— Розговорився, — всміхнувся Ратмир. Я відчув, як трохи червонію. Всі дивились на мене. Я не наважувався зустрітися поглядом зі Смоляною. Знав, що вона хотіла, аби я підтримав її, як Милана Дана. Але штука в тім, що це означало б для мене піти проти того, в що вірю.
Вирішив пізніше з нею про це поговорити.
— Пропоную, щоб саме Чорногір і повідомив наше рішення Величним. Зробимо з ними закриту нараду... ну, хоч би й завтра. Сьогодні ще хай відпочинуть після дороги, до того ж, наскільки я знаю, Азата зі Стихіром гайнули десь за місто обдивлятись околиці. Особисто я вважаю, що все, що ти сказав, правильно, — поглянув на мене Благодар. — Голосування завершено.
Якийсь час усі мовчали. Тим, хто був незгідний, лишалось тільки змиритись. Тим, хто переміг в обговоренні, теж треба було це зробити. Прийняти відповідальність за рішення, яке ми підтримали. Я відчував водночас і приємність, і важкість від того, що сказав. Але я так думав. Якби більшість проголосувала інакше — змирився б із цим. Та не довелось.
З Величними ми зустрілись не в своїй невеликій залі, де завжди панувала камерна та напрочуд домашня атмосфера, а в головній. Для обговорення Обміну ми всі сіли за довгий стіл одне навпроти одного — Стожари з одного боку, правителі Циркути — з протилежного. Ні патрійських челядників, ні белатських дарвенхардців тут не було. Тільки очільники держав.
Величний з хижим поглядом примружених очей, Ільдар, вистукував по білій кришці столу пальцями правиці, чим несказанно мене дратував. На безіменному була чорна обручка. Ільдарова жінка переводила уважний погляд з одного обличчя на інше. Стихір саме щось тихо сказав Азаті, і та легенько всміхнулась. Посмішка у Величної була дуже милою. Я не дивився на їх аури, щоб сприймати перед собою просто людей. Людей зі звичайними обличчями. Чернин та Найдена спокійно і мовчки сиділи, очікуючи, коли ми розпочнемо розмову.
— Ми обдумали ваші слова, — почав я, — щодо ціни за підкорених. І ухвалили рішення.
— І яким же воно буде? — спитав Ільдар, сфокусувавши на мені свій неприємний погляд. Але він справляв на мене мало враження.
Поряд сидів Ратмир, оповитий аурою впевненості та спокою, яка відчувалася навіть без надзвичайних сил. З іншого боку від мене поклала руки на стіл Милана. І хоч вона й була проти прийнятого рішення, зараз на це ніщо не вказувало. Я ж відчував... що коли домігся свого, озвучити це стало просто.
— Ми готові поділитись із Вами своїми знаннями. Ви отримаєте рецепти зілля, що дарують людям можливості бачити краще і бути сильнішими. Але будьте готові цілком заплатити відповідну ціну. Оскільки це знання є нашою інтелектуальною власністю, винаходом Стожарів, його не можна оцінювати всього лиш двадцятьма тисячами підкорених. Якщо Великий Обмін відбудеться — ми підпишемо угоду, яка на всі наступні Обміни забезпечить Патрію правом пропонувати три варіанти оплати за людей, з яких белати зможуть обрати один. З іншого боку, коли ваша черга на щось претендувати — Циркута теж може запропонувати три варіанти.
— Зрозуміло. Ще щось? — спитала Аміра неголосно.
— Так. Двадцять тисяч підкорених — це мала ціна за рецепти. Ми хочемо сімдесят.
Навіть незворушна Найдена не зуміла приховати здивування на обличчі. Ільдар та Аміра перезирнулись. Стихір, що до того дивився кудись убік, витріщився на мене, а чомусь перезирнулись між собою Азата та Чернин. Я знав, що мої побратими теж здивувались. Але всі тримались гідно.
— Сімдесят тисяч, Чорногоре? Оце ж у Патрії апетити, — всміхнулась кутиком рота Найдена. Усмішка та не була веселою.
— Приблизно така ж реакція була в нас на апетити белатські, — відповів я сухо.
— Я категорично проти укладання додаткової угоди. Великий Обмін існує багато століть на незмінних умовах, — мовив холодно Ільдар.
— Отож-бо, — додав Стихір. — Для чого його ускладнювати?
— Річ у тім, що за даних умов ми можемо або погодитись, або відмовити вам і всі залишаться ні з чим, — прийшла мені на допомогу Всеслава. Я чи не вперше в житті почув, як вона говорить спокійно, серйозно, без жодного кокетства. — Для патрійців умови кожного другого Обміну несуть у собі несподіванку. Цьогоріч вона стала такою. Ви хочете купити у нас зброю.
— О, мила Всеславо... — почав було, примружившись, Стихір. — Зброю?..
— Саме так, і не перебивайте. Ви хочете купити у нас зброю. Це — поза патрійськими правилами. Проте ми згодні на це, якщо забезпечимо собі можливість у майбутньому мати вибір. Не просто між скасуванням Обміну чи пристанням на ваші умови, а між ціною, яку треба заплатити за підкорених. Так, усім відомо, що ми можемо просто відмовитись. Але ще жодного разу такого не було. Тому що пропустити Обмін означає для нас усіх задуматись над його доцільністю, а для Стожарів — поставити свої надбання вище за першочерговий зміст даного дійства: викуп людей з неволі. І ми не дуже хочемо стати правителями Патрії, за яких Великий Обмін стане лишень історією. Проте на тих умовах, що ви пропонуєте, все ж готові ризикнути.
— Чим такі цінні для вас підкорені? Патрійців серед них немає. Ви купуєте абсолютно чужих людей. Тих, які поколіннями служили Циркуті, — спитала Аміра, дивлячись на мене. — Я зовсім не закликаю вас цього не робити, навпаки. Адже якби ми були проти, не підтримували б таку традицію. Та раз нагода є — я хотіла б почути про ваше бачення. Не прочитати з книг, не послухати інших людей. Чому для вас цінні ці сторонні люди, не адаптовані до нормального життя, дикі, безправні? Адже їх перевиховання, напевне, завдає вам неабияких труднощів.
Я вже відкрив було рота, попутно формуючи в голові відповідь, але раптом ліворуч від мене пролунав чистий, дзвінкий голос Смоляни:
— Кожна держава править по-своєму. Ваша є тисячолітнім тираном, що розпочинає війни за кожної зручної можливості. Ви видираєте знання, уміння, ресурси за допомогою луків та стріл, батогів, лез. Це — ваше право, не нам його засуджувати. Проте в Патрії тисячоліттями панує мир. Тому що знання та уміння своїх людей ми не забираємо і не привласнюємо, а розвиваємо. Ви знаєте, з чого почалась історія Стожарів, що складає ядро нашої сили — неможливість підняти в нашій присутності зброю. Ми проти захоплення влади силою. Але це не означає, що нам не потрібні нові люди. Раби часто володіють уміннями, навиками, складом розуму, не притаманним людям, що народились у вільній державі. Вони уміють заощаджувати, обходитись малим. Тому багато хто з них підказав Стожарам, що звикли діяти з розмахом та ошатністю, та, зрештою, ви бачите цю залу і все місто, — вони підказали нам, як будувати, витрачаючи щонайменше ресурсів. Навчили багатьох мисливців, як полювати, не маючи в руках навіть зброї, тільки мотузку й палицю. Навчили рибалок, як плести сіті з верболозу, а не купувати дорогу мотузку. Навчили нас мислити з маленького. І кожні десять років люди, до яких в Циркуті не ставились як до живих істот, що вміють метикувати, мріяти, любити, в Патрії зводяться на ноги, стають нашими селянами, міщанами, школярами, вчителями, винахідниками. Повірте, ми отримуємо дуже багато. Не робочу силу. Справжню міць.