— О, не переймайся, — мовила я, мимоволі всміхаючись. Заспокійливий тон Всевлада діяв на мене дуже добре. — Збрешу. І організую коней для усіх. Тільки ти ж іще заїдеш до Баргового на шляху до Далекого, так?
Всевлад кивнув:
— Треба буде розповісти Аццо, що вовків знищено, і надіслати звіт до Дарвенхарду.
— То захопиш ще мого Зозулина, добре? Це подарунок Ярого, а ще я просто не хочу лишати цього коня. Він дуже вірний.
— Звісно, я візьму його, — мовив Всевлад. — Златодаро, ти готова вирушати? Гадаю, нам варто піти до місця останнього нападу вовків, аби ти вловила їх слід.
— Готова, — сказала дівчина і підвелась зі снігу. Слідом за нею встала і Анна та підійшла до подруги. На мить зупинилась, дивлячись їй у вічі, а тоді простягнула правицю. Златодара вклала свої пальці в Аннину руку. Місце дотику їх долонь ледь засяяло сріблястими пломінцями. Я помітила, як Златодара, що до того стояла прямо, та все ж трохи втомлено, вільніше розправила плечі.
Стожар поділилась із нею своєю силою. Вона не така тендітна, як я гадала.
— Будь дуже обережна, — сказала Анна, а тоді, відпустивши руку подруги, обійняла її.
— Ти також, — мовила та і поглянула на інших. — Ви усі.
Тигран та Либідь нічого не відповіли, але Злата, схоже, і не чекала цього.
— Вона — під твоїм захистом. Ти пам’ятаєш? — поглянула на Всевлада Анна.
— Так.
— От і добре.
Всевлад встав із землі і підійшов до мене. Простягнув праву руку. Я схопилась за його передпліччя і звелась. Зустрілась поглядом з темінню очей. Відчула, як він лагідно провів великим пальцем по внутрішньому боці мого передпліччя, і від його дотику до моєї шкіри, хай навіть і через сорочку, усією рукою побігли мурашки. Я стиснула його руку міцніше.
— Не геройствуй, Всевладе. Якщо побачиш, що вам загрожує небезпека більша за ту, що ти можеш тримати під контролем, — забирайтеся звідти, — мовила неголосно. Хотіла обійняти його. Але не могла.
І він не міг. Не при сторонніх.
— Сказав би тобі те саме, але не хочу повторювати, — усміхнувся він.
Ми розімкнули рукостискання і відступили одне від одного на крок.
А за хвилину Всевлад та Златодара попрямували на південний схід, оминаючи плато дугою.
Дорога ж моя, Стожара та її друзів пролягала в інший бік. На північний захід.
До мого колишнього дому.
Розділ 4
— Я не знаю, чи здогади мої вірні, чи ні, Анно. Але твої очі в час забуття були карими, а коли ти зустріла Ханну — повернулось їх природне різноколірне забарвлення. Та не лише це. Ти звільнилася від тягаря незнання, до кінця повернувши собі пам’ять, поєднавши своє минуле життя зі шляхом Стожара. Нарешті це стало для тебе безболісним. Гадаю, це завдяки їй, Ханні. Поряд із нею ти знову стала собою, — говорила Воля, дивлячись на мене задумливо і з любов’ю. Так, мовби я не двійника свого зустріла, а зробила перші кроки.
— Але чому так? Чому ми такі схожі? — мій голос тремтів. Від хвилювання чи передчуття — я не знала.
— Чи вдається тобі проникнути в пам’ять свого дару, аби пізнати, як саме твій попередник передав сили крізь завісу часу та світів? — спитала знахарка, схиливши голову набік.
Голова при згадці про пошуки цього спогаду звично почала поболювати. Я похитала нею — і заперечливо, і водночас аби позбутись неприємних відчуттів.
— Ні. Я наче наштовхуюсь на пелену.
— Коли пройдеш крізь неї — пізнаєш відповідь на свої питання. Але одне я можу сказати напевне — ви з Ханною пов’язані. Вона — твій зв’язок із цим світом.
Я розплющила очі. Слова Волі все ще лунали в моїх спогадах, які плавно перетекли в сон, що перервався, коли у вогнищі тріснула жарина.
Вгорі було бездонне небо, яким розсипались мільярди світил. Око вловило теплий пломінь вогню неподалік — десь таке вже було. Колись. Кілька місяців тому... Я мимоволі різко видихнула та смикнула рукою догори — аби перевірити, що та не захоплена в полон трояндовими пагонами. Але ніщо не роздерло моєї шкіри, не вп’ялось в зап’ясток, стримуючи його.
Рукою я зробила широку дугу і цим привернула увагу.
— Все гаразд? — тихо спитав Тигран, що саме сидів біля вогнища і чатував. Усі інші спали довкола, позагортавшись у теплі плащі.
Я сіла і мимоволі знайшла поглядом Тараса — той спав, ледь хмурячись. А ось і інший мій зв’язок зі світом. Тільки не з цим.
Трохи неподалік від нього розташувалась Либідь. Її обличчя вві сні було спокійним та умиротвореним. А ось Ханна спала найдалі з усіх від вогнища — на спині, лице спокійне, поряд витягнутої правиці — довгий лук і сагайдак зі стрілами.
Зброя дарвенхардки була неймовірною на вигляд. Я не могла відвести від неї погляду, коли під час ходи Ханна крокувала попереду. Лук дівчини був довгим і виглядав неймовірно елегантним та... важким. А ще він був не з дерева, а з якогось невідомого мені темно-сріблястого металу. Стріли були чорними, тільки наконечники — такими ж, як і лук. Специфічне, смертоносне відчуття естетики в руках убивць.
Всевлад мав таку ж зброю. А ще, я знала, обоє носили при собі десь по десятку ножів, захованих в одязі та взутті.
Я в шкільні роки довго займалась танцями, потім надавала перевагу бігу та спортзалу. Завдяки цьому мала таке ж підтягнуте і гарне тіло, як і дарвенхардка. Та, вочевидь, її справжня сила не залежить від м’язів. Мені треба було б довго вчитись просто натягувати тятиву такого потужного лука, не те щоб стріляти.
Хоча, якщо подумати, то і мої сили не залежать від того, наскільки м’язистими виглядають руки.
— Ви давно помінялися? — спитала я пошепки, сідаючи до вогню поруч із Тиграном. Світанок ще був далеко, а першою ввечері на чати стала Ханна.
— Десь із годину тому, — відповів юнак, акуратно докладаючи до багаття кілька гілок. — Ханна не виглядала втомленою, але, гадаю, дарвенхардцям теж треба іноді відпочивати. Хоча дивлячись на те, яке її обличчя спокійне і як нерухомо вона лежить, я б не гарантував, що ці люди в чорних плащах не слухають навіть уночі.
Ми знайшли нічний притулок в неглибокому яру, порослому рідкими ялицями, і цей прихисток убезпечив нас від можливості бути поміченими на просторах краю.
Я мимоволі всміхнулась і моргнула, викликаючи інший погляд. Сяйво пітьми довкола Ханни трохи притихло і крізь нього проникали спокійні та приємні ніжно-сірі барви. Дівчина спала, хоча й сторожко.
— Можеш не хвилюватись, вона спить, — мовила я і поглянула на Тиграна.
Проміння емоцій, що оточувало його, в мить зустрічі наших поглядів спалахнуло яскравіше. Весняним зеленим і ще якось так... полум’яно.
Він хвилюється, коли я на нього дивлюсь?
Заморгала, перепиняючи такі переглядини. Не можна так чинити з друзями. Тигран же не бачить моїх почуттів та не відчуває думок, отже і мені не слід.
Але попри все я раптом відчула, як трохи почервоніла. Його хвилювання, хай помічене мимоволі, передалось на мить і мені.
— Чого зарум’янилась? — спитав Тигран хитро. Коли не дивився на вогонь, в очах впізнавався знайомий полиск, який буває в котів у пітьмі. Шукач знову використав зілля, аби на час мандрівки бачити вночі.
— Від вогню, звісно, — мовила, кутаючись в хутро свого плаща. — Твої очі знову мерехтять. Наскільки я пам’ятаю, часом потрібно використовувати зілля-протидію, аби очі не перенапружувались. Як довго твої не потребуватимуть перепочинку?
— Від кількох тижнів до двох-трьох місяців, — стенув плечима Тигран. — Коли почнуть пекти і боліти — значить, настав час. Я давно такого не відчував, тому не можу сказати напевне. Але маю з собою всі необхідні зілля, тому непокоїтись нема чого. А ти не помічала, що дарвенхардці теж мають сяйливі очі? Вони також бачать у темряві. Треба буде вивідати при нагоді, однакові наші методи чи ні.
— Ох, розвіднику, — похитала я головою, не стримуючи посмішку.