвенхардці дарвенхардцями не були, так? — просипіла я.
— Мабуть, тоді.
— Подай, будь ласка, воду. Вона на столику.
— Я бачу.
Лагідна і водночас сильна рука припідняла мою голову і я відчула біля губ вінце келиха. Зробила кілька ковтків і відчула неймовірної сили полегшення в стиснених болем грудях та прояснення в мізках.
— Дякую.
Карма опустила мою голову назад на подушку.
— Напевне, нечасто доводиться бачити дарвенхардок у нічних сорочках, які не можуть і води взяти, — промовила я. Зір відновився. Я провела по очах рукою, терплячи біль, стираючи сон.
— І таке буває.
Ліжко ледь скрипнуло, коли Карма сіла поряд. Я уважніше поглянула на неї. Так, це вона. Та сама світлокоса дівчина, сестра Всевлада. Волосся — коротше, ніж раніше, вище підборіддя. Але їй навіть пасує. Та ще погляд не такий ясний і світлий, як тоді. І тепер Кармі уже трошки більше тридцяти. Дарвенхардці старіють не так швидко, як інші люди, але... мабуть, вона часто хмурилась. Бо на переніссі залягла зморщечка.
Прохолодна рука лягла на мою. Незвичний вияв ніжності для таких, як ми.
Але я не хотіла її скидати.
— Що ти робиш у Колісії?
— Насправді я тут уже вісім років. Відбуваю службу увесь час після Дарвенхарду. Керую сервусами, загони яких розташовані в передмісті та в порту. Але від’їздила на кілька тижнів із дорученням до Староти. Вернулась дві години тому, дізналася, що Всевлад в місті, то й вирішила одразу навідатись. А слуги сказали, що він пішов кудись, але зазвичай не покидає дім надовго. Бо й ти тут, поранена. Ну... і я просто зайшла до кімнати. Рада тебе бачити.
— Я також, — легенько стиснула її руку.
— Скажи мені: що трапилось? В Колісії не буває заворушень уже років п’ятсот. Як могла дарвенхардка так постраждати?
— Не потрібні заворушення, коли Величний має гарну фантазію.
— Це Ахаз зробив? — очі Карми дивно потемніли.
— Його охорона. Перевіряли мою міць та покору. І Всевладову. Твій батько...
— Ахаз — не мій батько. — урвала мене Карма. Її голос вмить став холодним.
— Я... пробач, я ніколи не запитувала Всевлада... І він теж не уточнював.
— Бо не заведено про це говорити. В нашій... сім’ї. Ахаз взяв мене під свою опіку ще маленькою. Просто ми з Всевладом звикли називати одне одного братом і сестрою, як рідні.
— Я не знала. Мала б спитати, але чомусь так жодного разу і не здогадалася.
— Все гаразд.
В коридорі почулися швидкі кроки. Карма миттю прибрала свою руку з моєї.
Розпашіла, з волоссям, що повибивалось з рудої коси, до кімнати увірвалась Анна. Погляд різноколірних очей був напруженим. Колихнувся від різкої зупинки поділ сукні з синюватого сукна. Дівчина завмерла на порозі, поглянула спершу на мене, тоді — на Карму. Та спокійно звелась.
Зважаючи на знічений вираз обличчя Стожара, я втішено подумала, що вона ж, мабуть, лишилась пильнувати мене, а сама проґавила незнайому їй дарвенхардку, що зайшла до спальні. Ото вже охорона!
— Вітаю, — промовила Анна.
— Рада зустрічі, — Кармин кивок був дуже стриманим. Погляд — уважним і прохолодним.
Зціпивши зуби, я припіднялась на ліктях, щоб краще їх бачити. Тихо видихнула і промовила:
— Анно, познайомтесь, це — Карма, Всевладова сестра. Кармо, це — Анна. Про безпеку панни та її брата ми й дбаємо. Ну... дбали, доки не опинилися тут і я не вийшла зі строю. Та на території маєтку є ще кілька сервусів.
— В Колісії цілком безпечно, — голос Анни пролунав вже більш розслаблено. — Я не знала, що Всевлад має сестру. Приємно познайомитись.
— Мені також, Анно. Нічого дивного, дарвенхардці нечасто розповідають про щось із минулого.
На мить запала тиша.
— Чи не будете Ви проти повечеряти разом? — дружньо спитала Стожар, сплівши пальці та склавши руки перед собою — ну просто уособлення гостинності. — Можливо, питання недоречне, бо Ви ж сестра господаря будинку, та... Ви, здається, з дороги.
— Треба було витерти чоботи від пилу, — Карма м’яко посміхнулась. — Я б однаково хотіла дочекатись Всевлада. Ми не бачились три роки, тому й питання цілком своєчасне. Тож якщо за столом є вільне місце, я з радістю доєднаюсь.
— Чудово, а... — Анна вже розвернулась, аби знову вийти, та в останній момент згадала про мене: — Ханно, щось потрібно?
— Ні, все гаразд. Дякую.
Ми з Кармою знову залишились вдвох.
Вогонь в каміні весело танцював. Я сиділа на ліжку, бо пересуватись на перший поверх було ще зарано, а на колінах мала тацю з тарілками, наповненими шматочками м’яса в підливі, картоплею та хрумкими хлібцями, посиланими кмином. Поряд, на відстані витягнутої руки, стояв кухоль із джерельною водою.
Біля каміну, сидячи довкола невеликого круглого столу, який переважно знаходився в алькові в коридорі, сиділи Карма, Анна та мовчазний Тарас, який не міг вживати ламаної белатської в присутності сторонньої дарвенхардки. Ми їли й неквапно спілкувались. Та переважно говорила Карма. Хай навіть втомлена і з довгого шляху, вона тільки часом підносила ложку до губ, а в основному сиділа з кухлем в руках і дивилась на мене чи поперед себе. Погляд її був трохи відстороненим, а голос, що вдень був просто привітним, зараз лунав глибоко й спокійно. Такими голосами заколисують неслухняних дітей та вмовляють людей зробити щось проти волі — і хочеться слухати. Це спершу мені здалось, що від колишньої себе Карма відрізнялась лишень дрібною зморщечкою на переніссі, коротшим волоссям і роками, що розділяли нашу останню зустріч і цю. Враження було помилковим.
Вона розповідала про себе. Про вісім років в столиці, які були помережані численними відрядженнями. Карма стала тут одним із найвпливовіших дарвенхардців за цей час — і якщо потрібно було доставити якусь вість від Величного до Величного чи в Дарвенхард, то могла часом виконати роль особливо довіреного посланця. Щороку вона кілька тижнів перебувала в котромусь з Елітів як тимчасовий наставник — муштрувала, вчила, вдосконалювала знання та вміння молодих белатів. Двічі була відкликана до Дарвенхарду — слідкувала за проходженням вступних випробувань. В Сколісах бувала рідко, надаючи перевагу спілкуванню з белатами, а не підкореними.
— Втім, півроку тому, — зронила вона, не дивлячись на мене, — я побувала в Метейському Сколісі. Проїздом. Колись я проходила там практику і познайомилась із багатьма тамтешніми викладачами. Було цікаво. Директор там досі та сама, але викладацький склад дещо змінився. Там один із найкращих викладачів медицини в імперії — то його перевели до Дарвенхарду. А ще вмер старий дарвенхардець, котрий викладав історію. Трохи сумно, я знала того воїна давно. Та це не надто важливо, пробачте, я через втому починаю говорити нецікаві речі.
Але вона сказала все, що хотіла, аби я почула. Вчитель медицини Ільяс — мій давній друг, наставник — тепер в Дарвенхарді. Я задивилась на вогонь. Можна було б написати йому хоч раз. А я не написала.
Навіть не думала ніколи про це.
Та якесь неясне відчуття, спогад чи його слід, кольнуло під ребрами.
За вікнами вже геть стемніло. Тарас підкинув патик в камін і почулося легке тріскотіння.
Вона говорила про широкі лани, помережані урвищами, котрими так славилась північна Старота. Про Водокрай, що проліг ще далі і в якому, мабуть, я б хотіла колись побувати та побачити сім водоспадів, що ними оточена столиця тієї частини Циркути — місто, котре носить дивну назву Патевош. Белати казали, що це слово з дуже давньої форми їх мови і означає воно «дзвінкий голос». Бувала Карма і в західній Мабісії, острівній частині Циркути, яка була відділена від сусідніх Белати, Староти та Водокраю Золотим морем. У Кохорі, який назвала «полем, полем, полем з маками і голодними селянами», у Бактрії — «державі бруду та іржавих ланцюгів», у Горті, нареченій Кармою «страшенно жахливим високогірним закутком Циркути», вона теж побувала. І на кожну країну мала якісь історії — дотепні чи страшні, залежно від настрою.