На моніторах виникає Професор. Він сидить за письмовим столом у якомусь кабінеті з ґратами на вікні. Професорова сорочка видається трохи зім’ятою і не зовсім свіжою. Однак він не втрачає самовладання. У Романи виникає враження, що вона навіть помічає в ньому якусь нову якість: крізь рівний тон вчувається не до кінця сформована агресія. Невластивим собі чином Професор наголошує деякі слова. Він знімає окуляри і ритмічно постукує ними по стільниці.
Ні, це не мій син, — говорить Професор. — Мій син, Богдан Криводяк, щойно повернувся з фронту, і ми з ним знайшли спільну мову після багатьох років непростих стосунків, в яких є також і моя частка провини. Цей чоловік, цей злочинець, який сидить перед вами в студії, — тицяє Професор складеними окулярами просто в екран, — цей самозванець, який видає себе за мого сина — небезпечний і божевільний. Він з’явився в моєму помешканні, щойно я, охоплений жалобою, повернувся додому з Ізраїлю, привізши звідтіля прах моєї покійної дружини… — голос Професора тремтить, він намагається продовжувати розповідь, але його підборіддя смикається, слова зминаються. Старий схиляє голову, і на всю студію лунають скрегітливі звуки, посилені вадами зв’язку. Звукорежисер встигає спрацювати на кілька митей пізніше, стишивши гучність. Але цього вистачає, щоб посіяти серед публіки ще більший неспокій.
Продовжуйте, Професоре, — крижаним голосом звертається до нього Лана. — Що зробив цей чоловік, коли з’явився у вашому помешканні?
Професор глибоко видихає і зводить голову.
Цей незнайомець з’явився до мене і розтрощив усе моє майно. Він завдав мені тілесних ушкоджень. Він мало мене не вбив. І я так і не зрозумів, яку мету він переслідував.
А ця жінка? — вказує Лана на Роману, блідість якої непомітна під шарами гриму. — Вам знайома ця жінка?
Професор болісно кривиться. Йому явно неприємно про це говорити.
Так, — мовить він. — Я знайомий із цією жінкою. Вона супроводжувала незнайомця, але я знав її набагато раніше. Чесно кажучи, я довірився цій особі і впустив її до свого дому. Вона втерлась мені в довіру. Вона ввійшла мені всередину. Вона знищила мій світ.
Я не знищувала вашого світу! — не витримує Романа, зриваючись зі свого стільця.
Лана заспокоює її простягнутою долонею правої руки, як заспокоюють тренованих собак. Романа повертається на місце. Її перенапружені литки тремтять.
Яку мету переслідувала ця жінка? — запитує Лана в Професора.
Западає мовчанка. Ромин Чоловік простягає руку і схрещує свої пальці з пальцями дружини. — Якщо хочеш, можемо забиратися звідси, — підморгує їй. — Це справді уже перестає бути смішно. — Рома голосно, з зусиллям видихає. Лана осудливо супить брови.
Професоре, залишайтеся, будь ласка, на зв’язку, — просить телеведуча, а тоді обертається до глядачів. — Ми маємо ще одного гостя. Чи то пак свідка.
Прожектор ковзає першим рядом і висвічує елегантну жіночу постать. Романа не відразу впізнає Слонову.
Так, я знаю цього чоловіка, — каже Емілія з досконалою експертністю в голосі. — Я психіятр, працюю здебільшого з особами, глибоко травмованими військовими діями на Сході, з людьми, які потерпають від ПТСР. Цей чоловік — мій пацієнт.
І Слонова заходиться методично й терпляче викладати особливості перебігу й корекції стресових станів, ілюструючи свою мінілекцію ілюстраціями з власної практики. Вона описує психози й нюанси клінічної депресії. А тоді плавно переходить на змалювання історії хвороби свого пацієнта N: аномалію його виживання (його ушкодження були абсолютно несумісні з життям), його пошкоджений мозок, надзвичайно цікаву ретроградну амнезію та супровідні психічні розлади. Слонова описує методи роботи з пацієнтом, нездоланні труднощі, повільний прогрес — і різкі та глибокі регреси. Змальовує проблиски вибіркових спогадів: латинські назви акваріюмних рибок, обізнаність із технологічними особливостями лиття сталі, надзвичайну орієнтацію у видах плавучих засобів. Описує закономірності його галюцинацій, схильність до жорстокости і невмотивованих вибухів агресії.
У процесі своєї промови вона розпалюється, відбирає з рук Лани Лялюк мікрофон і, незважаючи на її протести, виходить у центр студії. Там Слонова застигає навпроти Романи та її Чоловіка і продовжує вивергати слова, дивлячись то на одну, то на іншого. Говорить з дедалі більшим натиском, карбуючи слова.
Вона ділиться власними спостереженнями за раптовою появою в лікарні жінки, яка називає себе дружиною пацієнта, за майстерним сплітанням сітки навіювання, за напусканням блуду, за наведенням полуди на очі спеціялістів.