Ми передали їм другий рецепт.
Накрили велику учту.
А тоді, коли вже було неймовірно гамірно та гаряче, ми усі розважались і веселились, як могли, раптом біля дверей тісної трапезної в вежі застави зчинився справжній переполох. Я вже було подумав, що сталося щось жахливе — але люди розступилися і зайшла постать, з ніг до голови присипана снігом. Скинула каптур — і чорні шовкові пасма розсипались по плечах, спадаючи покривалом майже до підлоги. Сніг, топлячись, скрапував з її білосніжного плаща. Щоки розпашілись від морозу, уста пломеніли тим звабливим кораловим, очі блищали. Сьогодні були синіми.
— Я так скучила. Вирішила зробити сюрприз. Здається, саме встигла, — мовила з посмішкою.
Всі підвелись. Я не міг повірити своїм очам. Гаряча хвиля тепла, любові, неймовірної ніжності накрила мене з головою. Я ж тільки вчора отримав листа про те, що в столиці так добре і вона чекає, коли вернусь до неї. А сама в цей час уже була в дорозі на північ.
Так багато людей було в залі. Так тут було курно, чадили лампи й свічки попід стелею. А ми дивились одне на одного.
Рівно до миті, як з-за спини Смоляни раптом не вийшла Жадана, про яку я геть забув, яка стерлась з моєї пам’яті, яка узагалі в усій нашій історії була дуже другорядним персонажем...
Який раптом став одним із ключових, перерізавши Стожару, що нічого не підозрював, горло.
Смоляна впала.
Я закричав.
Закричав і впав увесь світ.
Розділ 6
З тієї миті Патрія була приречена.
Мине час і частинки мозаїки стануть на свої місця. Мине час і я дізнаюсь про все. Чи майже про все.
Про найважливіше — так, дізнаюсь. Про те, як. Але не про те, — чому.
Чому саме Смоляна? Чому? Чому не хтось інший? Чому не я тоді там стояв? Бо ж Жадані було просто треба, аби хтось став біля входу. Чому я не поспішив одразу назустріч, не обійняв, прикриваючи своїм тілом, не врятував? Чому навіть не одразу зумів пробратися до неї в усій тій катавасії, що вибухнула навколо?
А потім я впав в калюжу крові. Світане, вона була такою великою, так стрімко розливалася, так невпинно цебеніла, заливаючи все: мої руки, білий плащ Смоляни, її розкішне волосся, підлогу, чоботи, що хлюпали в ній підошвами, коли усі раптом кудись побігли. Заливала білі безвольні руки і перстень із патрійським гравіюванням на безіменному пальчику правиці. А я кричав. Кричав і плакав, і не міг зупинитись, і притискав її до себе, і колихав, і думав: як же це? Чому? Чому вона? Чому ми навіть не мали змоги попрощатись?
Вже потім частинки мозаїки стануть на свої місця. Мине час і я дізнаюсь про усе. Чи майже про усе. Про те, як.
Жадана була другорядним персонажем нашої історії. Якби не сталося непередбачуваного — її ім’я з’явилось би на сторінках історичних книг аж після їх із Макалом одруження. Хоча навряд чи Жадана прагнула зберігати йому вірність — у неї було дуже багато коханців.
Та завагітніла вона від одного. І зрозумівши це, не позбулась своєї незапланованої, передвесільної ваготи.
Циркута знала про Патрію дуже багато. Вочевидь, знала й про те, що Стожара може впокорити чи навіть убити тільки інший Стожар. Може, вони знали історію про Горислава чи якось інакше дійшли цієї думки. Але Жадана завдяки цьому зробила ще один висновок. Ще одне припущення.
Бо відчувши свою вагітність, відчула й те, що дитину носить незвичайну. Іноді, дуже рідко, але й патрійські матері, виношуючи дітей, яким було призначене неймовірне покликання, відчували це, ще коли дитина була в лоні.
І вона зробила припущення.
Що, як маючи в собі достатньо сили й крові Стожара, хай ще навіть не народженого, можна убити Стожара дорослого? Вона ризикувала своїм життям. Ризикувала усім, коли робила замах ножем, якби той випав з її руки, не пройшовши бар’єру Дару Земовита, то Жадану чекала б смерть.
Проте вона ризикнула і виграла. Бо її прикривали усі белати, що були в тій вежі, коли жінка зникла десь за їхніми спинами.
Прикривати було легко — хтось ризикнув іще раз, вмочивши вістря стріли в калюжу крові, що розтікалася підлогою. Стожарової крові. І поцілив у Всеславу, що кинулась мене затуляти. Засліплений болем і розпачем, я цього не побачив. А тоді впав котрийсь Шукач, прикривши нас обох своїм тілом. Інша стріла ковзнула в мене по передпліччю. Я лише міцніше притиснув до себе Смоляну, цілував її волосся, доки з ошалілим виразом обличчя Ратмир не розтиснув мої руки і не змусив відступити під прикриттям Шукачів та патрійських воїнів. Я не давався, я кричав. І, зрештою, вирвався та, підхопивши майже невагому кохану, забрав її з собою.
Ми вистрибнули у вікно. Я зі Смоляною на руках, Ратмир — зі Всеславою. Далі був удар об землю, страшне іржання коней, втеча, свист закривавлених стріл. Тоді — ранок, повний тиші. І Ратмир, про участь якого в цій історії я тоді ще не здогадувався, як і він також — бо, певне, чоловік наклав би на себе руки. І Всеслава — з глибокою раною в стегні, яку ми зуміли зцілити. І ранок той тихий запам’ятався мені погребальним вогнищем, в якому згоріло моє серце і все, чим жив. Тільки тіло чомусь лишилось і ще біль та порожнеча в грудях.
А за тиждень через знесені оборонні брами на землі Патрії прорвалися белати.
А жінку, яка вела їх, було наречено в Циркуті новим іменем, яке вона сама собі обрала. Іменем, яке говорило про те, чого найбільше вона прагнула в житті.
Її нарекли Всевладою.
Частина 5
Глибина
Розділ 1
Було дуже холодно. Але ще сильніше відчувався біль. Липке повітря обволікало тіло, мов змочена шмата, падало важким духом на обличчя, горло, груди, не дозволяючи вільно вдихнути. Тільки ледь-ледь, аби лишитись живою. Кожен вдих і кожен видих давались із великим зусиллям, завдавали нового болю, а тоді розчинялися в темряві, зірвавшись із губ. Повітря тиснуло на ланцюги, якими було скуте моє тіло, притискало їх до обпеченої плоті і від цього ставало ще гірше. Та хіба може повітря тиснути? — майнула божевільна думка. За нею прийшла іще божевільніша: ні, то ланцюг сам стискається, прагнучи мене задушити. Такі уривчасті думки, помережані спалахами болю, були єдиним, що ще усвідомлювалось. Я не могла зрозуміти, день зараз чи ніч і скільки часу минуло. Здавалось — вічність. Вічність криків змінилася безчассям глухого шипіння, сичання, гарчання. Коли я зірвала від вереску свій голос. Кров текла з порепаної шкіри, і то вона була липкою, а не повітря. Омивала моє тіло, творячи багряний саван для майже мертвого Стожара.
Довкола була пітьма. Так довго. Я лишалась у ній так довго. Самотня, така налякана і...
...у відчаї.
Зрадив.
Всевлад.
Всевлад, який проніс Вишену через Лихогори на руках. Який вступив у сутичку з дарвенхардськими псами, відводячи від нас погоню. Який кілька днів тому наливав мені гарячий чай в горня в своїй бібліотеці і сварив, що їм серед столітніх книг. Як? Як?!.. Я ж бачила його думки! Його спогади про спалену матір і його кохання до Ханни. Як могла я так помились, так довіритись, так...
Сльози текли з очей, стікали скронями й через них волосся ставало мокрим і неприємним. Хоча в порівнянні з відчуттями, які дарував заклятий ланцюг, це було геть дріб’язковим.
Ханна... вона знала, що він задумав? Вона з ним?
Єдина людина з нашої компанії, почуття якої я могла прочитати тільки випадково, коли її долали сильні емоції, прорізаючи кокон із пітьми.
Дівчина, яка теж є зрадницею. Або теж, як і я, — зрадженою.