Адам розчахнув двері та штовхнув несміливого пацієнта всередину. Санітар витратив хвилину на привітання з шефом і коротку доповідь про ранковий стан справ у лікарні, а відтак залишив Антона на поталу начальникові.
У просякнутому димом повітрі зависла пауза. Павлович зациклився на підпалюванні цигарки й перших затяжках, які завжди дарували насолоду після короткочасної перерви. Палити він почав уже на роботі при новій посаді, яка поступово виїдала йому нерви. За короткий час нікотин настільки подружився з тілом, що жодного дня Павлович не мислив без цигарки.
Антон стояв мовчки. Нічні витівки санітарів не виходили з голови, і виклик на килим до головного скидався радше на продовження тортур, аніж на дружню бесіду. Зрештою, він тут гість, і право ініціативи належить господареві кабінету.
Можливо, у цій диво-лікарні, де вправляли людям мізки, тютюновий дим набував властивостей провідника людських думок, адже Павлович озирнувся й, розвіявши перед собою хмари диму, запросив Антона облаштуватися:
— Сідай.
Той почалапав до столу й сів на єдиний стілець.
— Мене звати Веніамін Павлович, — звернувся до Антона лікар. — Я буду тебе лікувати. Як пройшла ніч?
Антон підвів очі й глянув на психіатра. Середнього зросту широкоплечий чоловік із грубими пальцями, у яких застрягла запалена цигарка, пильно вивчав свого нового пацієнта колючим поглядом. Назвати позирк ескулапа доброзичливим язик не повертався. Навпаки, він проникав усередину, зазирав за грудну клітку прямісінько в душу, обмацуючи пацієнта прискіпливим оком на предмет адекватності.
— На що жалієшся? — урешті спитав лікар.
Питання психіатра стосувалося здоров’я співрозмовника, але неочікувано той поскаржився на інше:
— На санітарів, — коротко відповів Антон.
Павлович затягнувся сигаретою, виношуючи в голові потрібну відповідь на агресивний випад новоспеченого пацієнта. Зрештою лікар вирішив не церемонитися.
— На них усі скаржаться.
— Вони відібрали мій костюм.
— Цього вимагають правила, — пояснив Павлович.
— Це робочий гідрокостюм. Я хочу, щоб мені його повернули.
Нарікання Антона викликали в Павловича подив.
— Мої хлопці виловили тебе в морі?
Антон і незчувся, як досвід лікаря взяв гору над його безглуздою впертістю. В обізнаності Павловича щодо шляху потрапляння до лікарні не було сумнівів, натомість Антон поставав у геть негативному світлі правди, яку судилося розповісти своїми ж вустами. Покараний власною необачністю Антон набрав у груди повітря, як завжди робив у важливі моменти, і відповів:
— Ні, у церкві.
Гірка правда схилила шальки терезів, якими Павлович визначав міру адекватності співрозмовників у бік божевілля. Лікар занепокоївся, слова пацієнта вимагали додаткових обстежень. Щось виправляти було запізно, інформація втрапила до пащеки хижака, і той вправно перемелював її щелепами.
— Тобто ти вважаєш за нормальне відвідувати храм у водолазному костюмі? — лікар унаочнив Антонове безумство.
— Не вважаю. Так склались обставини, — спробував вирівняти ситуацію пацієнт.
— Ну гаразд, повернімося до першого запитання: на що жалієшся в плані здоров’я?
Повернення розмови в професійне річище дало пацієнту надію на кваліфіковану консультацію, але застереження Міхаеля не виходили Антонові з голови. Пам’ятаючи настанови сусіда, Антон стисло відповів:
— На галюцинацію.
— Яку саме? — не вгавав Павлович.
Чисті легені професійного рятівника вщент заполонив дим.
Отрута розпирала стінки дихальних шляхів, закупорювала пори й урешті-решт спровокувала напад кашлю. Рефлекси дали змогу зважити кожне слово майбутньої відповіді, яка, з огляду на психологічний стан пацієнта, обмаль відрізнялася від правди:
— Мене переслідує привид, — крізь задушливі спазми в горлі промовив Антон. — Можна вікно відчинити?
— Слушно, зорова галюцинація називається привидом. А як саме матеріалізується галюцинація?
Павлович навмисне пустив повз вуха прохання пацієнта, прекрасно усвідомлюючи, що димова завіса не дозволяє відвідувачам кабінету зосередитися на власних думках. Він послуговувався цим прийомом відтоді, як опинився на посаді головного лікаря психушки в невеличкому містечку на березі моря. Це була його маленька помста всім тамтешнім пацієнтам за колись зламану кар’єру, хоча, мабуть, їхня абсолютна більшість із величезною насолодою спровадила б його в далеку подорож, аби він швидше покинув цей шпиталь. Психіатр дочекався, поки Антон відкашляється, і спитав: