Выбрать главу

Праворуч від усіх Величних їхав Дан. Я відчув неймовірну радість, побачивши його — адже розлука була дійсно тривалою. Відчув, як яскраво спалахнула поряд аура Милани.

Стожарів кінь був сніжно-білим, як і штани та проста, без прикрас, туніка вершника. Він посміхнувся нам і, спішившись, встав між нами та Величними, тримаючи коня за узду. На відстані десь метрів двадцяти за своїми володарями їхало попарно зо п’ятдесят вершників. За кілька хвилин вони заполонили весь центр площі. То не були військові — звичайні белати, хоч, певне, й знатного походження. Замикали ходу два десятки дарвенхардців. Сервусів, військових, що походили з підкорених народів, я не побачив.

— Вітаємо шановних гостей! — промовив Благодар, виступаючи з нашого строю. — Тих, з ким давно знайомі, — кивнув він Чернину й Найдені, — та нових друзів.

Ну, з дружбою він, схоже, поспішив, але усі Величні поштиво схилили голови, увінчані коронами, а тоді спішились.

Чернин першим підійшов до Благодара й вони потиснули одне одному руки. Я побачив, як старий Величний всміхається — привітно, хоча й не надто радісно.

— Двадцять років не бачились, Стожаре, двадцять років. А в тебе хоч би якась нова зморщечка з’явилась, чи що.

— Мені здається, що ні Стожари, ні Величні не надто переймаються такими речами, чи не так?

— Визнаю, тут ти правий.

— Що ж, шановні гості, дозвольте представити Вам моїх побратимів. — Благодар широким жестом вказав на інших Стожарів. — Це — Милана, Всеслава, Яртура, Ратмир та Чорногір. Мене звуть Благодаром, — кивнув він молодшим Величним, з якими, схоже, ніколи не зустрічався. — Ми раді вітати вас у столиці Патрії Колісії та, зокрема, в нашій Обителі.

— Дуже приємно, Благодаре, ми вдячні Вам за гостинність. З деким ми вже знайомі, з іншими з Вас бачимось вперше, а тому візьму на себе сміливість та представлю й себе, й інших Величних могутньої імперії Циркути, — пафосно сказав Чернин і назвав усіх своїх колег. Ті кивали, коли звучали їх імена. Після цього Благодар запросив усіх до Обителі.

Важко описати, якої втіхи я зазнав, коли белати почали заходити — спершу до велетенського передпокою зі сходами й могутніми деревами, а тоді — до найбільшої зали Обителі, в якій росли в’юнкі рослини, котрі переплітались пагонами на стелі. Зараз був не сезон, проте ще тиждень тому я доклав зусиль, спілкуючись із ними, і гілки на моє прохання розцвіли, заповнивши простір просто-таки фантастичними ароматами та нависаючи звідусюди гронами білосніжних суцвіть. Птахів поміж ними було більше, ніж зазвичай, і всі різнобарвні та ніжноспівні. То вже постарався Ратмир. Чоловіки й жінки не могли стримати непідробного, дитячого захвату на обличчях, коли роздивлялись довкола. Дехто не утримав і зачудованих вигуків та реплік.

Залу, в тій половині, що була далі від дверей, заставили столами. Розташували їх літерою «П». До нашої лави приставили ще одну, схожу, і перед ними поставили стіл. Це було для того, щоб Величні сиділи поряд зі Стожарами, як найдорожчі гості, будучи обличчями до входу. Інші столи тягнулись паралельно одні до одних, двома рядами. Вкриті були білосніжними скатертинами, а заставлені наїдками так, що мало не вгинались. Я несподівано відчув, як живіт скрутило спазмом голоду, — ще б пак, їв востаннє вчора ввечері, а час вже наближався до полудня.

Інша половина зали була поки порожня — але я знав, що ввечері бенкет супроводжуватиме музика і багато хто танцюватиме. Та зараз, пообідавши, більшість белатів, найпевніше, піде перепочивати до відведених їм покоїв.

Ми сіли за столи: Стожари, Величні, знатні белати й шановані патрійці. Дарвенхардці залишились стояти струнко, вставши в дві шеренги за спинами гостей. Не ризикнули тільки зупинитись біля нас — думаю, тут би дружелюбний тон Благодара зазнав би свого фіналу. За начебто легким початком спілкування ховалось багато невимовлених речей. Як-от межі, за які не можна було виходити. Озброєні довгими сріблястими луками та ще казна-чим, воїни з суворими незворушними обличчями й так вносили свою лепту в атмосферу, і могли б її зіпсувати, якби кожен не знав, що взяти луки до рук вони не зуміють. В присутності Стожарів зброя просто впаде на землю, не заподіявши нікому шкоди. Але, попри це, між нами й людьми в чорному була значна відстань — переходити її вони не наважувались.

Милана з Благодаром сіли посередині столу, праворуч від них розташувались у відповідному порядку Дан, Яртура та Ратмир, а біля них — Чернин та Найдена. З іншого боку сиділи Всеслава та я, поруч було ще порожнє місце для Смоляни, а за ним сиділи Аміра з Ільдаром та Стихір з Азатою. Власне, напередодні я спитав, чи не варто було б нам якось перемішатись, щоб не відсаджувати Величних на краєчки столу, але Благодар засміявся й похитав головою, сказавши, що так прийнято і гостей це не образить. Дивлячись на їх спокійні обличчя, я визнав, що старший Стожар мав рацію. Так як у своїх державах Величний і Велична завжди сидять в центрі поруч, а гостей садять пообіч, так і для нас, Стожарів, нормально не розділятись. Просто нас більше і тому це викликає певне відчуття нестандартності.

Їсти ще ніхто не наважувався, хоч очі в людей бігали від тарілки до тарілки. Галас стояв чималий. Але ось звелась Милана й він миттєво вщух.

— Дорогі гості! — промовила вона своїм гучним, але водночас красивим та мелодійним голосом, обводячи залу поглядом і легко вклонившись. — Ми раді вітати вас у своїй Обителі. Почувайтесь як удома. І хай дні, проведені в Патрії, стануть для вас чудовими та незабутніми! — вона звела вгору руку з кам’яним келихом, наповненим вином. — За вас! І за Великий Обмін — хай відбудеться вдало!

Присутні відповіли схвальним гулом та піднесли свої келихи назустріч Милані, а тоді спорожнили їх. Це стало сигналом для початку трапези.

— Поглянь, як багато тут усього! — майже одразу вловив я голос якоїсь молодої белатки, що сиділа неподалік. Поглянув на неї — рум’янощока пампушка з білявим кучерявим волоссям здивовано оглядала стіл. — Але зовсім немає м’яса!

— Це тому, що Стожари його не вживають, — тихо відповів їй юнак, що сидів поряд — високий і худий, мов шпиця, з шевелюрою русявого волосся.

— Та я ж не кажу, що це погано... — мовби виправдовуючись, промимрила дівчина, відчувши на собі мій погляд. — Просто... незвично.

Решта її слів потонула в брязканні ложок об тарілки й гучному хрумкотінні, що заповнило залу.

Я одразу ж наклав собі повну тарілку різних наїдків, від яких аж слинка текла. Підплив тихенько молодий юнак, що розливав вино, і наповнив мій порожній келих. Я поклав до рота шматок сирно-картопляного рулету і відчув, як на душі одразу полегшало. Але в цю саму мить на мене зацікавлено подивилась Аміра, що сиділа найближче.

Я зрозумів, що припустився стратегічної помилки. Треба було сісти біля Благодара, випхавши на край Всеславу. О, вона б отримала справжнє задоволення, маючи нагоду щебетати та пускати бісики вельможним белатам! Мене ж дійство захоплювало, але після привітання та знайомства все сприймалось якось відсторонено. Гадаю, провиною тому був голод.

І ще я не міг зрозуміти, чому так довго немає Смоляни.

Та, відчувши на собі погляд Величної, усвідомив, що доведеться розважати гостей. Мерщій ковтнувши рулет, я приязно звернувся до білявокосої жінки:

— Як минула дорога? Щастило на попутний вітер?

Здається, те саме якраз спитав Ратмир у Чернина на протилежному боці столу.

— О, пливлося доволі непогано. Хоча яка різниця, є вітер чи ні, коли на галерах так багато гребців? — посміхнулась якось специфічно Аміра. З-за її голови миттєво визирнула інша — Ільдарова. Та, що з хижим профілем і коротким сивим волоссям. Втупивши в мене примружені темно-сірі очі, він прорік:

— Інколи ми просто складали вітрила, щоб дати тим покидькам попрацювати.

— Гм... — я не відразу знайшовся, що його сказати.

— А де ж іще один Стожар? Я знаю, вас має бути більше, — промовила, несказанно мене виручивши, інша Велична — рудоволоса Азата, нахилившись над столом. Її погляд не можна було назвати приязним, але він принаймні не був таким відмороженим, як у Ільдара.

Я відчув, як оживилась Всеслава. Попхавши мене рукою, щоб відкинувся на спинку лави, вона посміхнулась до Величних:

— Здається, Смоляна сьогодні проспала. Мала нелегку ніч. Ну, знаєте... не обов’язково кудись мандрувати, щоб знаходити пригоди.

— А це ж вона, Смоляна, є Стожаром, який уміє вправлятись із небесним вогнем? Дуже захопливе й небезпечне вміння. У нас про неї ходять легенди. Тому цікаво було б познайомитися, — промовила Азата, не вловивши, мабуть, іронії в голосі Всеслави або ж просто її проігнорувавши.

— Це ж вона викликала ті неймовірні блискавиці вночі? Нам було видно з корабля, — долучився до розмови Стихір. — Чи у вас восени часто бувають грози?

— Так, то була Смоляна. Часом ми вправляємось у найбільш підвладних нам уміннях. Просто в неї воно особливо ефектне, — відповів я спокійно.

— Здається, вам блискавки не надто до смаку, — зауважив Ільдар. Його голос був низьким, промовляв Величний повільно і якось тягуче. З усіх саме цей новий знайомець сподобався мені найменше.

— Чому Ви зробили такий висновок?

— Бо у Вас на зап’ястях опіки.

— О. Так. У мене влучив розряд. Але не надто сильний.

— Просто Чорногір не звернув на нього уваги і тому не потурбувався залікувати свої рани. Чоловіки мають дурну звичку терпіти біль та виставляти це за чесноту, — пробурмотіла Всеслава й зробила кілька ковтків із келиха. — Ну, знаєте, щоб вразити жінок. Зазвичай.

— А у Вас які чесноти? — спитав, всміхнувшись, Стихір, прикувавши до її обличчя погляд.

— Я вродлива.

— І дуже скромна, — не зміг стримати посмішки я.

Стихір теж посміхнувся, а от інші Величні не розділили його ентузіазму. Це, втім, ніяк не вплинуло на те, що Всеслава мала настрій поговорити. Вручивши їй на час невидимі віжки розмови, я з’їв ще кілька шматків рулету, перейшов до салату, а тоді став розглядати люд за довгими столами.

Було ще доволі тепло, а тому жінки одягали сукні легкі та красиві, не ховаючись в плащах чи хутряних накидках. Зі здивуванням я помітив, що вкрай важко відрізнити, де сидять патрійки, а де — белатки. Це було можливим радше завдяки тому, що одні говорили патрійською з белатським акцентом, а інші — навпаки. Хоча дехто умудрявся паплюжити обидві мови і тоді взагалі було важко розібратись, що то за громадянин. Це ми, Стожари, не задумуючись переходили на будь-яке наріччя, адже народжувались зі здатністю розуміти усяку мову. Тому з Величними говорили белатською, хоч, я був певен, ті чудово могли б використовувати і нашу. А от щодо інших гостей, то багато з них трохи шарілися чи задумувались, кидали довкола обережні погляди, оцінюючи розкішну, але таку незвичну і складну обстановку — і так в основному було можна визначити белатів та белаток. Патрійці поводились спокійніше. А так — жіночі сукні були дуже подібними, з тканин різноманітних барв, одні приталені, інші — вільніші, та дуже схожі між собою. За винятком того, що могла відрізнятись вишивка. Патрійська була зазвичай просто геометричною, складалась з пересічення тонких ліній та кутастих візерунків. У белатській, що мала більш плавні лінії, переважали додаткові елементи, що нагадували шипи. Вочевидь, така мода диктувалась виглядом герба — шипованим колом. Чоловіки теж були одягнені схоже — здебільшого в сорочки й штани, у високі чоботи. Хоч дехто мав на собі розшиті камзоли, а хтось вбрався в туніки. І тут теж вирізнялись деталі — вибиті на ременях чи халявах чобіт узори, розшиті коміри тощо.

Люди знайомились між собою, шукали спільну мову та, звичайно ж, напихались наїдками. Патрійки, що увесь ранок присвятили чепурінню, напевне, не менше втомились, аніж белатки, що були щойно з довгої дороги. Я на мить замружився, а тоді розплющив очі — і поглянув на світ іншим зором.

Сотні, тисячі барвистих почуттєвих ниток пронизували простір, пов’язуючи людей між собою, полум’яніючи, тягнучись кудись за межі зали, в землю, в стіни, у високі вікна. Яскравіші видавали нові, чисті емоції, тьмяніші були радше спогадами чи зв’язками з неживими предметами. Цілі пасма тяглись від людей на північ — то були нитки й подекуди навіть канати, що поєднували белатів із їх вотчиною. Я поглянув на дарвенхардців, що підпирали стіни. Їх ореоли були спокійними, тьмяними, подекуди — чорними. Я рідко бачив таку чорноту в людях — вона означала, що переді мною — убивці. Кожен із дарвенхардців позбавив когось життя в минулому. Одних оточував ореол пітьми легшої, крізь яку можна було ще вловити інакші почуття. На інших же було боляче дивитись через те, як засмоктувала погляд чорнота їх нутра.

Я поглянув на Величних.

І здригнувся.

Кожен з них був — сама смерть.

Миттю повернувся до звичайного зору. Але не міг примусити себе подивитись на них як до того, оцінюючи лишень маску зовнішності. Всеслава щось говорила, Благодар — також. Всі перемовлялись. Сміялись разом. А я от не міг. Просидів так в задумі якийсь час, аж доки мене не вивів з нього несподіваний спалах цікавості за довгим столом ліворуч. Таке буває — після використання сил можна мимоволі вловити емоції, навіть того не прагнучи.

Я подивився в той бік і зустрівся поглядом з зеленавими очима. Жінка спостерігала виключно за мною.

Була белаткою — зрозумів це одразу. Не через одяг, не через манери, аж ніяк. Через той погляд — водночас і холодний, і жагучий. Він пропікав наскрізь. Хоча незнайомку було б складно назвати винятковою вродливицею — мала вона квадратне підборіддя, занадто випнуті вилиці та трохи заширокі для її статури плечі. Мідне волосся, завиваючись в дрібні кучері, не сягало навіть плечей, але й не було таким неймовірно-буйним, як у Всеслави, коли та гребувала укладкою (тобто в будь-який день до сьогоднішнього). Жінка не була вродливицею, повторюсь. Але я відчув, що не в змозі відвести від неї погляду. Не міг зрозуміти, чому. Щось було в ній, щось... таке, що привертає увагу значно сильніше за ідеальне обличчя.

Побачивши, що і я дивлюсь на неї, незнайомка посміхнулась. В неї був широкий рот, але посмішка вийшла приємною.

— Рослини. Чорногір обожнює саме їх, — долинув до мене голос Благодара.

— А як ви визначаєте, чим найбільше опікуватись? — то вже Азата.

— Це стається саме собою. Просто одного дня починаєш звертати на щось особливу увагу, — відповів я, вертаючись в розмову. Після посмішки мідноволосої жінки раптом відчув себе краще, пітьма в спогадах трохи затерлась. — Я став відчувати тепло й життя в деревах. Спершу — в них. Потім — і в усіх живих рослинах. І відчуваю те тепло весь час.

— А ці рослини, — Ільдар здійняв руку, вказуючи на все, що буяло довкола й над нами. — Ваших рук справа?

— Моїх — тільки те, що вони зацвіли. А загалом ця зала завжди має такий вигляд.

— Цікаво.

Зрештою всі доволі начастувались та розслабились.