Причиною цьому стала банальна приємність — ми отримали запрошення на весілля моєї молодшої сестри.
Вісімнадцять років. Я в цьому віці отримав вільний вітер собі під крила і той помчав мене шалено до пригод. А ті коштували б мені життя, якби не Смоляна. Напевне, це той рубіж юності й дорослості в житті людини, коли прагнення в один з перших разів можуть збігтися з можливостями.
Моя ж Мила вирішила піти шляхом більш осмисленим та серйозним. Так я, принаймні, сподівався. Адже з нареченим нагоди познайомитись раніше не випадало.
Смоляна сміялась і казала, що я нервую та буркочу всю дорогу, мов старий дід. Я нервував і буркотів ще більше — рівно до моменту, як їй дивним чином вдавалось одним тільки поглядом, справді — це був лишень погляд — примусити мене замокнути. І тільки й дивитись на неї. Довгу мить. І нічого більше. Я щось таке дивне відчував. Спершу мені просто шалено добре було прокидатися поряд із нею. А тепер стало якоюсь химерною необхідністю на неї дивитись. При тім, коли Смоляна говорила — я часто слухав голос, а не слова. А вона ображалась, коли я мукав у відповідь. І поясни їй, в чому справа, от поясни!
Так ми і їхали вдвох. Теревенячи, розуміючи одне одного, не розуміючи, сперечаючись. Ночуючи в якихось придорожніх садибах, часто, якщо така була, просили кімнату на горищі. Навіть якщо там не було вікон. Я створював ілюзію, що робила дах прозорим. І ми ночували під зірками. В останню ніч перед Муровим ми спали в одному заїжджому дворі і почалась сильна злива. Краплини стікали по невидимій черепиці, було чути, як вдаряються вони об тверду поверхню. Десь на вулиці світились засклені олійні ліхтарі — вони кидали відблиски, і здавалось, то по покрівлі тече дивний напівпрозорий метал, часом пропускаючи крізь себе видиво темного, важкого неба. Було трохи моторошно, груди сповнював трепет перед цим видовищем. Не було чути нічого, крім тієї зливи. Та ще нашого дихання.
Смоляна притискалась до мене так, як тільки могла. Її тілом проходило легке тремтіння щоразу, як вітер кидав дощову хвилю і стіни та дах мужньо витримували її удар. Здавалось би — чого боятися Стожарам? Але ні. Я б теж, може, боявся, якби був сам. І навіть без дощу — просто з порожниною там, де тепер було так тепло. Але поряд зі Смоляною не міг такого навіть подумати. Хоча знав, розумів, приймав після побаченого на вежі тієї грозової ночі — Смоляна була Стожаром, рівнятись із яким силами інші могли б і не наважитись. Проте вона також була жінкою. Сильною. Але дуже ніжною.
— Можна зробити дах звичайним, якщо хочеш, — сказав я, міцно обіймаючи її і вишукуючи аромат післягрозового повітря в чорнющому волоссі. Я дуже любив ті шовковисті пасма. І водночас доводилось щоразу бути обережним, аби не притиснути їх, особливо, коли десь вставав, а потім повертався в ліжко і за цей час Смоляна встигала тричі обернутись, і чорний шовк розлітався повсюдно. — Так буде затишніше.
— Ні, залиш. Мені трохи моторошно від цього видовища. Але я рада, що його бачу. Рада, що зараз... з тобою.
— Смоляно?
— Що?
— Я хотів тебе спитати. До тебе сватались дванадцять разів. Чому ти жодного разу не погодилась?
Вона дзвінко розсміялась, а тоді відсунулась від мене, припіднялась на ліктях. Поряд з ліжком горіло кілька свічок — в їх тьмяному жовтуватому світлі обличчя Смоляни набуло незвично-містичного вигляду. Очі стали геть темними.
— А ти думаєш, що в двадцять п’ять я вже шансів не маю і треба було користатись тим, що пропонували?
— Ні, зовсім не через цю дурню питаю.
— Тоді... є якісь припущення?
— Хтось був недостатньо гарним. Хтось, можливо, був тупуватим, але однаково ризикнув. Хтось був грубуватим бевзем. Хтось просто був грубуватим — в плані обхвату черевця. Але чому ти відмовила Ратмиру?
Посмішка її стала раптом небезпечною. Очі звузились.
— А чому ти зі мною в ліжку, а не зі Всеславою?
Я засміявся, але не відразу зрозумів, що це — геть недоречна реакція.
— Смоляно, я не вмію говорити поетично. Справді. Я тут з тобою, бо мені добре. Навіть, коли твої очі темніють від злості і є загроза, що разом з дощем в дах зараз влучить блискавка. От, потемніли ще дужче.
Смоляна лягла назад, повернулась до мене спиною і скрутилась калачиком.
Здається, до ранку ми обоє не спали, але більше не розмовляли.
І я не міг зрозуміти, що такого жахливого сказав.
Дощ минув, як і ніч. А в полудень ми доїхали до Мурового.
— Мамо, ти мене задушиш. От прямо задушиш!
— Потерпиш! — сказала вона, міцно цілуючи мене в обидві щоки. В світло-карих очах, колір яких я успадкував, блищали сльози щастя. — Знав би ти, як я скучила!
— І я скучив, — пробурмотів, пригортаючи її так само міцно. Тоді відпустив — і обійнявся вже з батьком. Раніше його обійми видавались мені ведмежими. Але вже років з десять ми були одного зросту та однієї статури. — За вами. А де ж моя маленька сестричка?
— Твоя маленька сестричка швидше подумала про те, аби зорганізувати собі сім’ю, а там згодом і нам онуків, аніж її дуже дорослий брат-Стожар, — промовила мама. — Вона в себе в кімнаті. Зараз спуститься. — І загукала в бік сходів: — Мило! Мило-о-о!!!
— Та годі, може, чепуриться, — засміявся я.
— Ти, мабуть, дуже голодний. А Смоляна ж також приїхала, правда?
— Так, вона пішла до своїх. Та ви обов’язково побачитесь.
— Я чула, вона стала справжньою красунею. Ми ж її не бачили так давно... коли вона, Тите, приїжджала до Мурового? Два роки тому? А нас тоді не було саме, їздили на весілля в Грихів. Тільки Мила її бачила. А ми зі Смоляною зустрічалися років п’ять тому, мабуть.
— Десь так.
— Тобто вона була в Муровому не так давно, як ти, — знову погляд у мій бік.
— Бо два роки тому ви були в мене. Всі троє. А я перед тим — за рік.
— Ну гаразд, мій любий зайнятий сину. Ходи їсти.
Щойно ми розсілися за столом у вітальні, і в мене слинка потекла від вигляду наставлених на столі, а головне — зготованих мамою! — страв, як почулося стрімке тупотіння. Сходами в передпокій, а тоді крізь відчинені двері до вітальні примчала швидка струнка дівиця і мало не звалила мене зі стільця, обвивши руками і затуливши світ каштановою гривою.
— Приїхав, приїхав, приїхав! — запищала на вухо так, що я мало не оглухнув. А тоді викрутився і поцілував її просто в ніс.
— А ти думала, що вдасться вийти заміж без мого дозволу? Ні, мала.
— Треба мені твого дозволу, як морю дощу. Але ти ж написав, що привезеш мені щось красиве!
— Спершу дай Чорногорові хоч зітхнути з дороги. Поїсти. Помитись. Перепочити, наприклад, — сказав батько. Мила поцілувала мене в щоку, ще раз обійняла і аж тоді відпустила.
— Як доїхав? — спитала лагідно.
— Бобде, — пробурмотів я вже з набитим ротом.
Я привіз Милі весільну сукню. Пошиту на моє замовлення за мірками сестри. М’який білий шовк досконало огорнув її тендітну фігуру. Ясно-блакитні сапфіри прикрашали тонкою смугою край подолу і творили витончений візерунок на ліфі сукні. Рукави були пришиті не так, як звично — ззаду вони тягнулись з центру спини, з-межи лопаток, були широкими та легкими, і тому, коли Мила підіймала руки, вони здавались схожими на крила. Від захвату юна балакуха спершу не могла сказати і слова — стояла перед дзеркалом і дивилася на своє відображення величезними блакитними очима. Сапфіри пасували до них, як ніякі інші камені. Крій сукні порадила Смоляна. Але коли мова зайшла про оздоблення — я обрав саме таке. Ніхто ще в нашому селі не виходив заміж в такій водночас і ніжній, і розкішній сукні. Але більше ніхто й не був моєю молодшою сестрою. Так, бачились ми нечасто. Але періодично листувались, я знав про все важливе в її житті. І любив її неймовірно.
— Смоляна там теж дещо для тебе привезла. Принесе сьогодні на вечерю. Вона хотіла особисто подарувати. І ще щось чекає на вас в якості подарунка на саме весілля. Тут ти вже мене розбовкати не примусиш, — сказав я, ніжно цілуючи сестру в скроню. Вона була нижчою за мене на голову. Пахнула любистком та сонцем. Як мама.