— За що ти так людей не любиш? — поцікавився шеф.
Чахлий зупинився на порозі й, розвівши руки, коротко відповів:
— Вони ж психи.
Санітар вибрався в коридор, де нарешті залишився наодинці з отриманою премією. Місце під кабінетом головного лікаря не найкращим чином годилося для втілення його задуму, тому Чахлий подався до напівтемного закапелку, на ходу виймаючи скручені в жмут гроші.
Чоловік роззирнувся. Переконавшись, що він сам-один, Чахлий висмикнув зі згортка кілька купюр і сховав їх до окремої кишені. Коли процедура нерівномірного розподілу преміальних завершилася на користь розподільника, він задоволено посміхнувся й рушив білим коридором в ординаторську, де пересічно здавали зміну колегам і відбувалися звичні посиденьки санітарів.
Щасливий і задоволений собою, він вплив до кабінету, де Шрек, схилившись над товстезним загальним зошитом, заповнював графік чергувань.
— Я від Павловича. Премію приніс!
Чахлий дістав із халата жменьку грошей і, демонстративно перерахувавши, розділив на дві однакові частини подачку від головного лікаря.
— Твоя частка, — промовив Чахлий, передаючи кошти.
Шрек і оком не змигнув на матеріальну винагороду, запропоновану напарником. Як і раніше, його погляд вивчав розграфлені клітинки, а рука вряди-годи обводила в кишеньковому календарі потрібні дати кульковою ручкою. Така байдужість розізлила напарника.
— Я не розумію, Шреку, мені що, більше за всіх треба? — гаркнув Чахлий.
Лютий тон колеги змусив Шрека відірватися від нотаток.
Він підвівся, узяв гроші та підійшов до вішака, з якого стягнув легеньку куртку.
— Мені теж потрібні. На пам’ятник збираю, — пояснив велетень спокійним голосом.
Під пильним наглядом Чахлого Шрек скинув халат, убрався в згадану одежину і, розправляючи комір, запитав:
— Ти додому?
— Ні, по подарунок малому.
— Я теж до малого, — сумовито мовив дужий санітар.
Шрек спохмурнів. Згадка про хлопчика навіяла йому спогади про власного сина.
— Шреку, ти це облиш. Опануй себе, — мовив худорлявий санітар, скидаючи халат коло вішака.
Суперечці між товаришами завадив один із напарників, який, заступаючи на денну зміну, вирішив розпитати про нічний стан справ у лікарні.
Адам відрізнявся від усього персоналу абсолютно поголеною головою й надмірною цікавістю до порнофільмів. Найдивніше, він цього не приховував, і кожен у лікарні знав, що саме він робить у нічну зміну. Тому здебільшого його чергування припадали на денний час доби, аби під наглядом начальства він бодай трішки виконував свою роботу. Утім, навіть на такі зміни Адам з’являвся з ноутбуком, набитим фільмами для дорослих, і за вільну хвилину переглядав завантажений напередодні ролик. Оскільки Шрек і Чахлий мали «ексклюзивні» обов’язки й таку саму платню, ніхто з них не заперечував проти тих змін. У темні справи шпиталю Адама ніхто не втаємничував, тому такий стан речей влаштовував його ще більше.
Основною ж турботою голомозого був карцер — окрема палата в підвальних приміщеннях «Аляски», куди час від часу вкидали інакодумців, порушників розпорядку чи взагалі пацієнтів, охочих до протестних настроїв. В обов’язки Адама входив догляд спеціалізованої палати, нагляд і годування бранця і, звісно, загальна допомога напарнику по лікарні.
Як завжди, Адам прийшов на роботу з ноутбуком і кинувся до розетки — заряджати ґаджет.
— Привіт, світлячки. Як зміна? — привітався з колегами Адам, упихаючи виделку в мережу.
— Нормально. Новенького з тринадцятої палати до Павловича відведи, — відгукнувся Чахлий.
— Уже? — перепитав Адам.
— Просив уже, — відказав Чахлий, проводжаючи поглядом Шрека, який зібрався піти.
— Мені час. До зв’язку.
Велетень попрощався й вийшов з кабінету, залишивши своїм колегам привід для пліток.
— Шрек зовсім здає. Ніяк не оговтається після трагедії.
Адам вислухав бідкання Чахлого, що складалися зі стислих оповідок про нічне чергування, нарікання на тещу й загалом на людство, і полегшено спровадив його за двері, за які згодом вискочив і сам — виконувати доручення шефа.
Темний коридор «Аляски» проковтнув дві людські постаті, що майже навпомацки діставалися хвіртки. Голос Адама зупинив пацієнта, і коридором розляглася луна від металевого брязкання. Відчинивши сталеві двері, санітар впустив Антона у світле приміщення головного корпусу лікарні. Протягом кількох хвилин чоловіки мовчки йшли довжелезним холом, аж поки не дісталися кабінету головного лікаря.