А потім, вранці, мене несподівано розбудила тривога. Увірвалась в сон та прогнала його, як проганяли перші промені сонця сутінки, що мирно дрімали в кімнаті. Розплющив очі і довго дивився на стелю, якою повзли тонкі смужки червонясто-золотої заграви. Кров стукотіла в скронях, мов шалена. Ми зупинились в тому ж таки гостьовому дворі, в кімнаті на горищі — затишній, оббитій деревом, з двома великими круглими вікнами. Зазвичай після сну думки годі було одразу зліпити докупи, аж тут навалилося все: вчорашня прогулянка до вежі Поземок, візит белатів, ціна, яку вони захотіли, те, як назвав її Дан «зброєю», страхи, що терзали Смоляну останнім часом. Прокинувся я від того, що відчув, як вона обіймає мене, але її венами тече вогонь, як і в ту ніч на верхівці вежі. І цього разу він перекинувся на мене.
Я повернув голову — Смоляна міцно спала. Відпустила мене, обійняла подушку руками. Чорне хвилясте волосся, як ковдра, вкривало її біле ніжне тіло. Я потягнувся, відшукав рукою покривало, що сповзло на край ліжка, і накрив дівчину. Легенько поцілував у плече. Смоляна щось тихенько пробурмотіла, не прокидаючись.
Тоді я встав і підійшов до вікна. Світанок щойно-щойно загорівся.
Я думав про вчорашнє.
Про те, що вона мені показала і розповіла. Про ранкову розмову Стожарів і те, як ми справді легко перейшли з серйозних справ до відпочинку. Про те, яке наше життя — майже ідеальне.
Я думав про те, що усі люди помиляються і це нормально. І що я впевнений у своїх друзях. В Стожарах, що стали для мене справжньою сім’єю. Тому якщо ми й приймемо якесь непросте рішення — то разом. І меншості треба буде прислухатись до більшості. Адже скоро ми голосуватимемо за те, що вирішили: попрощатись із белатами чи пристати на їх умови і виторгувати за «зброю» так багато життів. Згадав, як малим нервувався, розуміючи, що Стожари не втручались у війни Циркути з іншими державами. Що не спинили могутню імперію, і тепер вона — єдиний наш сусід. Сусід, до якого ні в якому разі не можна повертатися спиною.
Але такий, від якого ми точно не слабші. Якщо ми відмовимо, то станемо такими ж, як ті, хто одного разу не допоміг державам, що падали, і людям, які помирали.
Я прихилився до холодної шибки чолом.
Розділ З
— Мир та благо в Патрії забезпечує не те, що Шукачі бачать вночі і рухаються швидше за інших. Мир та благо в Патрії забезпечуємо ми, Стожари. Свого часу саме бактрійці, що зросли в каменоломнях, підказали, як давати раду з нашими східними кар’єрами, аби робота там йшла краще. Вихідці з Горти були основними будівничими чотирьох великих міст Патрії сто років тому. А діти усіх підкорених завжди називають себе лишень патрійцями, бо народжені тут. І ми так багато говорили про те, що час перетворити землі між Диким краєм та Загубленими рівнинами на ще один жилий район Патрії, тому що там є усе необхідне для життя — ліси, родючі землі та водойми. Але нема великих міст. Тільки корінні патрійці не надто поспішають виїжджати з насиджених місць, і це цілком зрозуміло. А от людям, які не мають власного житла і свободи, можна запропонувати колонізацію тих країв, дати їм наше громадянство, кошти для початку нового життя та будівництва міст. Навіть белати, попри їх жорстокість та зажерливість, не стануть заперечувати, що найголовніший ресурс будь-якої держави — це люди. Не корисні копалини, не зілля й настійки, не зброя. Люди. Тільки наш північний сусід полюбляє використовувати їх як рабів. Ми ж маємо змогу зробити з них вільних патрійців. Так чинили наші попередники. Наша держава розширяється та процвітає завдяки тому, що ми працюємо на те, аби чоловіки й жінки були рівними та щасливими. Навіть ті, кому не пощастило народитись у Патрії. Тому я голосую за те, аби обміняти таємниці зілля на підкорених, — проголосив своє рішення Ратмир.
— Я голосую «проти», — сказав Дан. — Як я вже казав днем раніше — Патрія не торгує зброєю. Наше рішення може мати страшні наслідки.
— Я голосую «за». Не лишилось, крім Патрії, жодної країни-сусіда, на яку Циркута могла б покласти око. Тільки далеко за морями, на півночі та сході, але белати вже дуже давно не ведуть воєн. Поодинокі племена на землях, які белати не заселяють, на півночі, вони контролюють і зараз, збираючи податки в обмін на те, що лишають їх в живих. Циркута володіє величезними ресурсами. Але Патрію їй не здолати ніколи. Стожара може впокорити тільки інший Стожар. Жоден белат, навіть дарвенхардець, навіть надзвичайно сильний та з фантастичним зором, однаково не зможе підняти проти нас зброї. А доки не зможе проти нас — не наважиться зробити цього на землях Патрії. Це — основне. А наша держава справді може розширятись і все, що їй для цього потрібно, це люди, тому вважаю таке рішення правильним, — сказала Всеслава. — Що ж до Шукачів — так, вони будуть невдоволені. Але я розробляю зараз ряд речовин, які теж можуть покращити умови їх мандрівок Циркутою. Белати не в змозі вигадувати подібні речі. В них на території немає усіх тих рослин та мінералів, якими володіє Патрія, зокрема — Дикий край. Ми можемо дозволити собі такий ризик. Це не зашкодить тому, що Патрія й надалі лишатиметься на багато кроків попереду в плані зіллєвих розробок. Зрештою, я б хотіла також запропонувати опрацювання для Шукачів артефактів, наділених безпосередньо силою Стожарів, які допоможуть їм бути непомітними на землях Циркути. Я знаю, що колись таке вже обговорювалось і Стожари не наважились. Через те ж, чому сьогодні тут така напруга, — страх наслідків. Проте не завжди мудрі рішення тотожні обережності.
— Я голосую «проти», — сказала Милана. І це було чи не єдине рішення, що мене здивувало, бо зазвичай усі звикли до їхніх із Даном суперечок. Дан кинув на Милану теплий погляд.
Схоже, не тільки ми зі Смоляною розмовляли вчора тет-а-тет.
— «Проти», — мовила вона. — Патрія цілком може дозволити собі заселення нових територій не такою ціною. Якщо таке рішення покладе край Великому Обміну, я вважатиму цей наслідок прийнятнішим, аніж розголошення справді важливих, суто патрійських таємниць.
— Ти припускаєш, що Циркута може ризикнути якось нас подолати, маючи такі знання? — спитав її Ратмир цілком серйозно, без тіні насмішки.
— Я... — Смоляна на мить зам’ялася. — Вважаю, що нам треба бути менш погордливими. Менше вважати себе нездоланними. Це чудово, що Стожари все тримають в своїх руках. І що ми з вами — справжня сім’я. Проте ніхто не може знати, що чекає нас — та наших нащадків — у майбутньому. Я вважаю, що в Циркуті також не дурні сидять. Вони не воюють лише грубою силою.
— Але ми можемо придумати, як зробити Шукачів ще більш досконалими фізично. Тоді ці два зілля не матимуть аж такого значення. Я ж про це сказала, — промовила Всеслава. — Смоляно, не варто також і нас недооцінювати. Стожари два тисячоліття правлять Патрією. Успішно.
— Тим не менш, свою думку я висловила.
Всі подивились на нас із Яртурою. Дівчина зашарілась, але я легенько всміхнувся й кивнув, запрошуючи її говорити першою.
— Я голосую «за», — просто сказала вона. Я побачив, як невдоволено зійшлись на переніссі брови Смоляни. Тепер усі поглянули на мене. Уважно.
Адже від останнього рішення все залежало. Нас було восьмеро. Для того, щоб прийняти рішення про схвалення Великого Обміну, завжди потрібна більшість. Нічия означатиме, що белати поїдуть із порожніми кишенями.
— Я голосую «за». Ми багато чого отримуємо від Шукачів, але й даємо взамін не менше. Якби мова йшла про щось, що винайшли вони, а таких речей немало — ми б не мали права цим розпоряджатись. Дані рецепти не підпадають під таке означення. До того ж багато речовин з них на землях Циркути є в надзвичайно маленьких кількостях, але ними багата Патрія. Про це вже сказала Всеслава. Тому, аби забезпечити все своє військо цими еліксирами, їм знадобиться багато років на те, щоб принаймні зібрати усі речовини. Ми підпишемо закон, аби не торгувати ними з Циркутою. Крім того, пропоную при обговоренні умов цього Обміну наполягти на зміні правил. Починаючи від наступного Обміну, сторона, що висуває умови, має пропонувати три варіанти того, що пропонує, або що хоче взамін — якщо мова йде про белатів. І тоді інша обиратиме те, що для неї прийнятне. Подивимось, чи настільки Величні прагнуть цих рецептів і на що вони готові піти заради них. І ще я хочу вимагати максимально великої кількості людей, яка може бути. Якщо ми вирішуємо заселяти території біля Загублених рівнин — нам буде, де їх подіти, щоб місцеві не стикнулись із занадто великим напливом переселенців. Це б також могло створити проблеми. Якщо не погодяться на усі наші вимоги — ми завжди можемо просто сказати «до побачення». Але Стожари не просто так заснували цю традицію. Зі скількома людьми з підкорених народів кожен з нас мав справу? З десятками, сотнями точно. Усі ми знаємо, від чого їх рятуємо. Так, ми маємо бути обережні. Але також — наша сила дана нам для того, щоб ми могли робити щось хороше. Наприклад, звільняти людей. Перетворювати їх з товару на те, ким кожен заслуговує бути.