Якусь мить ми мовчали.
— Як звуть чоловіка з твого світу, який схожий на Всевлада? — спитав раптом Тигран.
— Артур.
— Ти сумуєш за ним?
— Так, — мовила я, а тоді поглянула на хлопця уважно. — І ні. Я не знаю. Ми певний час жили разом, але чи були ми цілковито щасливі — я не знаю. В мене таке враження, що я зробила багато помилок в ті місяці.
— А хіба бувають цілковито щасливі люди? — спитав Тигран з легкою усмішкою. Але по очах я бачила, що йому не весело.
— Ні. Та коли ми були разом, я увесь час думала про іншого. Про Тараса. І наче бігла постійно — не лише тоді, а й раніше. Артур насправді виявився кращим, ніж я думала. Чи ніж уявляла його собі... Завжди не знала, чого хочу. І, здається, забігла далі, ніж можна було уявити. Аж сюди.
— Повернутись хочеш?
— Це неможливо. Але я справді хочу повернути Тараса додому, йому тут не місце.
Тигран ледь спохмурнів.
— Чому це неможливо і для тебе?
Якийсь час я вагалась, чи розповідати. А тоді вирішила — годі все тримати в собі. З Тиграном можна бути відвертою.
— Я пообіцяла Жданові, що залишусь із вами. Своїми вчинками я наражаю всіх у Павутинні на небезпеку. Тепер я не можу піти — коли дарвенхардці, що знають про вас, вільні.
Очі Тиграна недобре зблиснули, а руки, що до того спокійно лежали на колінах, стиснулись в кулаки. Я накрила їх своєю рукою.
— Не злися. Він не змушував мене, це було радше прохання.
— Ждан уміє не примушувати, але отримувати бажане.
— І я також, — сказала я вже менш примирливо. — У мене реально болить голова від вашої ситуації, про яку я не знаю геть нічого. Колись захочеш — розповіси, а як ні — то й грець із цим. Але за цих обставин я його чудово розумію. І знаю, що й ти також.
— Так, розумію, але мені більше подобається варіант, в якому ти мала б вибір.
— Так і було. Я обрала.
Я прихилилась до Тиграна, поклавши голову йому на плече, і поглянула на вогонь.
— Годі сваритись. Я розповіла тобі, бо не хочу це приховувати. Не від тебе.
Тигран вивільнив свою руку з моєї і обійняв мене за плечі. Я відчула, як він заспокоюється.
За якийсь час, заколисана тріскотінням вогню і тихим диханням друга, я заснула.
— Нам потрібна історія про те, хто ви всі такі, — мовила Ханна за сніданком, перевіряючи наконечники своїх стріл.
— І, судячи з тону, ти вже маєш ідеї. — мовила Либідь. Я поглянула на неї і мимоволі всміхнулась: дівчина потягалась і виглядала після сну та з посмішкою сліпуче-сонячною. Мимоволі зауважила, що й Ханна дивиться на Тигранову сестру без тієї явної настороженості, що пробивалась з темряви довкола неї, коли дарвенхардка говорила до мене чи, тим паче, Златодари.
— Гадаю, Анно, тобі варто спробувати для себе роль белатки. Неозброєним оком видно, що ти ніколи не вчилася битись і особливо важко не працювала. А ще, якщо ти будеш белаткою, ні в кого не виникне запитань, чому ми всі тебе супроводжуємо і оберігаємо. Тарас... — поглянула дарвенхардка на мого колишнього хлопця. Почувши своє ім’я, той уважно поглянув на неї, хоч, звісно, не розумів ні слова. — Теж буде белатом. Але, гадаю, йому варто прикинутись глухонімим. Багато сервусів і дарвенхардців володіють мовою жестів, тому я подумала, що було б доцільно говорити всім, що Тарас втратив слух і голос нещодавно. Скажімо, внаслідок певної травми. Ми маємо вигадати, якої саме. Якщо ви заговорите якоюсь мовою, окрім белатської, вас усіх кинуть до в’язниці та стратять. Як і мене. Тому раджу нам усім бути в цьому плані дуже обережними. Белатською усі володіють, чи не так?
І тут тільки я усвідомила, що справді — до того ми розмовляли патрійською. Ханна володіла нею досконало, тому це якось не привернуло моєї уваги.
Я переклала Тарасові її слова. Він кивнув.
— Гаразд. Але тоді мені треба постаратись не реагувати взагалі ні на які звуки, бо нас розсекретять. Адже дарвенхардці усі дуже уважні, чи не так?
Видно було, що він почувається абсолютно не в своїй тарілці через те, що не розуміє, про що йде мова, коли хтось говорить, а смикати мене повсякчас не хоче. Треба буде при нагоді почати вчити його белатської, адже хтозна, коли ми знайдемо шлях з цього світу до нашого рідного.
— Так, ти маєш постаратись. — мовила я, а тоді заговорила белатською до інших: — Він вдаватиме глухонімого якнайкраще.
— От і добре, — мовила Ханна. — Що ж, далі. Мені не треба нікого з себе вдавати, я й так дарвенхардка. А от вам, Тигране й Либеде, треба прикинутись сервусами, так само, як і Златодарі, коли вона нас наздожене. Це дозволить вам мати при собі зброю. Взагалі... Було б добре вам зіграти роль дарвенхардців, щоб мати більше прав, але інші, такі, як я, зможуть легко вас викрити, до того ж виготовити луки вам ніхто не зможе та й не візьметься за таку справу, бо це явний злочин. Для кожного дарвенхардця лук створюють індивідуально, а після смерті воїна його зброю знищують, тому й готові нам взяти ніде.
— Ми б і не встигли навчитись ними користуватись, не переймайся. Адже ви не лише стріляєте зі своїх луків, чи не так? — мовила Либідь. — Якщо ти скажеш, що ми маємо зараз виконувати виключно твої вказівки і супроводжувати вас трьох — до нас же ніхто не матиме ніяких вимог чи претензій?
— Не матиме, — погодилась Ханна, складаючи стріли назад в сагайдак. Схоже, все з ними було гаразд. Усього стріл було зо два десятки.
— Тоді все в порядку, — погодився з сестрою Тигран. — Будемо сервусами. Але ж вони носять уніформу, хіба ні?
— Так, і треба при нагоді її дістати. Але до того — скажемо, що дорогою ми натрапили на величезних вовків і вони добряче пошарпали весь наш загін. Всевлад та Златодара лишились, аби добити зграю, а ми повели наших белатів у безпечніше місце. В селі... м-м-м... Прилісному ви взяли такий одяг, аби добратись до найближчого містечка і не замерзнути, а там плануєте дістати звичну уніформу. Сутичка з вовками була справді неймовірно складною, ви переламали майже всю зброю, а тому взяли в Прилісному те, що там було. Адже ваша зброя хай і непогана, та явно не з Циркути. Прилісне знаходиться в п’ятдесяти кілометрах звідси, але значно західніше по кордону, ніж ми зараз знаходимось. Це маленьке глухе село, яке радше нагадує хутір, там знаходиться всього кілька сервусів і вкрай рідко бувають дарвенхардці. Там навіть жодного белата немає — що неймовірна рідкість для цих країв. Але там є резиденція одного белатського купця, який раз на кілька років, коли йому вже геть нічого робити, приїздить туди пополювати. Значно безпечніше сказати, що ми були в Прилісному, ніж в Барговому, яке є розвиненішим поселенням. Між Прилісним і Далеким є кілька дрібних сіл, але вони знаходяться північніше, і тому ми їх оминули. А в Далеке вирішили зайти все ж тому, що в нас закінчуються припаси, ваших коней вбили вовки і треба придбати нових. Комунікація між селами слабка і в основному звістки стосуються торгових чи інших побутових справ, про мандрівників говорять рідко.
— Звідки ти так багато знаєш про Прилісне? — спитала Либідь зацікавлено.
— Я ж тут народилась, — повела Ханна плечима. — Коли була молодшою, то майже не бувала ніде, крім Далекого, але коли живеш на одному місці, то з часом навіть маленькі шматочки інформації складаються в цілі історії про довколишні поселення та людей, які в них живуть.
— Гаразд. Але як ми пояснимо, чому взагалі двоє белатів, двоє дарвенхардців та троє сервусів опинились лютої зими на південному краю імперії? Це взагалі небезпечне і дике місце, навіть коли не такі морози і нема вовків, — зауважив Тигран.
Ханна хвилину мовчала, але не через розгубленість — її блискавичний розум шукав відповідь.
— Якщо від Прилісного пройти ще день на захід уздовж кордону, то можна потрапити до так званих Солоних Печер. Там великі поклади солі, але найціннішими є гарячі джерела. Їх вода зцілює багато болячок. Ми скажемо, що Анна, яка взагалі гарно розбирається в медицині, вирішила попри зиму і загрози відвести туди Тараса, щоб вилікувати, адже після травми він був ледь живий. Води допомогли загоїти тіло, але не зцілили його глухоти та німоти. Тарас виглядає трохи нездоровим, адже він справді після хвороби, і це буде нам на руку. Чи додумай деталі сама. А наші белати хай будуть або братом і сестрою, або ж нареченими. Чи навіть чоловіком і дружиною — як бажаєте? Бо в те, що ти потягла просто друга чи знайомого взимку в таку мандрівку, важко буде повірити.