А потім, — сказала Юлія Юріївна, — Тоня привезла цю жінку сюди, додому. І прийшла мене з нею познайомити. «Це Романа, — сказала вона мені, не зводячи закоханих очей із шарлатанки, — (а я одразу її розкусила, відразу!). — Вона нам із Михайлом, немов донька. Вона працює в Архіві, куди Міша ходив читати листи Петрова». Я, до речі, так і знала, що той Петров доведе його до могили. Він зациклився ненормально! Я йому казала: Міша, покинь той старий непотріб, ти не зможеш нічого збагнути. Там, де ти шукаєш, відповідей немає. Але він не слухав. Це була манія, справжня манія. Коли ми вечорами сиділи учотирьох — я, Тоня, Міша і мій чоловік — і розмовляли про те й про се, він був вічним предметом насмішок. Бо ніколи не був здатен підтримувати розмову! Пам’ятаю, я кажу: ви тільки подивіться, що вони зробили з кліматом. Сьогодні вдень температура плюс тридцять чотири, а завтра — вже дев’ятнадцять! Як це витримувати гіпертонікам! А Міша: я знову перечитав «Дівчинку з ведмедиком», і цей вставний сюжет про вбивство чоловіком дружини з міркувань милосердя, натхненний реальною історією письменника Головка, наштовхнув мене на цікаву гіпотезу, і тепер я міркую, чи не розвинути ще цю лінію у своєму тексті, чи там уже й так достатньо різних ліній… І так без кінця. Він, здається, писав роман про Петрова. Я не дуже цікавилася. Він мене бісив своїм літературознавством! Як тільки Тоня з ним витримувала!
Ну, а ця жінка? Що вона? — запитав Богдан, пожовуючи кінчик травинки і розсіяно приглядаючись до перистої хмарки на обрії, яка розчинялась у блакиті.
Ця жінка, Романа, вочевидь, охоче з ним розмовляла на його улюблені теми, і цим його спокусила. Тоня казала, Михайло був нею цілковито захоплений! Казала, Романа дуже допомагала йому — їм обом — перед смертю. Казала, що коли він приходив до тями і бачив її біля свого ліжка, ставав таким щасливим! Ви таке чули? Коли Тоня привела її до мене знайомитися, цю мовчазну й усміхнену аферистку, цього вовчка, цю вершинну гниль, я побачила її наскрізь! — обурено вигукнула Юлія Юріївна.
Вона присіла на колоду в тіні розлогої верби. Зефір, висолопивши язика, завалився набік біля її ніг і негайно провалився у міцний сон. Його повіки ворушилися, він скавулів і смикав лапами.
Юлія Юріївна раптом зробилась небалакучою. Навколо її міцно стиснутих губ розходилися чорні промінці глибоких зморщок.
Що сталось із Антоніною? — запитав Богдан. — Куди вона поділася?
Тоня сама собі винна, — відповіла стара. — Вона сама себе довела. Підписала собі смертний вирок. Коли я викликала її на розмову, щоби вказати на всі факти, звернути її увагу на докази — на грибки і гниль, на вовчків і колорадських жуків, на засуху і на мор риби в озері, — вона відмовилася мене розуміти. Тоді я сказала їй прямим текстом: ця жінка — шарлатанка і пройдисвітка, вона діє на тебе циганським гіпнозом, вона хоче відібрати в тебе будинок, вона довела до смерти твого чоловіка і збирається зробити те саме з тобою.
І що Антоніна? — запитав Богдан, водночас наполегливо переконуючи себе подумки, що навпроти, на рівні їхніх голів, у повітрі зависла блакитно-смарагдова бабка, а не ворожий дрон. Однак долоні в нього свербіли, і якби Богдан мав зброю, то неодмінно розстріляв би падлюку.
Юлія Юріївна відвернула голову. Її очі звузились від злости.
Вона розсміялася мені в обличчя, — ледь чутно процідила стара. — Розреготалась, як божевільна. І сказала, що це я з’їхала з глузду. А тоді почала, немов молитву, розказувати, яке щастя — ця її Романа: як вона про неї дбає, яка вона ніжна й уважна, як цікаво з нею розмовляти, як смачно вона куховарить, як старанно прибирає, як добре розуміється на ліках, як охоче згадує з нею Михайла. І ще говорила мені, ніби заведена: якби я тільки знала, через що довелось пройти цій дитині, яким було її життя, що з нею трапилось! Повторювала: що вони з нею зробили, ой, що вони з нею зробили! Розповідала про якісь сліди на тілі, про шрами від катастрофи — чи навіть катастроф. Натякала на жахіття, яких не може витримати людська психіка. Я вам кажу, — зі знанням справи підсумувала Юлія Юріївна. — Ця дурисвітка добряче промила їй мозок.
А потім? — запитав Богдан.
А потім у Тоні стався напад астми. «Ось бачиш, ось бачиш», — сказала їй я. Але вона мене не чула, а я не могла знайти при ній інгалятора, і кричала на всі дачі, верещала не своїм голосом, а вона лежала на землі, серед моїх помідорів, вона потовкла мені всю петрушку, поламала стріли часнику, вся синя, фіолетова, як Чорний принц, як баклажан, як часниковий цвіт, і хрипіла, хрипіла.