Через двері до кухні вискочив маленький кухарчук і поставив переді мною дві повні миски — одну з незрозумілою, але доволі непоганою на вигляд кашею, іншу — з домашнім сиром. Та ще кухоль гарячого вина.
— Дякую, — сказав я і малий, почервонівши, зник. — В таборі сьогодні усе так, як і вчора. Вони цілком готові. Трохи нудьгують. Гріються біля вогнищ та в бараках. Словом, нормально все.
— Мені також страшенно нудно. Здається, белати не такі вже охочі до обміну, як у теплій Колісії за столом з наїдками. — Всеслава поклала на стіл руки і вперлась в них підборіддям. — Розкажіть щось цікаве.
— Чекай, я голодний, — мовив я, бо Ратмир тільки похитав головою. Всеслава важко зітхнула. Солдати за нашими спинами галасували й розповідали вульгарні жарти. За мить дівчина не втрималась і засміялась з одного з них. А тоді раптом насторожилась.
— Хтось приїхав. З Циркути. Ви чуєте? Відривають ворота...
Знадвору справді долинув гучний перегук і гуркіт — то повертали кола, що запускали механізми Обмінних воріт. Але скреготіли вони дуже недовго — вочевидь, достатньо лише шпарини, щоб заїхала одна особа чи кілька. Я зітхнув та, зробивши великий ковток вина, підвівся. Всеслава і Ратмир зробили так само. Швидко накинули плащі.
Після короткотривалого тепла мороз надворі видався ще гіршим, аніж до того. Вже геть стемніло. Крізь ворота проїхав один кінь, везучи вершника в чорному хутрі. Важкі, окуті залізом половинки брами вже повернулись у своє звичне положення, коли між ними не було й міліметру відстані.
Незнайомець вже звернув до застави — видавався чорного плямою в густій сутіні, що все наближалася. Ось стало видно, що хутряний плащ його не чорний — темно-сірий. І рукавиці розшито сріблом. На спині не було срібного лука — то не був дарвенхардець. Він зупинив коня за кілька метрів од нас, спішився і підійшов. Світло смолоскипів вихопило з пітьми бліде обличчя з зеленуватими очима, широкий рот та мідні кучері, що вибивались з-під каптура.
То була белатка. І видалась вона мені знайомою. Низько вклонилась.
— Моє вітання, Стожари. Прошу вибачення за такий пізній візит. Мене звуть Жадана і я маю для вас послання від Величних Персеполю Чернина й Найдени.
Вона ковзнула рукою під хутро плаща й за мить видобула невеликий шкіряний тубус, запечатаний печаткою з гербом Циркути та ініціалами Величних. Простягнула Ратмирові, бо той стояв найближче з усіх. Стожар узяв тубус та зробив жест рукою в бік вежі.
— Дякуємо за послання. Ви, мабуть, геть втомились та змерзли в дорозі. Проходьте в тепло.
Чернин повідомляв у листі, що перші підкорені прибудуть аж за три тижні. Причина була банальною. Щойно потрібних рабів пригнали на одне місце, тисяча з них померла через холод. Довелося шукати заміну. З листом він прислав наречену їх із Найденою племінника та Спадкоємця Макала — Жадану, що є донькою їх радника з питань зовнішніх відносин, а ще — довіреною особою самих Величних. Дивлячись на мідноволосу Жадану, що доєдналась до нашої трапези, я думав про те, що на свій вік вона багато чого досягла. Її чекав шлюб з майбутнім Величним Персеполю. Хоча виглядала вона десь моєю ровесницею, це не применшувало її привабливості, але вказувало на те, що мається на увазі радше політичне рішення. Мабуть, її батько дуже впливовий у Персеполі. Або ж вона сама. Я пригадав, де раніше бачив Жадану — то вона витягла мене танцювати на бенкеті в Обителі, коли белати тільки прибули.
Говорили ми про те, про се. Аж доки Жадана, що їла неспішно та більше уважно слухала розмову, спитала, пропікши мене поглядом:
— Чи правдиві дивовижні чутки, що долинають до нас уже кілька тижнів? Що двоє могутніх Стожарів планують поєднатись узами шлюбу?
— Правдиві, — відповів я.
— Чому ж Ваша наречена не тут? — всміхнулась вона кутиком рота.
— Тут надто холодно зараз і похмуро. Може бути велика спокуса обпекти першого-ліпшого блискавицею, — мовила Всеслава. Я відчув, як її огортає неприязнь до Жадани. Але ту це не надто схвилювало.
— А ще ми просто усі маємо вдосталь справ, щоб багато Стожарів могли тривалий час жити в одному місці. Тільки якщо це не Колісія, що в центрі держави, — сказав з усмішкою Ратмир.
Жадана кивнула, а тоді солодко потягнулась.
— Тут так тепло. Чи дозволите зо два дні перевести дух? Я майже не робила зупинок дорогою, міняла коней повсякчас і так мало спала. Втомилася зовсім.
— Хіба так далеко до Циркути? — поцікавилась ядуче білявка.
— Всеславо, чого ти, — мовив я примирливо, бо атмосфера почала загущуватись. Відчув, що Ратмира поруч пробирає сміх. — Залишайтесь, скільки Вам треба. Тут не палац, але є вільна кімната, їжа та тепло.
— Дякую, Чорногоре. Дякую Вам усім, — зробила вона наголос на останньому слові. — Рада, що опинилася знову в цій гостинній країні.
Жадана пробула на території застави не два, а чотири дні. Я особисто з нею не мав ні неприємних, ні якихось особливих ситуацій. Був надто байдужим до її повсякчасного флірту, аби цим перейматись. Ба більше — я попросив її не покидати території застави та не їздити до табору. Прохання моє було виконане. Більше нам не було що обговорювати.
Всеслава ж, як знав, не спускала з неї очей. Одного не помітила — бо мешкала на іншому поверсі. Вночі Ратмирові двері тихо прочинялись. І вранці я, проходячи повз них, яскраво відчував енергію чужинки. Зрештою, це було не моєю справою, хоч слова Всеслави про те, що «навіть вона з белатами не зв’язується» могли мати більше змісту, аніж видавалось спершу. Проте хтозна, який там чекає Жадану наречений. Що ж до Ратмира... я б не наважився давати йому зараз такої поради. Не після того, як заручився з жінкою, яку кохали ми обоє.
Зрештою, Жадана поїхала. Ми далі сиділи на краю держави. Згодом, аж за кілька місяців, я дізнаюся, що їх з Ратмиром роман розпочався ще в Колісії. Просто ніхто про те не знав.
Минали дні, за ними — тижні. І от почалося — відчинилися спершу циркутські Обмінні ворота, за ними — патрійські. І з неволі в нове життя пройшли перші десять тисяч людей.
Щойно вони опинилися на території Патрії, Всеслава зробила широкий запрошувальний жест руками.
Десять тисяч ошийників та ланцюги, якими сковували шеренги підкорених, коли треба було тих далеко гнати, впали в стоптаний сніг біля їх ніг.
То не були люди з сіл чи міст, ті, що мали більше шансів на нормальний одяг, харчування. Белати обмінювали тільки найгірших — тих, що працювали на будівництвах, видобутку тощо. З обмороженими кінцівками, напівмертві, але... як бігли вони до нас! Як падали в сніг, знеможені, звідки їх одразу ж забирали на ношах, клали на вози, відвозили в табір. Сильніші, молодші доходили самі. Над усім тим стояли дарвенхардці з одного боку, Стожари та Шукачі — з іншого.
Так тривало довгі тижні. Ми забули про нудьгу. Ми забули про те, що таке воно взагалі — вільний час чи повноцінний сон. Працювали понад усіх — своїми силами. Де там Центральній столичній лікарні було б до цієї кількості хворих, скалічених, нетямних людей! Я іноді не помічав навіть, коли змінюються день з ніччю, не їв так довго, що живіт не те що буркотів — гарчав, не виходив зі шпиталів надвір довгі години. Щойно ми латали тих, хто прибув, а військові, Шукачі та й прості люди займались їх подальшим розселенням до кінця зими, за якою почнеться переселення на південь, Циркута присилала ще. Ми бралися з новими силами, закасавши рукави, боротись за отримане. За людей.
Нарешті, наприкінці лютого, прийшли останні десять тисяч. З супроводжуючими дарвенхардцями приїхали Чернин, Найдена, їх Спадкоємець Макал, що саме добув службу і от-от мав посісти на троні, та ще Ільдар і Аміра. Хоч я з більшою приємністю поспілкувався б із Величними Горти, ніж з цими двома.