Так виглядає пекло.
— Повертайся, Стожаре, — прошепотіла Златодара. — Повертайся до нас.
Я заплющила очі, а коли розплющила, то жолоби знову спорожніли. І тільки ніч лишилась — в очах Всевлада.
— Коли ти якось спитав Ярого, що варто зробити зі Стожаром, якщо зустрінеш — що він відповів?
— «Убити».
— А що подумав ти, коли побачив мене?
— Що ти схожа на Ханну. І вбивати тебе вже тому не можна. І що Ярий багато чому мене навчив, та це не означає, що він завжди має рацію. Та ти видавалась значно слабшою, аніж я уявляв. Тепер я переконався, що це не так, — він відпустив моє плече і відступив. — Ще трохи і ти потрапиш до палацу й дізнаєшся про все інше, чого хочеш. А тоді — оцей свій жар, що зараз горить в твоїх різноколірних очах, використаєш, аби виконати обіцяне. А зараз — витри сльози. І повтори все, що зробила.
— Навіщо?
— Так треба.
Я послухалась.
Знову зазирнула за мерехтіння, впевнена, що роблю це вже менш помітно. Серце стиснулось.
Кулаки — також.
Земля довкола нас загула і осипалась, проламуюючи підземні перегородки й підпори. Рухнули додолу будівлі, до неба здійнялась хмара куряви, затуляючи небо.
Я, приголомшені Всевлад і Златодара стояли на клаптику землі посеред темної прірви, оточеної напівзруйнованим муром. Найдавніша частина Колісійського Ласиморса зникла.
Від нас до пролому в мурі вів тонкий земляний міст. По той бік в лісі відчайдушно іржали налякані коні.
— Краще вже завмирай, — пробурмотів Всевлад.
— О, більше не буду. Дякую за тренування.
Розділ 15
Осіння негода пожирала день, а небо змішалось із землею. Їх зшили між собою мільйони тонких ниток дощу. Здавалося, наче вони — м’які та прозорі. Але варто було підійти й торкнутись, як нитки рвались, наче струни, били по пальцях, і в місиво з землі та небес починала текти кров. Як дивно — своєї руки я не бачила. Замість неї була сама тільки пітьма. Та біль відчувався. Гадаю, дарвенхардцям завжди щось болить. Ноги, шия, голова, спина. Зрізані пучки пальців, коли стріляєш, не надягаючи рукавиць чи напальчників, бо так наказав наставник, щоб звикала до дискомфорту і страждань, які завжди можуть чекати на службі. І тятива січе шкіру. Той дощ — не струни. Кожна краплина в ньому — тятива. Їх так багато.
В кого ж небо наготувалось стріляти?
Розплющила очі. На світлій стелі повільно розгортався серпанок червонястих світанкових променів. Поворушила правою рукою — вона дійсно боліла. Просто тому, що вночі я обійняла Всевлада і той, перекотившись, лежав тепер у мене на передпліччі. М’язи заніміли.
Якусь мить просто дивилась на спокійне Всевладове обличчя. Зазвичай спав він так, що, здавалось, очі чоловіка просто заплющені, та він готовий щосекунди скочити на ноги, схопити зброю, піти в бій. Але, може, то так впливало на нас те, що останнім часом ми багато часу проводили поряд і почувались в безпеці у присутності одне одного. Чи йому просто було так добре. Та сьогодні Всевладове лице було якимось таким розслабленим, що, здавалось, йому не двадцять сім, а принаймні років на п’ять менше. Зникли дрібні зморщечки на переніссі, які з’являлись, коли він хмурився, і ті, що були в кутиках губ і крил носа. Уста були напіввідкритими, а дихання — глибоким та спокійним. Тіні від довгих чорних вій падали йому на щоки. Це обличчя належало зараз юнакові, якого я зустріла в Сколісі, коли ми ще не були дарвенхардцями. Коли ще нікого не вбили. Коли нашим домом були вечори біля вікна одного з горішніх поверхів, за яким так гарно згасали сонячні жарини.
Дивилась би так ще довго-довго на нього, але плечем пройшла болюча судома.
Обережно, щоб не потривожити чоловіка, вивільнила руку з-під його тіла. Провела пальцями лівиці по передпліччю, оперезаному бинтами, відчуваючи, як повзуть шкірою мурашки. Стало легше.
Край бинта зачепився і, висунувшись з намотаного кокона, впав мені на обличчя. Я потягла тканину, розгортаючи, знімаючи пов’язку з руки. Біль від ран минув ще кілька днів тому. І щодня рубці, котрі полишались у місцях втрапляння стріл, ставали все меншими та непомітнішими.
Увесь розгорнутий бинт за мить зісковзнув на ковдру. Я спихнула його з ліжка. Провела пальцями по звільненій руці. Окрім червонястих смужок, де шкіру було стягнуто пов’язкою, на ній не виднілось ніяких ушкоджень.
Я опустила руку на ковдру і на мить замружилась. Думок в голові не було. Як дивно. Відчувалась разюча чистота свідомості. Я знову здорова. Моє тіло знову ідеальне. Кілька тренувань — і м’язи прийдуть в тонус. Посміхнулась сама до себе.
А тоді відчула, як тепла рука Всевлада накрила мою. І...
Вражено розплющила очі, підносячи розчепірені пальці до обличчя. На безіменному переливався червонястими відблисками світанку срібний перстень з вигравіюваним на ньому белатським геометричним візерунком.
— Материн. При Ахазові одягай рукавички, — прошепотів Всевлад, цілуючи мене в скроню. Від його дихання шкіру вкрили сироти.
— Я не маю для тебе... нічого схожого, — пробурмотіла я знічено.
— І як я це переживу? — засміявся він. — Викинь дурниці з голови. І взагалі, ти маєш дещо цінніше за срібло і золото.
— Що?
— Себе, — його рука ковзнула пов’язкою на іншому моєму передпліччі. — Давай поглянемо, як інші твої рани.
Обидві руки тепер були, як новенькі. Ноги, як виявилось, також.
Скинувши непотрібні тепер пов’язки до першої, Всевлад звівся наді мною на руках і, нахилившись, поцілував в ніс.
— Нарешті одужав найбажаніший гість в цьому домі. Прогуляємось, наречена?
Ми сіли снідати в таверні, крізь вікно якої було добре видно Крихталь та один із мостів, арки якого вифарбували золотом. Був ранній ранок — люди прочиняли ставні, човни з першим уловом вертались до берегів, а вулицями ширився аромат свіжовипеченого хліба. Молодий хлопчисько з кумедним носом-картоплиною розставив перед нами тарілки з яєчнею, м’ясом та овочами, хліб і приніс дзбан крижаної води. Всевлад доволі багато часу дивився відсутнім поглядом у вікно і я не могла зрозуміти його настрою. Але це дозволило не відчувати мені незручності від того, що більше з’їла саме я. Тіло наповнювалось енергією й приємним теплом.
— Всевладе, давай пройдемось біля палацу сьогодні. Але можна й всередину зайти, — сказала я, коли на столі лишилась тільки вода.
Погляд темних очей відразу став уважним і завмер на моєму обличчі.
— Ти вже одного разу там побувала. Гадаю, вистачить.
— Так, але зі мною вже все гаразд. Я хочу зрозуміти, яким буде прийом знову. Не варто одразу перевіряти це з Анною.
— Я не хочу, аби ти туди йшла.
— Але...
— Ханно, я сказав: ні.
Його різка, хоч і тиха відповідь, пролунала в повітрі, мов удар батогом. Я від здивування завмерла. Груди заповнило неприємне липке відчуття, витісняючи розслабленість та приємні спогади пробудження.
Руки самі мимоволі стиснулись у кулаки. Він це помітив.
— Ти мені не володар, Всевладе. Запам’ятай це. Ти можеш бути мені напарником чи коханцем, але не господарем.
Всевлад провів долонею по обличчю, наче стираючи невидиме павутиння, і зітхнув.
— Прогуляємось околицями й садом. Гаразд?
— Гаразд.
Було приємно знову відчувати вагу зброї на плечах та напругу в ногах від тривалої ходьби. Але тіло після кількатижневого лежання перебувало все ж у гіршому стані, ніж зазвичай, тому крокували ми неспішно. І все ж на момент сходження на вершину пагорба я трохи задихалась.
Темна споруда своїми верхівками розтинала блакить неба. Ми знову пройшли крізь арку муру, а тоді Всевлад звернув праворуч, минаючи площу перед входом та височезні вхідні двері. Між підніжжями веж та прибудовами лежали сутінки, було майже безлюдно, якщо не рахувати кількох сервусів.