Змученим лікарняними правилами пацієнтам така активність видалася надто дивною. Хлопчина зі слідами наркологічного минулого на венах витріщився на нового сусіда й застережливо промовив:
— Друже, я б тобі не радив так смикатися. Тут усі миролюбно налаштовані.
Новенький зігнорував рекомендації сусіда. Він більше переймався власними проблемами, тому взявсь обмацувати своє тіло, на якому бракувало гідрокостюма. Розвинуті дельти, наслідок постійних занурень і тривалих запливів, додавали його статурі величі та грізності. Руки були довжелезні, наче призначені молотити морську воду, а засмагла шкіра гармоніювала з піском і блакитним небом, постійними супутниками цього чоловіка в роботі. Усе в ньому здавалося досконалим і естетичним! Окрім погляду, якому безсоромно бракувало рішучості.
— Речам пацієнтів тут властиве безслідне зникнення. Не переймайся, свого костюма ти вже не побачиш. Звикай, — закінчив пояснювати Міхаель (саме так звали сусіда, що радив не сіпатися).
Новак усе ще не видав жодного звуку, вбирав кожне слово Міхаеля, який, не зволікаючи, розвідував причини його шпиталізації.
— Ти косиш чи реально дахом з’їхав? — поцікавився Міхаель і, не діставши жодної відповіді, розвернувся до нього спиною.
Щойно цікавість надокучливого сусіда згасла, Водолаз — так охрестили новоприбулого санітари — вдруге придивився до умов і пацієнтів, що оточували його в палаті.
Найперше його погляд упав на «співмешканця» палати — старого Григорія.
Той мовчки спостерігав за розмовою в «одні ворота» та без упину вертів у руках аркуш паперу, який від таких маніпуляцій набув «беушного» вигляду. Вловивши на собі чужий позирк, Григорій знітився й відвернувся до вікна.
Від старого так само відвернулась доля, закинувши його в застінки психіатричного шпиталю. Мізерний, на вигляд цілком беззахисний чоловік годився в батьки Водолазу, проте дози галоперидолу, якими бомбили діагностований йому синдром Туретта, значно зістарили його. Шкіра Григорія часто-густо свербіла, змушуючи його роздирати епідерміс до крові. Місця загоєних ранок вкривалися струпами. Це додавало чоловікові кілька зайвих літ, роблячи його схожим на дідугана.
Свіженький вітерець пройшовся торсом Водолаза. Він прокрався в шпарину ледь прочинених дверей, з якої хтось позирав у тринадцяту палату. Тишком-нишком підглядач відчинив двері, вступив у приміщення і, глипнувши скоса на пусте ліжко біля входу, пожвавішав. «Смерть буржуазним капіталістам!» — вигукнув він і закликав усіх до ранкової зарядки.
— Війна з Америкою не за горами, тому партія хвилюється за ваше здоров’я! Отож ранкова зарядка, товариші! Ноги на ширину плечей, руки на талії, й починаємо кругові рухи за годинниковою стрілкою. Раз, два, три, чотири — раз, два, три, чотири…
Позапланові ранкові процедури нікого, крім товариша Фіделя — прихильника соціалістичних поглядів та острова Свободи, — не цікавили, і Міхаель забажав пояснити це порушнику ранкової тишини:
— Слухай, Фіделю, чи як тебе там: ковбаси по два двадцять уже ніколи не буде! Тож забирайся геть і не діставай нас — весна на дворі, нам кохання хочеться!
З ліжка, розташованого навпроти автора цих полум’яних слів, оживився ще один пацієнт. З довгою бородою і в круглих окулярах, цей «хіпі у відставці» нагадував пізнього Джона Леннона. Проте справжньої схожості з лідером ліверпульської четвірки йому надавав голос.
За цей талант пацієнта назвали Бемолем, і він залюбки користався ним за першої-ліпшої нагоди.
За мікрофон Бемолю слугувала скручена газета, і він вправно кричав у неї, розносячи палатою свій голос. Новоприбулець не зводив із трійці очей, спостерігаючи за божевільною мізансценою, яка спліталася з фізичного виховання, вокального соло й коментарів Міхаеля. Останній заходився представляти Водолазу основних персонажів вистави. Спочатку він кивнув на Фіделя:
— Ця потвора, у минулому активний член партії, усе жаліє за Союзом, першотравневими демонстраціями, а найбільше — за службовим становищем. А ось наша гордість, — Міхаель вказав на розспіваного Бемоля. — Голос мов у Леннона, а талант наче в Коперфільда — до будь-якої репліки може пісню дібрати.
Під час власного представлення Бемоль «підкрутив» звук і прикінцеве «буй-буй-буй-бу-бу-бу-бу-бу-буй» залило всю палату. Міхаель притих, насолоджуючись виступом товариша.