Романа розповідає те, що сотні разів перед тим розповідала йому, намагаючись повернути пам’ять про їхнє спільне життя. Розповідає те, що писала на своїх сторінках у фейсбуці і під фотографіями в інстаґрамі. Розповідає те, що кожної ночі і кожного дня прокручувала у власній голові.
Говорить про його улюблену бабу Уляну і про двох її сестер. Кумедно описує стосунки старих: їхні сварки, їхні склерози, відставання від пришвидшеного часу, врешті смертю доведене до абсолюту. Говорить про мурашники, про лабіринти, комори з харчами, про лялечок і личинок, і про Матку-чудовисько, заради якої інші готові віддати життя, розповідає про маленького хлопчика, зачарованого їхнім налагодженим світом. Натякає на непрості стосунки з батьками, але делікатно мовчить про подробиці, ніжно дивлячись на Чоловіка, поки він ніжно дивиться на неї. Переповідає оповідку про Баал Шем Това, єврейського цадика, яку Чоловікові розповідала баба Уляна. Цитує його слова, промовлені після смерти дружини: «Тепер я не зможу вознестись на Небеса, немов пророк Ілля, тому що у мене залишилось тільки пів тіла».
Розповідає про їхню першу зустріч перед церквою святого Онуфрія у селі Рукораку і про скульптури Пінзеля. І про те, як її Чоловік фотографував роботи скульптора з метою збереження їх для вічности, у пам’яті людства. Говорить про особливі стосунки з мистецтвознавцем Омеляном Майструком. Про любов до історії і до предметів, захованих у землі, про його прихід до археології. Про спадок Віктора Петрова. Про філософію Сковороди.
Романа зберігає самовладання, ділячись із публікою і телеглядачами власними почуттями, пов’язаними з рішенням Чоловіка вирушити на фронт. Вона розповідає про його терпіння і мужність, про кількамісячну бойову підготовку, яку він проходив перед тим, як їхній батальйон кинули в зону воєнних дій. Розповідає про шок від пострілів і вибухів. Про спалахи ракет у нічному небі. Про свистіння снарядів. Про те, як земля піднімається під час розриву на двадцять метрів угору і як, падаючи, ти встигаєш побачити ще кілька розривів навколо. Про те, як літають міни 120-го калібру, а як — 82-го. Про дахи будівель, стіни, двоспальні ліжка і серванти, вантажівки і гірки з дитячих майданчиків, що висять у повітрі над землею. Про вогненні кулі, що зрошують землю. Про чоловіка, з яким ви ще вранці курили, вдивляючись у рівнину, яка зовсім недавно використовувалась для сільського господарства, а тепер його мертве тіло, поламаними кістками вивернуте назовні, ти тягнеш у плащ-палатці поміж сільськими будинками до підвалу, облаштованого як лазарет, наповненому смородом гангрен і стогоном. Про старих жінок у хустках, які стоять над тобою, поки ти лежиш у шовковистій перині грязюки, обіймаючи відірвану руку приятеля, про хитання їхніх чорних голів, про «сину, сину, ну що ж це таке, сину, ох, сину».
Поки Романа говорить, у студії западає дедалі густіша тиша. Кожне її слово розщеплюється на атоми і проникає у кровотоки присутніх. Кожне її слово запускає невідворотну фізіологічну реакцію, вивільняє в мозку цілі потоки речовин, які кров розганяє по тілу, наповнюючи його непідйомною, свинцевою важкістю. Кожне її слово потрапляє до слухачів із незмінним сенсом. Вони чують саме те, що Романа говорить.
Промовляючи, Романа бачить обличчя свого Чоловіка. Він дивиться на неї, але вона розуміє, що він бачить не її, свою дружину. Він не чує її мови. Крізь неї він бачить місця, в яких був. Всередині неї міститься увесь світ його життя, сама його пам’ять.
Чари порушує телеведуча Лана Лялюк. На її обличчі лежать драматичні тіні. Її низький голос вкрадливо котиться не з точки, в якій вона стоїть, довгонога й увита змійками дротів, а з усіх закутків студії, з темного повітря під невидимою стелею.
Як вас звати? — звертається вона до Чоловіка Романи.
Мене звати Богдан Криводяк, — відповідає Чоловік.
Чи правда, що ви брали участь у боях за Широкине? — запитує телеведуча.
Чоловік киває.
Які ваші враження?
Туман, — говорить Чоловік. — Туман, вологий пронизливий морський вітер. Іноді — з запахом промислових відходів, якщо тягнуло з Маріуполя. Вид на зимове море з балкона будиночка, який я займав із моїми бойовими товаришами.
Ваш батько — відомий пластичний хірург, доктор медичних наук?
Так, мій батько — один із перших фахівців у цій сфері.
Лана Лялюк витримує ефектну паузу. Десь там, у кутиках її досконалих уст, можна було б запідозрити тріюмфальний усміх — але ні, вона випромінює глибоку жалобу, трагічний жаль.
Знімальна група нашого телешоу, — повідомляє Лана Лялюк, — провела власне розслідування. Чоловік на ім’я Богдан Криводяк, археолог, син відомого пластичного хірурга, справді служив у складі ЗСУ. Тільки от терміни служби не збігаються. Богдан Криводяк — це зовсім інша людина. Це не ви.