— Я хотів запитати тебе про твої блискавки. Ти не постраждала? Вночі на тобі я наче не помітив нічого, але в себе наступного дня знайшов опіки на зап’ястках, — сказав я нарешті. Ми вже були доволі далеко від Колісії — місто з його світлими будинками, палацом на вершині найбільшого пагорба, фонтанами й усіма людьми лишилось позаду. Праворуч було видно широкий тракт, який часом губився між пагорбами, трохи в низині, — то була дорога на південь. Нею їхали якісь коні, воли, тягнучи кибитки й вози, здіймаючи куряву. Далі, на південному заході, було видно невелике поселення — село Степне. Але ми їхали, відхиляючись в інший бік, до Сармати.
Смоляна дуже довго мовчала. Зрештою, я поглянув на неї уважно: дівчина зачервонілась.
— Мені здається... опіки з’явились пізніше. Вночі. Я перехвилювалась і схопила тебе за руки... Але, здається, тобі було все одно. Ну, в той момент... Пробач, якщо дуже болять.
— Я вже їх зцілив, — усміхнувся я. — Смоляно?
— Що?
— Я не можу дечого зрозуміти... Ти хочеш, щоб все було так, як раніше?
Вона стенула плечима. Спитала:
— А ти?
— Ні, не хочу. Але я б не відмовився вчора від танцю з тобою.
Вона почервоніла ще дуже.
— Я... мала вчора настрій втікати. То ти більше не будеш?
— Що? Танцювати? Цілуватись?
— Дивитись на те, що не можна.
— Не буду.
— Гаразд.
— А все інше можна?
— Я подумаю.
Я усміхнувся.
— Чорногоре?
— Що?
— Я знаю, що це ти покликав на прогулянку. Але чи не проти будеш, якщо я покажу тобі одне місце? Гадаю, тобі сподобається. Я часто бувала там раніше. В основному, коли ще вчилась і мала більше вільного часу.
— А що це за місце? — зацікавився я.
— Вежа Поземок. Чув про таку?
Я похитав головою. Смоляна посміхнулась. Просто чарівно. Коли ми відійшли від теми особистих відносин, я відчув, як вона розслабилась.
— Тоді їдьмо. Будемо там десь за годину. Треба переправитись через Сармату і прямувати вздовж її притоки Ніжної до однієї яруги...
— А на березі Ніжної ж стоїть село Верхняве, правда?
— Так, трохи далі.
— Тоді після мандрівки до твоєї вежі можна заїхати туди. У Верхнявому є гостиний двір, де дуже смачно готують.
— Заманлива пропозиція.
Ми доїхали до Сармати, тоді знайшли неподалік переправу — старий сліпий дід, який, втім, працював тут на плоті вже п’ятдесят років і знав цю частину ріки, як свої п’ять пальців, для чого йому вже не треба було її бачити, перевіз нас із кіньми на протилежний берег. Ми спитали його, чи не думав він звернутись до Стожарів, щоб виправити свою сліпоту.
— Ой, молоді люди, думав. Оглядав мене він... Благодар. Ще п’ятнадцять років тому. Але я зір втратив, бо перечепився і на дріт очима впав. Не допоможе вже мені Стожарова сила.
Від почутого було трохи сумно, хоча старий, попахкуючи люлькою, тільки знизав плечима: мовляв, звик уже.
Ми поїхали далі і нарешті дістались підвищення, яке розсікав справді великий та глибокий видолинок. Мав він круті береги, а внизу пробивала собі шлях через чагарники невелика річка.
Подекуди тут росли дерева — але якісь невисокі, з потемнілими гілками й рідким листяним покровом. Ба навіть більшість листочків лежали вже на землі, пожовклі чи й почорнілі, скручені, сухі. Те ж саме відбулось із кущами. Трава попригиналась, пожухла. Земля під нею була сирою. Пахло вологою та, як не дивно, підземеллями. До цієї долини осінь дісталась швидше, аніж до інших околиць Колісії. А на самому дні, на скелястому виступі понад берегом Ніжної стояла вежа. Мала вона, судячи з бійниць, шість поверхів. Але останні два стирчали до неба єдиним клиноподібним виступом стіни — даху у вежі давно вже не було. Повита плющем, вона нагадувала заснулого звіра буро-зеленого забарвлення. На відстані здавалось навіть, що стіни її ледь чутно дихають.
Глянув на Поземок іншим зором — і побачив, як довкола древнього каміння завихрюється пітьма.
— А ти романтична натура, знаєш, куди хлопця привести, — усміхнувся, поглянувши на Смоляну. Передбачливо перейшов перед цим на звичайний зір. Дівчина всміхнулась у відповідь.
— Страшно?
— Та де, біля дівчини з блискавками в руках я нічого не боюсь.
Ми спішились, прив’язали кобилок до найближчого дерева. Тоді я подав Смоляні руку й ми почали обережно спускатись донизу. Ноги ковзали по болоту й вогкій траві, — добре, що були взуті у високі шкіряні чоботи й ті не промокали. Чагарники ж, за моїм невеликим наказом, перед нами розплітали свої гілки й розступались, бодай цим полегшуючи просування крутим схилом. В яру вже залягали сутінки — тепле пообіднє проміння огортало своїми світлими обіймами тільки верхівку вежі. Чути було, як дзюркотить Ніжна. За кілька хвилин її стало в прямому сенсі відчутно — зісковзнувши з трави, ми опинились у воді вище кісточок. Ніякого містка видно не було, тож просто перейшли річку, що нагадувала радше неширокий потічок, і в найглибшому місці мала сантиметрів тридцять.
— Я знайшла цю вежу, коли мала років сімнадцять. Мені подобалось тоді вештатись околицями наодинці. Добре, коли ти Стожар — можна нічого не боятись. Хоча в Колісії взагалі дуже безпечно, — сказала Смоляна, пришвидшуючи крок і виходячи з річки на берег, де за два метри вже було підніжжя вежі. Зараз, зблизька, вона нагадувала мені старий-престарий склеп. Арковий прохід давно не мав дверей і зіяв пітьмою, мов розкрита пащека. Я поглянув на свою супутницю — дівчина трохи задихалась, в її косах позастрягали листочки й галузочки, а штани й низ сорочки геть вимокли через вологу траву, якою ми пробирались. Але синьо-зелені очі горіли дивовижним натхненням і захватом. Зараз Смоляна нагадала мені себе дівчинкою — коли не боялася сама волочитись лісом або втручалась у наші, хлоп’ячі, справи.
Була зараз такою гарною.
— Я теж блукав околицями Колісії, але чомусь цієї вежі не знайшов.
— О, ну, мені з пошуками допомогли, — Смоляна потягла мене до темного входу. Я побачив принаймні десятьох гадюк, що шаснули в траву від вкритого мохом порога, коли дівочий чобіт переступив через нього. Я не боявся змій, та й узагалі — тварини не шкодили Стожарам, вони нас відчували. Проте місце було ще те.
До того ж збудоване явно не людьми. Не звичайними. Каміння справді дихало — силою. Але якоюсь викривленою, не такою, яка зазвичай відчувається в творіннях Стожарів.
— Допомогли?
— Так. Лікувала одного хлопчика, що живе неподалік. І коли ми з ним якось розмовляли, він захоплено повідав мені про це місце. Захват його я розділила, але заборонила навідуватись сюди ще. Ти сам відчуваєш. Люди оминають це місце, і не просто так.
— А тобі самій тут не було моторошно?
Смоляна засміялась.
— Зовсім трішечки.
Всередині у вежі мені спершу було геть нічого не видно. Але незабаром очі призвичаїлись до сутінків. Через відсутній дах високо вгорі, вузькі бійниці та вхідну арку лилось розсіяне світло. Вежа мала в діаметрі метрів сорок, тож тут було просторо. Вгору попід стінами вилися напівзруйновані гвинтові сходи без перил, часом помежовані виступаючими кам’яними майданчиками. Здавалось, наче ми знаходимось на дні широкого колодязя.
— Взагалі молодим Стожарам не дуже люблять розповідати про це місце та його засновника. Але коли я вже знайшла вежу Поземок, Благодару нікуди було дітись від моїх розпитувань. В тебе ніколи не було відчуття, що ми живемо в дуже... дуже такому ідеальному світі? Ну, в майже ідеальному?
— В мене було таке відчуття до моменту, як я вперше стикнувся з маніяком, що убив багатьох жінок. Ми з Даном його «вполювали».
— Так, тут ти правий, — Смоляна на секунду закусила губу. — Гаразд, я маю на увазі наше середовище. Стожарів. Ми проходимо навчання, живемо в розкоші та повазі, ми рідко конфліктуємо. І розповідають нам учителі переважно історії героїв та великих досягнень. А ця вежа... Її створив Стожар, але він не був героєм. Навпаки. Його звали Горисвітом. «Той, хто сяє на увесь світ». Він був сильним Стожаром, основою його міці був земний вогонь. Одного дня він... запишався. І став давати людям зайве, надлишкові дари й можливості. В обмін на ті дари прості люди стали йому поклонятись. Таємно від інших Горисвіт збудував цю вежу. Сюди патрійці приходили висловити йому свою покору. А він за це... робив страшні речі.