Вона палала. Золотом, вогнем. Любов’ю неймовірною та глибокою. До мене. Палала значно, значно сильніше, аніж люди довкола. Значно сильніше, аніж наважувалася показати. До сяйва її почуттів не могло б дотягтись навіть те, що єднало зараз молодят.
Але в очах її я раптом побачив сльози. Не мав права цього дізнатись без дозволу, не мав...
Але себе я бачив таким же. Не міг, як нормальні люди.
Ми були неначе два вогняні півкола, що поєднувались в єдине ціле. І ніхто, ніхто цього не бачив. Навіть Смоляна не наважувалась. Як не наважувалась відштовхнути мене зараз, аби не порушити мир церемонії.
Я ж це бачив. І не зумів змовчати. Хотів знати, що вона відчуває те ж саме, що й я. Хотів почути, як вона це скаже. Не побачити, мов злодій. Почути від неї...
— Ти — моя половинка, — прошепотів я, нахилившись до неї.
— Чорногоре, з тобою все добре? Що ти верзеш? — прошипіла обурено Смоляна. — Тільки голову мені крутиш! Відчепись!
— Чи присягаєшся ти, Мило...
— Я кохаю тебе. Вийдеш за мене, Смоляно?
— Ти мене зараз про таке питаєш?!
— Так, зараз! Станеш моєю дружиною?
Моя сестра саме проговорювала схвильовано подружню клятву. А я дивився на Смоляну, в її очі з розширеними від хвилювання зіницями, на її стиснуті на коротку мить губи.
— Так.
Якусь мить ми дивились одне на одного, а тоді повернулись обличчям до дійства, синхронно, не змовляючись, і стали додивлятись завершення ритуалу.
Стискали руки одне одного так, що було аж боляче.
Від щастя і того, як швидко я сам все учудив, почувався дуже гаряче й наче трохи не при тямі. Але знав, що вчинив правильно.
Через шум у вухах не почув кінця ритуалу, але з дитинства знав його напам’ять. Радей та Мила з дерев’яними коронами на головах підвелися з колін і розвернулись до люду. Я заплескав і радісно закричав разом з усіма. Молодята сором’язливо й щасливо всміхались. На шиї Мили вигравало в сонячному промінні розкішне діамантове кольє — в тон витонченим діамантовим сережкам. Подарунок Смоляни. Наречена справді виглядала, як королева.
Я посміхнувся і послав імпульс сили до дерева. Столітній дуб раптом зашелестів гілками. А тоді його жовто-червоне листя зазеленіло, мов навесні. З крони в небо пурхнула зграя білих пташок.
Люди вражено охнули. Наречені й Орислав здивовано та втішено озирнулись. А тоді Мила поглянула на мене і всміхнулась.
І її посмішка була такою гарною.
Тоді я бачив своїх батьків та сестру востаннє.
Розділ 5
Кінські копита провалювались глибоко в сніг, вкритий настом, і коли виринали з нього, то скалочки замерзлого покрову розсипались врізнобіч, ковзали по затверділих заметах, створювали м’який, чистий передзвін. Це сповільнювало рух, але не зупиняло сильну тварину — білосніжний кінь, гублячись здалеку на тлі одноколірного покрову, рухався ритмічно, був сильним та тренованим. Тепле дихання хмарами виривалося в нього з ніздрів, але грива не злітала вгору — була заплетена в косичку з китицями. То так причепурила наших коней Всеслава — ми з нею та Ратмиром уже тиждень перебували на кордоні з Циркутою. За кілька днів мали прибути белати, що супроводжуватимуть перші десять тисяч підкорених. Прийняти одразу сімдесят тисяч взимку було б дуже складно, як і белатам — усіх водночас довести в одну точку. Тому їх мали приводити групами протягом трьох місяців. Ми мали передати перший рецепт на половині підкорених, а другий — при переході через кордон останніх десяти тисяч.
Для людей було споруджено тимчасові дерев’яні бараки з гарним обігрівом, шпиталі, їдальні, склади, де чекав свого часу теплий одяг. Була тут і тисяча цивільних — лікарів, знахарів, травників та доглядачів. Сотня Шукачів — дуже велика кількість, я ще стількох водночас в одному місці і не бачив ніколи, бо вони завжди розпорошувались десь по своїх завданнях. По суті, Шукачам в таборі належала найвища влада після Стожарів. Це — щодо табору. Північніше від тимчасового містечка був державний кордон Патрії — потужний кам’яний десятиметровий мур, що тягнувся на довгі сотні кілометрів, відмежовуючи нас від сусідньої імперії. Звичайно, він не був суцільним, бо подекуди його прорізали річки й озера, а на заході — гірські хребти. Але патрулювався він і там дуже добре, навіть без стін. Саме кордон завжди був місцем, де знаходилося найбільше військових. Їх застави — широкі вежі — знаходились через кожні три-чотири кілометри, так що нам тут, на рівнині, було добре видно сусідські. По муру з внутрішнього боку тяглись прибудови, що дозволяли ходити вершечком і дивитись через бійниці. Через них добре було видно ідентичний мур за два кілометри. Кордон Циркути. На його мурах зазвичай стовбичили одягнені в сіре сервуси, але часом було помітно і дарвенхардців.
Ми зайняли дану заставу тому, що в цьому місці стіни розривалися великими брамами. Їх так і називали — Обмінні, бо використовували їх виключно раз на десятиліття, в час Великого Обміну. Тутешня вежа була вдвічі більшою — щоб мати змогу вмістити Стожарів та ще кого треба в цей час. Мала вона прибудови — господарські приміщення. На подвір’ї перед вежею навіть у найсуворіший мороз дивом зберігалось страшенне болото. Це дратувало. Але й мороз був нічогенький — всі ходили закутані по вуха. Місцина навівала смуток та нудьгу — пейзаж був рівнинним, порожнім, з поодинокими деревами. Найближчі поселення — за багато кілометрів звідси, так що видно їх хіба з верхівки вежі. Білий сніг завалив все ще в листопаді. Але тут, під вічно важким сірим небом, він не тішив око. Щоденні турботи відволікали, особливо на початку, коли ми тільки прибули сюди і ще не втягнулися в ритм. Але ночі були нестерпно довгими. Кілька тижнів після повернення до столиці, приїзд туди белатів і потім ще весілля сестри видавалися зараз серед цієї тоскної реальності дуже-дуже давнім теплим сном... І тільки Смоляна серед усього цього була справжньою. Справжніми були її листи. Я посміхнувся, згадуючи, що вона написала аж у відповідь на мій — тепер моя черга була очікувати першим. Тепло, любов і неймовірна енергія були в її словах. Вони зігрівали мене тими холодними ночами.
А я знав, що зігрівало її — після повернення в Колісію я увінчав Смолянин безіменний пальчик правої руки перетнем. Це була обіцянка повернутись до неї — уже назавжди.
Я заїхав на подвір’я — кінь одразу ж загруз у болоті. Спішився, поправив каптур. Саме підскочив хлопчина й забрав мого білого красеня до стаєнь. Сутеніло. Увесь мур горів вогнями смолоскипів. То тут, то там ходили в якихось своїх справах патрійські озброєні воїни. Останнім часом їм було геть нудно — в присутності аж трьох Стожарів неможливо було вправлятись зі зброєю в радіусі щонайменше десяти кілометрів. Але це тішило за ще однієї думки — сервуси та дарвенхардці по той бік кордону теж були позбавлені такого задоволення. Вони не могли навіть підняти на рабів батога.
Я зійшов дерев’яними сходами до входу в вежу, пройшов передпокоєм, що зазвичай був заставлений різним мотлохом, штовхнув двері і з задоволенням відчув, як в обличчя війнуло теплом. За дверима була простора кімната з трьома довгими столами й лавами біля них, величезним каміном, що пашів вогнем, та свічками на возових колесах, прикріплених до стелі, з яких звисали довгі бурулі воску. Біля протилежної стіни були сходи, що вели нагору, до кількох поверхів з кімнатами, що їх займали солдати цієї застави, арсеналу та оглядового майданчика нагорі. Ще тут були невеликі двері, з-за яких долинали божественні аромати — там розташувалася кухня. Два десятки військових сиділи за столами й саме вечеряли. Зайшовши, я привітався і почув хор вітань у відповідь. Але ніхто не вставав, не кланявся — люди швидко звикли до нашої присутності. В самому теплі, біля каміну, за окремим невеликим столом сиділи Ратмир та Всеслава — обоє в теплому одязі, високих зимових чоботах. Я скинув плаща, куртку, що була під ним, склав те все на стілець поряд і сів до них.
— Як справи в таборі? — спитала Всеслава, глянувши на мене привітно. Хоч тут, на цьому краю землі, я знав, їй було нудно. Та водночас дівчина була останнім часом якоюсь спокійнішою і стерпнішою, коли не перебувала в хаосі столиці. Її кучеряве біле волосся було просто заплетене в косичку, на обличчі — ні тіні макіяжу. Ратмир усміхнувся мені, якраз жуючи. Він також був більш мовчазним, навіть порівняно зі звичною своєю словесною помірністю. Але річ тут була не в нашому місцезнаходженні. Я знав, чому було так. Побратим жодного разу не сказав мені чогось різкого чи поганого. Проте туга в його очах говорила багато.