Я не знала, що гірше за таких обставин. Коли ми з Ханною бачились востаннє, а то було вранці перед тим, як я, Всевлад, Златодара й Тигран пішли до палацу, вона була сліпуче-світлою для моїх очей. Якщо раніше, коли мова заходила про сім’ю чи якісь інші важливі для дівчини речі, її дарвенхардська сутність страждала, але такого я ще не бачила. В той момент пітьми майже не було. Але я не питала, чому. Це було не моє діло. Та й так усе було зрозуміло.
Ханна була щасливою. Закоханою. Коханою. І якщо вона й задумувала зраду, то я цього не розпізнала. В ту мить вона видалась мені пронизливо-чистою.
Чого не скажеш про Всевлада, завжди оточеного захистом і незримими стінами.
Але ж... як боляче!
Я намагалася не дихати надто глибоко, щоб пута не впивались у груди. Коли я не рухалась, ланцюг пік не так сильно і лишався темним, але варто було бодай трошки змістити руку чи спробувати перевернутись — і він одразу ж червонів, розпалюючись дужче.
Зі своїми рухами я раду дати могла. Майже завжди. Тільки зі сльозами нічого подіяти не вдавалось. Вони стікали скронями і робили волосся вогким та бридким. Потилиця закрижаніла через лежання на холодному камені.
Довкола була тиша. Повільно, дуже й дуже обережно, я повернула голову спершу в один бік, а тоді — в інший. Нічого не видно. Почувалась надто втомленою, аби дивитись іншим зором, але навіть так відчувала: поряд нікого немає. Жодної живої душі. Тільки пітьма.
Повітря навкруги було застояним та тхнуло підземеллям.
У своїх думках знайти розраду не вдавалось. Там мені було ще гірше. Я хрипко схлипувала, згадуючи, як Златодара просила мене не йти в це місце. Як казала, що має погане передчуття, а я так самовпевнено відмахнулась від застереження, так нахабно його проігнорувала. І тепер, мабуть, через це й самої Златодари вже немає. І Тиграна... що з ними сталося? Що з тими, хто лишився в місті?
Що ж накоїв Всевлад? Невже вони усі потрапили до рук белатів?
Я пригадала, як дарвенхардець приніс зранену Ханну після її першої зустрічі з Ахазом. Страшно було подумати, як вчинить цей жорстокий правитель з жителями Дикого краю, рабинею, що втекла з Бактрії, її дитиною та чужинцем, який ледь розмовляє белатською, коли вони потраплять до його рук. Якщо ще не потрапили. А ще ж... Ахаз зможе завдяки катуванням дізнатись про розташування Павутиння і піти на Дикий край! Де тисячі людей, що ні про що не підозрюють. В яких проти Циркути не буде й шансу.
Ця думка була першим, що стало іскринкою прояснення в затуманеній свідомості. Я потягнула за неї, як за рятівну ниточку.
Їх придумали твої попередники, Стожаре. Для відступника. Не передбачили тільки, що після осквернення цього місця усі ваші штуки почали діяти проти кожного з вас.
Зціпивши зуби, я сіпнула руками в сторони, намагаючись викликати всередині себе хоч щось, хоч якийсь шматочок такої могутньої снаги. Ланцюг заполум’янів золотисто-багряним світлом і впився в тіло, вгризаючись ще глибше в зранену плоть. Я закричала, але навіть це не вдалось зробити голосно — вийшло радше якесь принизливе скімлення. Сили мої, де ви? Де дар, переданий мені незнайомцем? Де спадок усіх Стожарів?
Але я не відчувала їх. Вперше за такий довгий час. Може, то справа була в болю. Може, у втомі й жахливому розпачі. Проте нічого, що так часто сповнювало мене зсередини, текло венами і що я з кожним днем усвідомлювала все більш, як частину себе, зараз не знаходила. Зосередилася, заморгала, викликаючи Стожарів зір. Марно.
Мої сили покинули мене. Лишили в пітьмі.
Від усвідомлення цього я рипнулась сильніше, кривдячи себе ще більше. Загарчала.
Око вловило щось багряне. Відблиск вогню. Таке вже було... колись...
Світи, часи зіштовхнулись у мене в голові і вибухнули сліпучими друзками.
— Тигране? — прошепотіла майже нечутно, повертаючи голову.
— Ні, це не він. Тигран вже не прийде.
Вогонь, повзучи двома яскравими зміями, оточив мене колом. Звикла за тривалий час до темряви, я різко замружилась. Відчула раптово, які гарячі повіки, мовби всипані зсередини колючим склом. Коли ж спробувала знову подивитись — розгледіла за кілька кроків від себе темний силует на тлі сяйливого марева. Він, здавалось, чекав, коли я трохи прийду до тями, бо не рухався і нічого не говорив. Розглядав мене. За хвилину чи дві перетворився на високого чоловіка з широкими плечима. Я не могла роздивитись рис його обличчя, бо очі мої сльозились. Але одяг розгледіла — чорні штани, заправлені в чоботи вище колін, просту полотняну сорочку, підперезану шкіряним паском. У незнайомця були чорняве волосся та коротка борода, де-не-де торкнуті сивиною.
Я здогадалася, хто переді мною. Закасані рукави сорочки й розв’язаний комір виставляли на огляд чорні кутасті тату. А ще статурою та вольовим підборіддям він дуже скидався на свого сина.
— Нарешті. Після стількох годин плачу й виття ти нарешті перестала скиглити і спробувала звільнитись. Бо я вже почувався розчарованим.
Його голос виявився низьким, хрипкуватим та несподівано — приємним.
Я відвела погляд від Ахаза й роззирнулась, як могла. Тепер, при світлі, це дало більший результат.
Я лежала на підлозі у величезній залі, в якій не було видно ні стелі, ні стін. Довкола височіло з десяток високих незрозумілих мені об’єктів. Вони були схожими на темні криві кам’яні плити, тільки якісь дивні. Придивившись, я зрозуміла, що ті предмети просто накриті запилюженою тканиною.
— Ти був тут увесь цей час? — прошепотіла, знову поглянувши на Величного. Він стояв між двома кривими предметами й уважно вивчав мене поглядом. Голос мій пролунав хрипко й ледь чутно. Навіть якби хотіла, гучніше сказати б не змогла. Гортань палала.
— Я багато читав про вас. І чув від своїх батьків. Хіба ви не відчуваєте людську присутність? — спитав, схиливши голову набік. — Я знаю, що Стожари уміли читати думки. Чи ти якась не така, як твої попередники?
— Я не відчуваю дарвенхардців, — повагавшись, промовила. — Хіба син тобі не розповів?
— Мій син, — Ахаз посміхнувся і на мить опустив голову, — приніс мені великий дар. Я не очікував, справді. Але ми ще не мали змоги тебе детально обговорити. Значно цікавіше було спостерігати за твоїми стражданнями. А ще... ну, треба було потурбуватись про твоїх друзів. Ту напів-Стожара, чи хто вона така... і Шукача. А після того я одразу спустився сюди.
— Що ти з ними зробив?
— Поки що вони живі. Ну... трохи покалічені, але ще живі. Хоча дівчину довелось також скувати такими ж древніми ланцюгами, як і тебе, бо інакше притлумити її сили не вдавалось. Вони вдвох убили двадцять шість дарвенхардців. Уявляєш? Це надзвичайно. Тандем напівчаклунки й Шукача виявився дуже дієвим, — в голосі Ахаза не лунало й краплини жалю. — Але дуже велика втрата для імперії. Стільки хіба в часи воєн вмирало. Тому, як ти розумієш, я не міг дозволити, щоб їх одразу ж позбавили життів. Ми ще маємо, що обговорити. Скажімо, де мені відшукати їх дім.
— А що тобі потрібно від мене? Мене ти також одразу не вбив.
Ахаз підійшов. Я не моргала, вдивляючись у нього. Сльози трохи висохли.
Його очі були світлими. Здається, сірими. Зараз, у червонястій напівтемряві, створеній вогнем, що колом оточував залу, полум’яніючи просто в підлозі, на обличчі правителя грали тіні. Якби мені не було так боляче рухатись, я б відсторонилася. Відвернулась би. Але могла тільки замружитись.
Однак — дивилася. Куди поділися всі мої промови про те, що, може, настав час мені щось робити? Куди зникли поклики до своїх друзів? Ось погляд, холодний, сирий, як останній день життя, ось смерть моя. І я, Стожар, який міг би так багато зробити, ще такий молодий, повносилий... безсила. Чужинка, слабка, яка колись чула про героїв, яка отримала могуття, до якого тепер і не докопатись, яка звільнила від нашийника єдину рабиню і щось собі надумала...
Спробувала знову поглянути по-іншому. Але нічого не змінилося. Відчула тільки, як наче повітря ще дужче загусло. Це було так дивно... але я відчувала його.