В тіні температура була нижчою, ніж на яскраво освітлених пагорбах, і це приємно холодило спітніле тіло. Листя й галузки хрумкотіли під копитами, доводилось пригинатись, ухиляючись від гілок. Дерева тут росли не дуже густо, ліс був молодим, але однаково простували ми ним нешвидко. А за якийсь час Всевлад раптом різко зупинився, здійнявши руку. Я натягла вузду, наслідуючи його. Спішились.
Попереду з’явився просвіт.
Руїни будівель стирчали з землі, мов гнилі зуби з посірілих ясен. Вони півколом оточували мощений сірим камінням просторий плац, в центрі якого була кругла яма діаметром в метр, від якої до країв площі було прокладено десяток нешироких жолобів. Подекуди каміння на площі було повибиване, понищене, і в тих місцях повиростали кущі та дерева. Все те опоясував поруйнований триметровий мур. Незнайоме похмуре місце знаходилось на дуже великій галявині, що пролягала метрах у двох нижче рівня лісу з того боку, де ми перебували. З протилежного боку я побачила в’їзну браму, а за нею порослу чагарями, та ще впізнавану широку дорогу.
— Це що за місце? — спитала тихо Златодара, зісковзнувши з коня на землю. Раптом дівчина похитнулась і вчепилась рукою в сідло. Заплющила очі. — Тут дуже тяжко перебувати. Стожаре, ти відчуваєш це?
Я похитала головою.
— Я намагаюсь не дивитись... ну, іншим зором. Поки. Що ти бачиш?
— Тут було дуже багато крові. Багато... смертей. Мене зараз знудить.
— Спробуй звикнути. Ми зараз спустимось донизу і там ще гірше стане. Такі місця були раніше біля усіх найбільших міст імперії. Вони називаються Ласиморсами — це слово означає «яма смерті», — промовив Всевлад, прив’язуючи коня до дерева. — Либеде, я хочу, щоб ти обійшла все узлісся довкола. І здійснюй обхід доти, доки ми тут будемо. Пильнуй. Цей Ласиморс давно не використовувався і рідко хто любить тут бувати. Я не хочу, щоб Стожар зараз передчасно застосувала свої сили і шукала, чи є хтось навкруги. Зарано ще. Впораєшся?
Либідь поглянула на зблідлу Златодару, тоді — на мене.
— Впораюсь. Анно?
— Іди. Але будь обережна.
Дівчина кивнула і пішла ліворуч, знову заглибившись в хащі.
— Нам — туди, — сказав Всевлад і м’яко зіскочив з двометрової висоти, минувши доволі різкий кам’яний спуск.
— Ну чому, чому не можна було піти в якесь красиве, добре місце? — пробурмотіла Златодара, закочуючи очі. — Давай я спробую перша.
Вона не стала стрибати — зісковзнула. Правда, внизу мало не впала, але її зловив Всевлад. Я зробила так само — і за секунду опинилась в його міцних обіймах і ще й тицьнулась носом в шию.
— Жива?
— Угу, — пробурмотіла, вивільняючись.
— Дай руку. Бо ще впадеш і носа розіб’єш.
Пропозиція була чудовою. Перебираючись через кущі, котрі поросли між спуском та муром, я повсякчас відчувала, як ковзають ноги по гострому камінню. Ми підійшли до муру — одна ділянка була зруйнована на висоті десь півтора метра.
— Златодаро, ти — перша, — сказав Всевлад і, відпустивши мою руку, допоміг Златі залізти на каміння. Вона перекинула ноги й зникла по той бік стіни. Зойкнула, приземлившись, — певне, підвернула ногу. За мить в просвіті з’явились її роздратовані сірі очі.
— Тут все гаразд.
— Анно, вперед.
Не чекаючи моїх акробатичних вивертів, Всевлад просто схопив мене за талію і посадив на мур. Я перелізла на той бік і приземлилася серед гори осипаного каменюччя. За мить Всевлад, що попри свій чималий зріст рухався з нас усіх найгарніше, м’яко зістрибнув поруч.
Ми пройшли ближче до центру площі. Зупинились за кілька метрів від круглого отвору в землі. Мені чомусь не хотілося туди зазирати. Будинки, потрощені, з поламаними покрівлями, що розташувались пообіч, нагадували казарми. Широка дорога вела до воріт.
— Я розумію, що не надто багато розповідав тобі про якісь особливі моменти устрою белатів, коли ми мандрували. Я маю на увазі те, що не дуже чітко прописано в книгах, які ти так любиш. У нас є багато законів та порядків занотованих, але ще більше тих, про які не говорять вголос. Багато є такої історії, яку переповідають тільки пошепки, аби запам’ятовували діти. Ти маєш розуміти мою обережність.
— Я... вдам, що розумію.
Всевлад говорив спокійно, як це було майже завжди, і його голос хотілось слухати. Але, хоч ми і вперше отак опинились без інших чоловіків компанії, я раптом зрозуміла, що мені з ним стало цілком звично та комфортно в плані мого повсякчасного зніяковіння і порівняння його з Артуром. Ці відчуття мене відпустили.
Хай навіть ми перебуваємо в дуже похмурому, закинутому місці.
За кілька кроків від нас стояла Златодара в своєму сервуському строї. Вона уважно оглядала будівлі і мовчала. Її чорне волосся через поїздку розкошлатилось і в ньому позастрягали листочки та гілочки. Холодна сірина очей була зосередженою, чистою.
Златодара мала одну особливість. Коли траплялося щось лихе чи дівчина злилась, її очі сповнювались темної сині, що залягала десь аж біля зіниць. Та зараз, зустрівшись із нею поглядом, я побачила, що все гаразд. Вона почувалась спокійно. Схоже, її вже не нудило.
— Я навіть спробую тобі довіряти, — сказала я, перевівши погляд на Всевлада. Він ледь всміхнувся.
— Добре. Тоді слухай. Однією такою історією є існування Ласиморсів. Цей, Колісійський, є найбільшим в країні. Він складається з трьох комплексів, і зараз ми знаходимось в найменшому, найдавнішому. Інші побудовані ще далі від столичних мурів. Ще раніше тут знаходилась заміська в’язниця і белати не стали особливо міняти її призначення. Та в нашого народу немає звички просто садити за ґрати людей і чекати, коли вони собі вмруть своєю смертю. Тих, хто не міг працювати, одразу страчували. Тих, хто міг — ламали, роблячи рабами. І зазвичай саме в Ласиморсах. Як ти вже помітила, попри деякі випадки жорстокості, коли слуг карають в підворіттях батогами, ну, або ще показові страти непокірних, взагалі в містах перебувати досить комфортно. Ми — доволі організована та дисциплінована нація, і любимо чіткий поділ. Люди діляться на белатів та підкорених. Підкорені — на рабів та сервусів. Белати — на дарвенхардців та цивільних. В цивільних також є своя ієрархія, і хоч ми всі — вільні, та, природно, громадяни часто створюють сім’ї з особами свого статусу, нерівні шлюби в нас бувають нечасто. Хоча — бувають. І так само мова не може йти про те, аби вулицями Колісії, Медії чи інших столиць ішли шеренги з напівживими рабами, як ти бачила в Бактрії. В робочих областях політика одна, в більш цивілізованих та розвинутих містах — геть інша. Зазвичай після завоювання белати намагаються чимшвидше організувати все саме так — аби мирні жителі жили комфортно, а військові розбирались зі своїми питаннями в обмежених рамках. Коли завоювали Колісію, вона уся тонула в крові. Але було два осередки особливої жорстокості. Перший — тут. В місці, куди потрапляли полоненими, а виходили або покірними німими рабами, або — мерцями.
Він м’яко вимовляв кожне слово, і я чесно старалася сприймати все просто... словами. Сухою інформацією. Але нагадування про ту шеренгу підкорених в Бактрії сколихнуло розум. Я почала відчувати вібрацію повітря довкола — мої сили щось притягували. Якусь інформацію. Щось із минулого, пов’язане з цим місцем, котре тепер одягнене в оболонку руїн. Всевлад був єдиним дарвенхардцем, котрий зараз тут перебував — і я раптом усвідомила, як дивно й моторошно виглядає він у своєму чорному одязі посеред цієї тихої сірини й бруду. Тихої... мертвої.
— А... другий?
— Другий, ще страшніший, знаходився в палаці Величного. Там теж відбувались зміни. Ламали серце усього патрійського, Обитель її захисників. Каміння двигтіло й не хотіло коритись. Але його заливали кров’ю невинних — і магія затихала. Одна з веж впала не через напад белатів, не через обстріли. Вона завалилася сама собою, прагнучи поховати під собою чужинців. Та останніх було надто багато. І надто мало ми боїмося смерті. Страшнішим є сором відступу. Тому — все вдалось. Слабша сторона та, що гуманніша. Тому белати завжди виграють.