За вікном згасало сонце. Я непокоїлася — Ханна та Всевлад не повертались від ранку. Хоч би нічого поганого з ними не сталось, як минулого разу.
— А я непокоюсь за наших дарвенхардців.
Дівчина підійшла і зупинилась трохи осторонь — щоб не було видно з вулиці. Хоча до муру й брами, що відділяли територію маєтку від дороги й інших будинків, була доволі значна відстань, та й наче не відчутно було нікого чужого поблизу. Але обережність ніколи не зайва. Ми надто звикли до неї в дорозі.
— Думаєш, з ними знову щось трапилось?
— Я не знаю.
— Всевлад не може захистити Ханну. Це навіть він визнає. Каже, що це тому, що вони обоє захищають нас. Але я маю щодо цього сумніви. Він бачив твою силу в Ласиморсі. Мене вона також вразила. Але я перед нею схиляюсь. А що відчуває цей клятий чорноволосий белат — хіба він сам знає? Він дуже самовпевнений і начебто могутній. Але рівно доти, доки не зустрінеться з батьком. А тут така можливість є щохвилини.
— Ми уклали альянс. Я, Ханна та Всевлад. А ви погодились іти з нами. І завтра ще один із пунктів угоди може бути виконано. Але я ніколи й словом тобі не дорікну, якщо ти не підеш. Ти багато віддала нашій авантюрі. І мало не загинула в Розарі. Я хочу повернути додому Тараса. Та це вже давно не є єдиною причиною, чому я хочу отримати доступ до знань Стожарів. А вони заховані в підземних залах цього чорного гребеня, що здіймається на верхівці пагорба.
— Я ніколи тебе не покину. Не говори дурниць, Стожаре.
— Тоді не проси мене відступати. Я відчуваю себе частиною чогось... і прагну до чогось. Я більше не можу просто йти шляхом, який нікуди не веде. Я маю дізнатись більше про те, хто я така. Земля говорить зі мною, міста говорять. Але я хочу мати справжніх вчителів. Я маю вас, чудових друзів, та як Стожар — я дуже самотня. Ти бачила прояви моєї сили. В тому палаючому селі. В Ласиморсі. Але я не завжди можу її контролювати. Не завжди можу скеровувати. Я хочу розібратись в тому, як белати здолали Стожарів. Я хочу стати сильнішою, Злато. Не проси мене відступати. Не зараз. Не за крок до цієї мети.
— Я прошу тебе не забувати, що ніколи шлях не буває єдиним. Тигран правду казав — те, що Всевлад щось придумав, не означає, наче він вирішує геть усе. Ми можемо мати й свій план. Інший, відмінний. Запасний. Називай, як хочеш. Якщо ти готова, я маю ідеї.
Якусь мить ми мовчали. Небо за вікном залили смуги червонястого й синього кольорів. Наступала ніч. Місто загоралось вогнями. Але зараз я бачила їх якось відсторонено.
— Мандрівки зближують, тобі не здається? Такі дивні речі трапляються. Люди рятують одне одному життя, скажімо. Ти підставляєш себе під ікла величезного вовка, аби врятувати дарвенхардця. Дарвенхардка стрибає за тобою зі скелі в нестримний потік. Шукач рятує від пуми дарвенхардку. Колообіг порятунків якийсь. А потім всі починають одне одному не довіряти. За день до чогось справді важливого, — роздратовано сказала.
— Одного разу я теж думала, що варто йти до кінця, прийнявши рішення. Яким би воно не видавалось, — в голосі Златодари задзвеніла сталь. Вона подивилась на мене і її сірі очі в тіні видались чорними й непроникними. — Тигран же не розповів тобі, так? Ти хоч запитувала? Чому він так ненавидить мене та свого батька?
Розмова зробила геть неочікуваний кульбіт і я у відповідь промимрила щось невиразне.
Злата випрямилась. В її погляді читався виклик. Давно не бачила її такою — прямо як колись в Павутинні, коли ми безперестанку присікувались одна до одної.
— Його матір називали Криланою, — тому що вміла дуже легко й вправно видиратись на дерева й стрибати з гілки на гілку, немов птах. Вміла стріляти в польоті. Не згірше за наших товаришів у чорному. Бо вона також була Шукачем. Адже тільки вони мають право бути Радниками, ти знала це? Орден Шукачів заснував колись Павутиння. Це був їхній таємний прихисток. Але вони ризикнули поділитись ним з кількома сотнями патрійців, коли Патрія впала. Заховали їх. Тільки там ще й живуть чистокровні їх нащадки. Найвправніші можуть спробувати пройти навчання Шукачів — виснажливе, складне. Яке робить їх особливими. Яке робить їх сильнішими, вправнішими, стрімкішими за інших людей. А є ж іще різні зілля, що покращують зір, слух, допомагають не відчувати голоду, виснаження... часом — болю. Шукачі завжди зайняті справами важливішими й небезпечнішими, аніж інші жителі. Вони не збирають ягід та грибів, рідко полюють. Вони патрулюють кордон Дикого й Метейського країв, навідуються, аби шпигувати, в міста та села. В Павутинні доволі непогано розуміють, що діється в Циркуті. Це важливо для безпеки. Але інколи... інколи, коли трапляються суворі зими, коли крига не сходить до квітня, а то й травня, коли не вдалось гарно запастись на зиму, Шукачі вирушають на грабунок. Беруть із комор белатів, що мешкають в прикордонні, те, що треба: пшеницю, жито, м’ясо. Важливо діяти вкрай обережно. Якщо ж обережність не рятує, якщо Шукачів помічають дарвенхардці, то є два виходи — бій на смерть... чи смерть, заподіяна собі, аби не втрапити в полон.
— Але ж...
— Прошу, Анно, не переривай мене. Я не зможу закінчити, — Злата взяла мене за руку й виступила з тіні. Та вже було байдуже — за вікном стемніло, а в мене в кімнаті не горіло й свічки. Пальці Златодари були крижаними.
Я накрила її руку вільною і стиснула.
— Часом, звичайно ж, Шукачі, як і інші люди, знаходять собі пару. Найбільш поширений варіант — це союз із кимось звичайним, хто завжди чекатиме твого повернення, поїде з дітьми далі від кордону, коли вони з’являться. Шлюб із Шукачем, я гадаю, дуже сильно нагадує шлюб із митцем. Але бувають винятки. Такі, як Ждан та Крилана. Їх по черзі обирали Головними Радниками аж шість разів, коли вони були разом. Пара просто досконала — в бою, в стосунках, в своїй пристрасті. В них народились діти, з двома ти знайома — з Либіддю та Тиграном, звісно ж. І старший син — надія, гордість, улюбленець батька й матері — пішов їх шляхом. Розпочав навчатись на Шукача. Ну, а ще в Павутинні жила-була одна дівчина. Норовлива, вперта, наділена здібностями, які, як вважала, були її благословенням, дозволяли вважати себе кращою за інших.
— Ти.
— Я. Донька радниці Біляни й видатного мисливця Томи. Учениця всіма шанованої Волі. Найкраща подруга Тиграна, яка одного дня, десь на шістнадцятому році життя, усвідомила, що дружба раптом перестала бути такою, як раніше. Усвідомила, що закохалась. І так вперто думала, що це обов’язково взаємно, або буде взаємним, варто мені захотіти, що обрала шлях, не даючи можливості подивитись на обхідні стежки. Знаєш, тут, в Колісії, завтра буде свято Відродження. Воно — циркутське. Знаменує перехід від часу, коли земля спала й набиралась сил, до того, коли вона починає давати плоди. Бачиш, усе розквітає. І скоро таки з’являться перші ягоди. В Белаті вони вже з’явились, але тут — холодніше. Але такі свята виникають у багатьох народів, якщо не у всіх. Ми можемо мати різні здобутки й перемоги у битвах, війнах, різних героїв, та тільки ритм природи для усіх — один. Як і ритм життя. Наше свято зветься Стожарів день. Ти ж читала про нього, я знаю, що читала, хоча й Воля могла розповідати. В цей день відбуваються гуляння довкола вогнищ, далеко в горах Дикого краю. Молодь йде туди понад тиждень, бо ж близько до кордону дим може привернути зайву увагу. Цей похід завжди такий захопливий. А очікуваний день та ніч за ним знаменують початок всього нового. Зазвичай в Стожарів день виконують особливий ритуальний танець, до якого можуть запрошувати як хлопці дівчат, так і дівчата хлопців. Таке запрошення — це освідчення. І коли ти приймаєш його, то даєш відповідь. Згоду на стосунки. Якщо приймаєш його три роки поспіль від однієї й тієї ж людини — святкується весілля. Це такий... випробний термін. І... — Златин голос урвався.
— Ти запросила його.
— Так. І ще ніколи не бачила його таким здивованим, як тоді. Тигран відмовив.
— Але який стосунок до цього мають його батьки?
— Я ж була ученицею Волі. Разом із нею ми робили багато дивовижних справ. А ще... часом ми обирали, коли котрась пара Шукачів має йти у вилазку, хто саме це буде і куди. Торкались струн у повітрі. Слухали, що вони шепочуть. Виконували різні замовляння, які Стожарам не потрібні, але таким, як ми, хто наділений лишень краплинами сили, необхідні. Та інколи навіть ми помиляємось.