Златодара замовкла і досить довго дивилась у вікно на вогні міста. В кімнаті було темно, хоч в око стрель, і я бачила лишень красиві контури її обличчя в слабкому сяйві, що проникало з вулиці. А ще — блискучі очі.
— Я почувалася знехтуваною і приниженою. Так багато хлопців загравали зі мною. І в той клятий Стожарів день, після Тигранової відмови, намагались запросити потанцювати... аж доки в одного не посивіло від мого погляду волосся. Чому не втекла тоді? Варто було. Але... я була розлюченою. Не хотіла показувати свою слабкість і біль, тому не зникла зі свята одразу ж. Той нещасний... більше жоден чоловік до мене не підходив з подібними намірами. Тільки Тигран. Згодом. Він намагався помиритись. Пояснити, що просто не... не відчуває того ж. Не прагнув давати зайвих обіцянок. Я не хотіла розмовляти з ним і мовчанка тривала до наступної зими. Холодної, лютої. Під час якої почалась якась епідемія в іншому місці, в тому, де мешкають діти. Воля з кількома Шукачами, попри негоду і страшні замети, подалась туди. Їх не було кілька тижнів. З їжею були страшенні проблеми. І тоді звернулись до мене. Щоб обрала пару Шукачів. Всі думали, що це будуть Ждан і Крилана. Але я... я зробила помилку. Я обрала Крилану та іншого Шукача. Не її чоловіка. Ждан погодився лишитись в Павутинні. Там теж було доста проблем. Я обрала село... і помилилась вдруге. Крилана і той другий Шукач, його звали Вересом, поїхали вночі. Це було не перше таке завдання для кожного з них. Та перше, де вони наштовхнулись на чотирьох дарвенхардців. Їх тіла, пронизані десятками стріл, викинули на узліссі — як попередження для нас усіх, що не варто... перетинати кордон.
Злата вихопила свою руку з моїх і піднесла до обличчя. Стерла щось зі щік. Дихала тихо. Як і я. Чутно було кроки слуг на першому поверсі, скрип сходинок в когось під ногами. Далеко, в інших покоях, засміявся дзвінко Адам, який так і не розмовляв. Біля освіченої ліхтарями в’їзної брами пройшлась постать у сірому — Вишена.
— Я думала, він мене уб’є. Він тоді... схопив мене за плечі і... я думала — це кінець. Я хотіла, щоб так було. Але він зник. На півроку. Хтозна, де був в той час. Потім повернувся. З тихою ненавистю. І саме після його повернення, чомусь тоді, не раніше, коли я готова була повидирати собі волосся з відчаю, в мене стався перший больовий напад в серці.
— Ти обрала його матір... — затнулась.
— Я не знаю. Я стільки разів намагалася розібратись, які струни почула тоді — справжні, патрійські, чи свого ураженого самолюбства, прагнення завдати болю... Я не знаю. Він, може, чекав від мене якихось виправдань. І Воля ж після смерті Крилани й Вереса довго розмовляла зі мною, так пронизливо, бачачи наскрізь. І сказала, що я просто помилилась. Запевнила мене в цьому. Я знаю — зробила це щиро. Але я сама себе переконати не можу. Крилана вмерла страшною смертю, бо я послала її туди. Яка різниця, чим я керувалась.
— Я можу вияснити це. Якщо хочеш. Я зроблю це точно, ти знаєш. Якщо мені вже дозволено було проникнути в голову й душу дарвенхардця, крізь біль та мури його свідомості, то твій дозвіл вирішить усе. Ти дізнаєшся...
— Я не хочу. Якщо мені стане легше — це буде не намарно. А якщо... якщо... так я принаймні маю сумнів... — похитала головою Злата.
— Якби ти послала туди й Ждана — він теж би помер.
— Або врятував би й себе, й дружину.
Я підійшла і пригорнула Златодару до себе. Міцно так. Вона сіпнулась було, але я тільки ще впертіше її обійняла. Врешті вона тицьнулась носом мені в плече і я почула тихе схлипування. Пригладила рукою її волосся, поцілувала в скроню.
— Але, знаєш, після цього я ніколи не помиляюсь. Навіть коли сама того не бажаю, можу відчути, що буде. Не завжди. Інколи. Сьогодні — саме такий день, — прошепотіла дівчина. — Я просто... не можу промовчати. Я знаю, я відчуваю, що ти не хочеш мене послухатись. І ти маєш на це право. Особливо після щойно почутого. Я так люблю тебе, Стожаре. І хочу розвести будь-яке лихо руками, мов хмари. Але не зможу, якщо ти не дозволиш.
— В мене, Злато, в житті було стільки дурні — словами не передати. Але щодо чого я точно не шкодую — то це щодо людей, які зараз поряд зі мною. Не дозволю тобі розгортати лихо, — я знову поцілувала її в волосся. — Зроблю все, аби не допустити його.
Вона не дивилась на мене з докором. В жодну мить нашої прогулянки Колісією, коли поряд крокував зосереджений та мовчазний Всевлад, а сама Златодара йшла трішки позаду поруч не менш зосередженого й мовчазного Тиграна. Ми піднімалися вгору — до чорного палацу, і тремтливе повітря обволікало мене, як нездоланне марево. Та хай тренування в Ласиморсі й закінчилось моїм емоційним вибухом, воно все ж дало свої плоди — я вже не переймалася так через тремтливе повітря. Просто подекуди бачила кров на східцях чи стінах будинків — давню, з іншого часу. Інколи — невиразні тіні тут чи там. За тими завісами. Але дихання товаришів поряд, гомін людей довкола, що прикрашали місто стрічками, вінками й букетами, ритми бубнів, які встановлювали на площах і перевіряли «на звук» — адже ввечері мали розпочатись святкування; важка Ханнина зброя на плечах — все це було куди реальнішим.
Ми пройшли крізь темну арку воріт і опинилися в тіні високих башт. Я кинула погляд догори — і побачила їх на мить світло-сірими. Але за секунду марево зникло, як і моя до нього увага.
Ми зайшли до розкішного передпокою крізь неймовірних розмірів двері. Фантастичних зусиль вартувало не задерти голову догори й не почати роззиратись. Адже тут колись росли між сходами могутні дерева, виплекані Стожарами. Рослин і сліду на лишилось, натомість вестибюль прикрашали дві височезні статуї. Я тільки оком кинула, аби побачити, що то — якісь чоловік і жінка. І одразу ж пішла далі, не відстаючи від Всевлада, і наші «сервуси» також не зволікали. Ми пройшли крізь одні з дверей в тіні статуй і опинились в лабіринті переходів та залів, через які Всевлад крокував упевнено, хоча й нешвидко. Був пообідній час — сонце вже давненько перейшло зеніт і знаходилось геть недалеко від горизонту. Тепле проміння наскрізь пронизувало приміщення, ми проходили крізь нього, розриваючи своїми темними постатями. Тут багато де стояла сторожа.
А потім проміння зникло — коли в одному з коридорів Всевлад звернув до сходів, якими ми почали тривалий спуск донизу. Сходи яскраво освітлювались сяйво-каменем. Привели вони нас до великої зали, з якої вело двійко дверей.
Їх охороняли двоє мовчазних дарвенхардців. Але вони не нагадували якихось бездушних кам’яних охоронців, ні. Пильні очі уважно вивчали прибулих.
Між дверима стояла кам’яна лава.
— Залишаєтесь тут, — сказав Всевлад, поглянувши на Тиграна й Златодару. — До дверей — ні на крок.
Ті виструнчились, дивлячись поперед себе, і так і завмерли.
Ми підійшли до дверей. Їх охоронці не зрушили вбік навіть на міліметр.
— Ханно, залиш усю зброю на цій лаві, — промовив неголосно Всевлад. Я була переконана, що дарвенхардці чудово знали, хто він такий, але не подавали й знаку. Ми зняли свої луки й сагайдаки, портупеї з ножами зі стегон, повитягували ножі з чобіт та з-за краг. Ханна наполягла вранці, щоб я узяла все, що зазвичай носить і вона. І тепер я зрозуміла, чому — дивакувато виглядала б, якби не була екіпірована, як і всі дарвенхардці. Наприкінці я лишилась в самому одязі. Всевлад же зняв сорочку — охоронці, уважно глянувши на його вкритий татуюваннями торс, відступили від дверей. Всевлад мовчки підійшов до тих, що були праворуч, і штовхнув їх.
Ми опинились в ще одному залі. Повному стелажів.
Порожніх.
— Всевладе, чому...
— Все, що не знищили, перенесли на рівень нижче. Ходімо, — тихо урвав він мене.
Ми пройшли цю залу. За нею — ще шість таких самих. Ніде — ні душі. Ніде — жодної речі. Тільки порожні полиці.