— Господи, який сором!
Павлович вловив жіночі хитрощі, але, одержавши дещо цінніше за жінчині сльози, вирішив підіграти своїй гості.
— Ну, перестаньте. Ми в курсі ваших проблем і вже сьогодні почали їх розв’язувати. Анатолій чемно пройшов перші процедури. Ми зробимо все, щоб його перебування в нас виявилося для всіх корисним.
Після цих слів Павлович підійшов до сейфа й вийняв звідти грубий зошит, з яким повернувся до свого місця під жвавий лемент жінки.
Зрадівши порозумінню, учителька знову защебетала:
— Я така рада, що ви мене розумієте. Робіть, як належить, Веніаміне Павловичу, а я потім ще прийду. Принесу те, що треба.
Павлович напустив на себе серйозності, виказуючи мовчазну згоду й даючи взнаки, що розмову завершено. Він схилився над зошитом, занотовуючи щось у нову графу. Жінку охопила радість, яку одразу ж загасив кашель, укотре спричинений тютюновим димом. Відкашлявшись і надякувавшись, вона поквапилася в коридор, мало не збивши на порозі Чахлого, який, не дотримуючись елементарних правил етикету, без стуку зібрався проникнути в кабінет начальника. Санітар обминув перешкоду і з гримасою невдоволення увійшов до кабінету шефа.
— Здоров. Це часом не відьма алкаша?
— Вона сама, — відповів лікар, розчиняючи навстіж вікно. — Маринував її в диму, аби швидше тлумачила свої побажання, а то запроторити рідних людей кортить, а сміливості бракує.
Хмари диму заклубочилися біля шпарини й, підхоплені протягом, полинули назовні. Павлович знову взявся за сигарету, збираючись у комфортному для себе середовищі вислухати підлеглого.
— Усі баби — відьми, особливо тещі, — процідив крізь зуби Чахлий.
Обізнаний із сімейними проблемами санітара, головний лікар не мав бажання довідуватися чергові побрехеньки про його родичок, тому одразу перейшов до справи:
— Як нічка?
— Нормально. Правда Гриша цього разу щось здав. Шрек боїться, щоб ми з ним не переборщили. Сьогодні йому довелося нести старого на власному горбі.
— Нехай справами займається, а не поради роздає, — грубим, як і його тіло, голосом обірвав лікар. Чахлий поспішив заступитися за напарника.
— Ну ти ж знаєш, він ще й досі відійти не може після смерті малого.
— А вже час! — грізно урвав Павлович і, випустивши в стелю цівку диму, докинув: — Інакше нашим пацієнтом стане.
Сарказм шефа насмішив санітара. Плести інтриги було одним із найулюбленіших занять Чахлого; головне — самому залишатися білим і пухнастим, тому за першої-ліпшої нагоди він паплюжив оточення, виставляючи себе в гарному світлі. Не став винятком і цей раз.
— Учора новенького обличчям по підлозі возив. Як з ланцюга зірвався.
Павлович пропустив останнє речення повз вуха. Він подумки тішився з додаткових прибутків, що їх давала посада. На диво, вони виявилися значно більшими, ніж зарплатня головного лікаря шпиталю. Інформація про способи їхнього лікування розліталася місцевістю з повсякчас високою швидкістю, унаслідок чого з’явилася постійна «клієнтура». Справи йшли непогано, тому на все решту він начхав. Чхав на етику й клятву Гіпократа, на нездобутий вчений ступінь і столичні комісії, що час від часу наскакували з перевірками, вимагали неабияких витрат на обіди і, так би мовити, за скромні матеріальні бонуси заплющували очі на певні недоліки в документах; і, звичайно, він чхати хотів на пацієнтів.
Теревені підлеглого забивали баки непотрібною інформацією. Робочий день лише розпочався, а лікар вже випалив сім цигарок — у таких робочих умовах пачка розійдеться до обіду. Павлович дістав із конверта кілька купюр і поклав на столі перед санітаром:
— Це вам на двох.
Не гаючись ані секунди, Чахлий змів зі столу запропоновану суму.
— Якраз вчасно. У малого день народження — обіцяв «воздушку» купити.
— Навіщо? — поцікавився Павлович.
— Нехай ворон стріляє.
Відповідь санітара здивувала лікаря, який з огляду на свої професійні навички вбачав у ній певну неадекватність, але заради власної вигоди змовчав — адже саме ті руки вигортали жар у створеному ним пеклі. Натомість начальник запитав:
— Хто вас міняє?
— Прапор з Адамом. Що з новеньким, Павловичу? — поцікавився Чахлий, ховаючи гроші до кишені халата.
— Скажи Адамові, нехай приведе його до мене.
— На перше побачення? — з єхидною інтонацією перепитав санітар.
Терпець лікарю увірвався. Звісно, усі вони робили одну справу, але кістлявий санітар більше за всіх палав спільною ідеєю. Якщо Павловича й Шрека приваблювала грошова сторона медалі, то цього нехриста — ще й садистичне задоволення від завданих людям тортур.