Я ще ніде не зустрічала такої кількості елементів, що провокували гру зі світлом, як у цьому палаці. Але, на відміну від спантеличувальних променів у тронній залі, освітлення в купальні було мені до вподоби.
— Що знаходиться вище?
— Мій кабінет.
Ми піднялись сходами на поверх вище.
Кабінет був зовсім іншим. Тут також було троє вікон, але між ними розташувались книжкові шафи. Стіл письмовий — з ідеальним порядком, рівно поскладаними шматочками пергаменту, каламаром, перами, записниками. За ним було розкішне крісло з червоного дерева, оббите темним оксамитом. Поряд знаходився ще один стіл, довгий — завалений сувоями, розгорненими книгами, картами, недогорілими свічками, збільшувальними скельцями, ножицями та іншими цікавими штуками. Усі вони були вкриті пилом — попри те, що повсюдно в кімнаті панувала ідеальна чистота.
Пообіч від дверей були дві шафи зі скляними стінками. Обидві всуціль заставлені різними сумішами, елементами, порошками, травами. Одна — лікувальними. Друга — тими, які використовувались для виготовлення різної зброї. Ще на підлозі стояла велика різьблена скриня.
Я пройшла до кімнати й провела пальцем по одній з карт, що лежали на довгому столі. Тонка лінія, зібравши пил, прокреслила шлях з Колісії до Дикого краю.
— Не люблю, коли чіпають ці речі, — сказав Всевлад, спостерігаючи за мною примруженими очима. Він стояв, прихилившись до одвірка. — Тому на цьому єдиному столі ніколи не прибирають. Проте і я сам кілька років нічого на ньому не змінював.
— Бруднуля, — всміхнулась я. Перейшла від столу до однієї з книжкових шаф.
— Військова стратегія, зброя, зброя, зброя, фехтування, стрільба з лука, інтуїтивне мислення, історія, історія, зброя, історія, — забубоніла, вивчаючи корінці книг. — О-о-о-о...
Витягла невелику чорну книжку. Вдруге перечитала назву, не вірячи своїм очам. Ми витратили на прогулянку палацом кілька годин — вже настала пообідня пора. Тепле сонячне проміння падало мені на руки й назву: «Художнє ремесло».
— Ти що, від Стожарового друга нахапався? — засміялась. Всевлад підняв одну брову, дивлячись на мене якось дивно. Якби я не знала його, то сказала б, що зараз чоловік неприховано мною милується.
— В цій книзі різна символіка описується. Якою керуються, створюючи орнаменти та інші оздоби. Неук ти, — відповів шпилькою на шпильку.
— Це в мене робочий стіл у віковій пилюці? Ще ображати сміє, — я поставила книгу на місце, втрачаючи до полиць інтерес. Натомість підійшла до скрині.
В ній були дарвенхардські обладунки. Чорні, матові — мов темна ніч.
Всевлад підійшов і зупинився поруч.
— Я думала, що дарвенхардці вкрай рідко використовують обладунки. Я навіть не робила звернення, аби мені мої в школі видали. Для чого вони тут? Ти ж рідко в столиці.
— Це мого діда. Я пройшов чималу школу ще до того, як навіть опинився в Еліті, не те що в Дарвенхарді. Ахаз тренував мене сам, відколи мені виповнилося вісім. На цих обладунках він учив мене знаходити слабкі місця навіть у броні дарвенхардців.
— Важко було?
Всевлад знизав плечима, проводячи пальцями по чорному панциру в скрині.
— Тренування — так, звісно. Але вони потрібні, та й багато мені дали. Але, Ханно, я ненавиджу власного батька. Не дуже просто з цим жити. От ти б... змогла забути?
Я похитала головою.
— Та ти не хочеш, аби Анна його вбивала, так? — Всевлад кивнув. — Чому?
— Просто не хочу... бути винним в смерті свого батька. Я довго вагався щодо цього. Але... ким тоді буду?
— Просто будь собою. Завше. Гаразд? — я опустила віко скрині і сіла зверху. Взяла Всевлада за руку і він підійшов, опинившись поряд. Зазирнула у вічі знизу вгору. — Давай сьогодні тут залишимось?
— Тоді я стану схожим на хлопця, що нишком привів дівчину додому, доки батьків нема, — посміхнувся він. Розпустив моє волосся і ковзнув пальцями в чорні пасма. Тоді зняв зі спини мій лук та допоміг звільнитись від портупеї, що тримала сагайдак. Зброя впала на підлогу. Всевлад провів пальцями по моїй спині і я відчула, як розслабляються м’язи.
— Ти саме такий хлопець.
— Вір мені завжди, добре?
— Віритиму.
Я не просила того ж взамін. Не вміла. Ніколи подібного не робила.
Але він все побачив в моїх очах — бачила це. Почув в уривчастому диханні, відчув в тремтячих руках, що знімали вже його зброю. Його одяг.
Ми жодного разу навіть не освідчились одне одному в коханні. Але я б краще все життя слухала тишу коло його губ, перервану тільки диханням — пришвидшеним, спокійним, глибоким, уривчастим, — та будь-яким, аби лишень ті губи були поряд, аби лишень не чути брехливих, холодних, несправжніх або просто непотрібних мені слів інших чоловіків. Я б краще відчувала спокій його рук, що могли просто завмерти в мене на тілі, наче відчуваючи щось, мені незрозуміле, вивчаючи невидимі, непомітні, такі незначні пульсації під шкірою, у венах, захованих глибше за дрібні капіляри, в які ніколи не приливала надміру кров холодної дарвенхардки, не примушувала шарітись, ніяковіти чи бути такою розпашіло-розкішно-ніжно-привабливою, як то буває з багатьма жінками. Я б краще відчувала, як завмирають його руки, аніж дозволила нишпорити своїм тілом чиїмось нетерплячим, гидким, тремтливим пальцям.
Я б краще усе життя лишалась нічиєю, лиш би не проміняти отакий один день на сотні інших, сповнених насолод і радостей. Але не з ним.
Він цілував мене в губи, торкався устами повік, шиї, ключиць, яремної ямки, вух, волосся, плечей, внутрішніх сторін ліктів, затримуючись там, де шкіра була ніжнішою; водив пальцями по колінах, стегнах, спині, усюди, де хотів. І квіти, що розквітали від його дотиків, не були такими полум’яними та водночас невинними, як колись у Сколісі, коли ми були одне одному ніким. За роки вони відчувалися крижаними, чистими і своєю ніжністю завдавали якийсь неясний, особливий вид болю. А може, то я так сприймала радість. Розучилася бачити тільки це відчуття. Дарвенхардцям завжди десь болить. Замружилась. Суміш думок, переживань, хвилювань, спогадів про нічне марення і дощ із тятив зникли в одну мить, коли Всевлад раптом припідняв моє обличчя назустріч своєму і не цілував так довго, що я мусила розплющити очі.
І тоді, вперше за всі роки, що ми були знайомі, за всі поцілунки й слова, за всі дотики я побачила в його чорних очах темну-темну, тільки мені й видиму синь.
— Моя?
Його голос пролунав тихо й трохи хрипко. Пальці провели ніжну лінію по моєму підборіддю, але погляду ніхто з нас не відвів.
— Твоя, Всевладе.
І це була єдина думка, яка лишилась в моїй голові, коли раптом під лопатками опинився наш скинутий на підлогу чорний одяг.
Твоя, Всевладе. Навіть коли заснув у спальні нагорі, уже над ранок, а я все не могла — і дивилась крізь розкриті віконниці на темне небо. Майже чорне, пронизане синню, глибоке небо. Всіяне легкими туманами сузір’їв, воно мовчало. Твоя. Обійняла, притискаючись, наче боячись, що ось він був — і раптом зникне. Та навіть якби й так, якби це все виявилось сном. Твоя. Тицьнулась носом у ділянку між його шиєю та ключицею. Вдихнула теплий, рідний тепер запах. Твоя.
Пригорнув уві сні.
Подумала, поринаючи в темряву, що так і не дізналася, чого Небоводним усі човни пливуть колами.
Розділ 16
— У мене таке погане передчуття, Анно. Важко це пояснити. Не варто нам завтра йти до Палацу Величного. Взагалі... не варто. Особливо — тобі.
Злата м’яко, не спричинивши шуму жодним необережним рухом, прослизнула до кімнати й зачинила за собою двері. Якщо Тигран переважно користався вікном, та й то темної-темної ночі, дівчина могла собі дозволити пройтися будинком. Подібно до мене, вона володіла здатністю відчувати людей на відстані — їй легко було пройти непомітною коридорами та сходами.