Смоляна говорила, і її голос, набуваючи снаги, мов дивна музика, злітав догори крізь снопи сонячного світла, що заливали залу, та ширився, міцнів, відбиваючись від стін. Я дивився туди, де вона сиділа, але мені заступали дівчину інші Стожари — я бачив тільки білі руки з браслетами на зап’ястках, що ледь побрязкували, коли в такт своїм словам Смоляна легенько рухала плечима й кистями. Не міг повірити в те, скільки вогню було в її голосі. Адже був переконаний, що з нашим рішенням Смоляна не примирилася, що почувається ображеною та занепокоєною. Але в мові її були тільки впевненість та сила. Глибоко зітхнувши, вона продовжила:
— Всі ми знаємо, як відбувається Великий Обмін. Ми отримуємо тисячі рабів. Приблизно десята частина з них зазвичай вмирає, щойно перетнувши кордон. Це люди, хворі на різні хвороби, викликані голодом, поганими умовами праці та проживання. Люди з виразками на тілі, з хворобами травної системи, але в основному ті, що потерпають від гострої дистрофії. Вони або просто не доживають до моменту, як їм нададуть мінімальну допомогу, або в хаосі першого дня не мають стриму з їжею, якої тепер отримують скільки хочуть, і вмирають, просто вперше наївшись. Більшість із них — це ті, які примудрилися дожити до старості і перестали бути робочою силою, через що харчі на них не витрачались. Ще десята частина викуплених не зможе адаптуватись. Гаразд, якщо ті люди просто втечуть. Але більшість буде красти, битись за їжу та майно, не сприйматиме законів та правил. Такі доживуть свого віку у в’язницях. Як результат, Ви отримаєте від нас рівно те, що ми обіцяємо. Ми ж від Циркути в даному випадку отримаємо не сімдесят, а приблизно п’ятдесят шість тисяч людей, яких зможемо прийняти в суспільство. Тому що дивного, якщо ми хочемо внести до правил Обміну деякі правки?
— Хіба не можете Ви, могутні Стожари, так, як знезброюєте цілі армії всього лишень своєю появою, зцілити відразу усіх, хто переступить кордон Патрії і потребуватиме допомоги? — спитав погордливо Ільдар. Смоляна не зніяковіла.
— Ні, не можемо. Причина єдина, і її суть я вже пояснила. Не можна оцінювати холодний метал, що брязне об землю, щойно ми цього захочемо, та живих людей. Не лишень номінально. Кожна людина, вільна вона чи ні, має однаково складний та водночас прекрасний організм. Кожна людина потребує особливого підходу й клопіткої праці, коли мова йде про зцілення. Будь то Стожар, раб чи... Величний.
— Нам потрібен час, аби обговорити Ваші вимоги, — сказала м’яко Азата, коли обличчя Ільдара стало нагадувати після останніх слів Смоляни мертву маску. Вона зробила перерахунок — не знаю, зумисне назвавши Величних в кінці списку, після підкорених, чи ні. Але це, вочевидь, різонуло такий зазвичай безпристрасний слух правителів.
— Звичайно, — мовив привітно Благодар, що на цій зустрічі не зронив і слова. Його лице було спокійним.
Але я надто добре знав його. Обличчя старого Стожара було гордим. Він по-доброму всміхнувся і додав:
— За годину буде обід. А опісля чи навіть в інший день ми будемо готові вислухати вашу відповідь. Якою б вона не була.
Ми усі статечно підвелись і легенько вклонились одні одним. Напруга висіла в повітрі важкою хмарою.
Але щойно Величні покинули залу, як вона розсіялась. Благодар підійшов до Смоляни, взяв її щоки в долоні і поцілував дівчину у маківку. Вона весело засміялась.
— Світане, це було прегарно! — промовив чоловік, повертаючись до усіх і пригортаючи до себе дівчину. Вони виглядали, воістину, як дідусь і онука. — Ми всі молодці! Готовий закластися, що цей Обмін стане історичним!
— Ви бачили обличчя Ільдара, коли Смоляна перестала говорити? Його вираз вартував тих двох рецептів однозначно, — засміявся Дан. — Навіть якщо вони не погодяться.
— Я думав, ти образилася. Ну, ти дуже відчайдушно опиралася цьому рішенню, — сказав я, дивлячись на Смоляну.
— Так. Але більшість вирішила, а меншості лишилося тільки підтримати. Адже ви зробили б так само. До того ж я люблю, коли ми діємо як єдине ціле, — мовила вона лагідно.
— Як думаєте, вони погодяться? — спитала Яртура.
— Гадаю, так, — Милана задумливо стенула плечима. — Їх гордість трохи збито. Але Величні дуже холоднокровні. І думають лишень про Циркуту. А ми не запропонували нічого такого, що б їй загрожувало. Охолонуть зараз, обговорять. Подивимось.
Розділ 4
Белати погодились. Вочевидь, вони таки дуже хотіли ті рецепти.
За два дні гості сіли на свої кораблі й попливли назад до Циркути.
Домовлено було, що для обміну обіцяним ми зустрінемось на кордоні за три місяці. Домовлено також було, що на ту оказію поїдемо я, Ратмир та Всеслава. Цього мало бути достатньо. Белати витратять час для повідомлення всім іншим Величним того, на чому ми згодились, та на збір потрібної кількості підкорених. Стожари — для підготовки людей, які зустрічатимуть останніх, перевезення запасів, одягу та іншого необхідного. Перші кілька днів Колісія мляво відпочивала від гостей, бенкетів та хвилювань. Тоді — закипіла знову в своєму нестримному русі, а ми, Стожари, стали перейматись тепер не тільки повсякденними своїми обов’язками, яких було чимало, а й підготовкою до прийняття сімдесяти тисяч людей. І думали над тим, як врятувати їх побільше, особливо тих, хто прийде до нас сильно хворим. Складали списки найкращих лікарів, яких візьмемо з собою, багато хто з них був не з Колісії. Адже не можна забрати увесь медичний персонал з одного лишень міста, місцеві ж не перестануть хворіти. Тому ми складали списки і згідно них надсилали листи до лікарень усієї Патрії з вимогою, щоб такого-то числа такі-то люди прибули в потрібне місце. Без запізнень. Військові отримували накази організовувати вози та коней. Керівники міст збирали і надсилали до кордону теплий одяг, взуття, борошно та худобу. Ми обдумували шляхи й плани розселення людей, як їх доправити до південних земель. Водночас віддавали накази будівельникам, ремісничим цехам.
Ми збиралися розпочати будівництво одразу трьох міст. Усю зиму підкорені мали проживати або невеликими общинами в містах, або їх сім’ями приймали до себе на короткий час патрійці, або ж вони могли перебувати в тимчасових таборах з усім необхідним. А навесні ж, щойно потепліє та зійде сніг, вони почнуть зводити собі справжні поселення. В компанії з патрійцями, певна річ. Та за наші кошти. І ті нові поселення заживуть повним життям, приймуть в свої стіни переселенців та місцевих. Хто захоче більший будинок чи просто матиме причину переїхати — вона з’явиться дуже просто і за підтримки держави. За будівництво міст робітникам гарно плататимуть, тому ті з них, що заселяться в нові будинки, матимуть, з чого починати жити.
Ми планували, мріяли, сперечалися, готувались. Реготали, спілкувались. Лікували людей у Центральній столичній лікарні, приймали людей з їх проблемами, радили, судили, розраджували, навчали маленьких Шукачів. Довго обговорювали ситуацію, яку допустили, з Шукачами дорослими. Довго вислуховували їх думку — збурену, вражену. Довго змінювали ту думку. Довго просиджували в лабораторіях. Не звикли з Шукачами ворогувати. Вірніше, не так... Вони не наважувались розмовляти з нами різко. Але образа була, певна річ. І занепокоєння — цілком зрозуміле. Але й ми не дозволяли собі погорди в ставленні до цих мужніх, кмітливих, вірних синів та доньок Патрії. Тому вже незабаром наші відносини знову налагодились. Ми розпитали їх, які б зілля та амулети вони хотіли отримати, аби мати перевагу, і неабияку, а значну, коли дарвенхардці стануть більш спритними, сильними та бачитимусь вночі і вдень однаково добре. Запропонували також деякі свої варіанти. Знову просиджували в лабораторіях. Виготовляли те, що було потрібне. Сподівалися незабаром представити їм дещо справді гідне.
А тоді, десь за місяць, ми зі Смоляною мужньо викроїли час і навідались до Мурового. Вперше разом відвідали свою малу Батьківщину.