— Чорногоре, ця сукня просто надзвичайна. Хоча, насправді, важко підібрати відповідне слово. Ти мене завжди обдаровував і я почувалася першою красунею в Муровому через це, але ця сукня...
— Ти перша красуня не завдяки сукням. А ще ти чомусь писала про так багато речей, але ніколи — про хлопця, за якого виходиш заміж. Чому?
Вона обернулась до мене. Трохи зашарілась.
— Це... було надто особисте для листів.
— Скільки ви разом?
— Більше двох років.
— Нічогенько. — всміхнувся я. — Мило...
— Чорногоре?
— Ти кохаєш його?
— Так.
— А він тебе?
— Так.
— Ти впевнена? Мило, ти дуже молода ще, спішити нікуди...
— А от тобі дуже допомагає те, що тобі тридцять, а не вісімнадцять? — спитала вона з усмішкою. — Чорногоре, я вже з татом таку розмову мала. Запевняю і тебе: я готова. Я хочу бути дружиною Радея. Хочу народити від нього дітей. Я з ним щаслива.
— Тоді будьте щасливі.
— Дякую. Сподіваюсь, ти йому за вечерею ніяких перевірок влаштовувати не збираєшся?
— Як це? Я ж твій старший брат! — я ухилився від штурхана. — Але обіцяю, що він цього не помітить.
Радей виявився приємним юнаком двадцяти років. Був він високим, з широкими плечима, світло-рудою чуприною та ясним поглядом сірих очей. Щойно він зайшов до будинку і ми не встигли ще й познайомитись, я глянув на нього зором Стожара.
Яскраво-золотий шлейф тягнувся від юнака до Мили, що стояла поряд зі мною, і вертався назад. Ніжність, любов, прив’язаність, вірність. Більше перевіряти мені не було що. Я дочекався, коли Радей потисне руку моєму батькові і поцілує матері й сестрі, а тоді водночас із тим, як Мила представила мене, простягнув руку для вітання.
Ми сиділи за столом, жартували, знайомились, наминали приготоване господинями. Рівно половина страв на столі була з м’ясом, а інша — без. Батьки давно звикли, що я перестав його їсти. Кожен Стожар з віком все гостріше відчував сліди насилля в будь-чому. Тому ми не їли продуктів убивства. Але цілком спокійно не заперечували проти їх вживання іншими — адже м’ясництво здавна було в культурі людей, і це не було питанням, в якому Стожари воліли інших повчати. Кожен в даному випадку має діяти згідно власних переконань та бажань.
Радей був ковалем... сином коваля, онуком коваля. Говорив небагато, але коли вже казав щось — слухати його було приємно. Він дотепно жартував. І не зводив з моєї сестри очей.
Аж ось загавкав сусідський пес — але якось дуже привітно, наче зустрічаючи господаря. Та я відчув, що то не йде хтось з сусідів. Ні.
То була Смоляна.
Вона тихо постукала в двері і батько пішов відчинити. Зайшла — з волоссям, викладеним на голові вигадливою зачіскою, в простій лляній світлій сукні, з синьою хусткою, накинутою на плечі. В руках тримала якусь скриньку. Ми всі привіталися, дівчина познайомилась із нареченим Мили, а тоді звернулася до моєї сестри:
— Мило, я б хотіла викрасти тебе на кілька хвилин. Обіцяю вернути цілою та неушкодженою.
Та підвелася з урочистим виразом обличчя і обидві зникли, піднявшись сходами на другий поверх.
— Чорногоре, ти знаєш, в чому справа? — спитала мама тихенько, прислухаючись. З другого поверху не долинало і звуку.
— Вона привезла Милі щось на весілля. Але мені так і не показала. Ще й наклала на торбу, де везла пакунок, захист, аби я не думав зазирати.
Це викликало сміх.
Але ось минуло кілька хвилин — і дівчата повернулись та приєднались до трапези. В Мили був підкреслено-спокійний вираз обличчя. В Смоляни ж на устах грала легка усмішка, коли вона сіла поряд зі мною.
Весілля мало відбутися на великій галявині на узліссі, неподалік Мурового. Тут ріс величезний старий дуб із розлогим гіллям, вкритим жовто-червоними листками. Перед дубом стояв невеликий стіл, а на ньому — дві корони, сплетені з гілок цього ж дерева. Я мимоволі здригнувся, згадавши не стіл — вівтар у башті Поземок. Але одразу ж відкинув дурні думки.
Перед дубом збиралось усе село. Неподалік вже стояли накриті так, що аж пригинались до землі, столи й лави коло них. Музики, що мали грати згодом веселу танцювальну музику, розташувались зараз обличчями до людей, трохи ліворуч від дерева, щоб видобувати зі своїх інструментів ритуальну мелодію. Перед столом у святкових білих шатах стояв Орислав — Шукачі завше виконували обряд вінчання. Минуло кілька днів, як ми зі Смоляною приїхали в Мурове, тож бачились і з Ориславом, і з Весняною. Зараз, помітивши мене, голомозий Шукач легенько кивнув, не втрачаючи поважного виразу смаглявого обличчя. Я кивнув у відповідь. Відчував на собі дуже багато поглядів.
Повівав прохолодний вітерець. Сонце світило яскраво, але було вже прохолодно.
Почувся шурхіт сукні. Люди позаду трохи розступились.
Біля мене зупинилась Смоляна.
В кораловій сукні, з розпущеним хвилястим волоссям, схопленим золотим обручем, з маленькою чотирикутною зіркою на мотузочці, тісно обмотаній довкола тонкої шиї, замість звичайного досить масивного кулона, який носили ми всі. Її уста теж були кораловими — але це був їх природній колір. Смоляна ніколи їх не фарбувала. Виглядала вона дуже невинно.
Кількість поглядів у наш бік потроїлась.
Смоляна стиснула мою руку, а я схилився й поцілував маленьку долоньку. Дівчина всміхнулась. Якась тітка в натовпі за нашими спинами захоплено зітхнула. Так ми й лишилися стояти, тримаючись за руки.
Врешті натовп зібрався й притих. Стали очікувати наречених.
І ось вони з’явились — батьки вели Радея та Милу за руки з протилежних боків: нареченого зі сходу, наречену — з заходу. Перед Ориславом вони зупинилися, перебуваючи за три кроки одні від одних. Тричі синхронно низько вклонились. Тоді батько Радея гучним голосом промовив:
— Віддаю тебе, сину, єдину дитину, Милі-патрійці, дівчині-птасі, що їй крила одного не вистачає. Стань тим другим крилом — неси її крізь гори й поля, степи та моря, далекі та близькі, підтримуй в буревіях горя та високо здіймай на вітрах радості, захищай від лиха та негоди, кохай, дбай, будь вірним і не покидай, виховуй та рости з нею дітей і люби та захищай їх, як свою дружину.
Знову — поклон. Черга — нашого з Милою батька:
— Віддаю тебе, доню, молодшу дитину, Радею-птаху, що йому крила одного не вистачає. Стань тим другим крилом — неси його крізь гори й поля, степи та моря, далекі та близькі, підтримуй в буревіях горя та високо здіймай на вітрах радості, захищай від лиха та негоди, кохай, дбай, будь вірною і не покидай, виховуй та рости з ним дітей і дбай про них, як про свого чоловіка.
Знову поклон. Тоді молоді узялися за обидві руки й стали навколішки одне навпроти одного, батьки цілують одні одних тричі і стають попереду решти гостей. Я побачив, що моя та Радеєва мати плачуть.
— Сьогодні зібрались ми тут, щоб побачити велике єднання, створення нової сім’ї... — почав Орислав гучно й поважно. Я дивився на те, як огортає золоте сяйво наречених і раптом не втримався та перевів погляд на Смоляну.
Вона почувалася трохи розчуленою, але загалом — просто щасливою за молодят. То були її поверхові, нетривалі відчуття. Може, якби я спинився зараз, це було б для неї непомітним, але я зосередився на дотику наших рук.
— ...чи присягаєшся ти, Радею...
Пройшов крізь просте відчуття дотику. Звичне тепло, яке відчував і тілом, і душею поряд із нею. Пройшов крізь нього. Венами протік до осердя її почуттів — десь коло серця, в сонячному сплетінні. Щось тягло мене, щось...
Закліпав вражено.
Відчуття було, наче торкнувся сонця.
— Ти що робиш? — сіпнулась Смоляна, стискаючи вільну руку в кулак. Згадав, як вона попереджала, що як я ще раз попхаюсь до неї, то вона мене вдарить.