Поступово він почав прив’язувати слова до явищ або предметів, хоча це й скидалось йому на пришивання слів хірургічними нитками, бо він не відчував, що слова й поняття одні одним належать. Він робив це тому, що слова були потрібні санітаркам, медсестрам і лікарям, а ті проводили з ним маніпуляції, яких йому хотілося. Санітарки, медсестри й лікарі робили його тіло фізичним.
Він передавав себе в їхні руки так, як передають небайдужий об’єкт у добрі руки, з тією лаконічною вдячністю, на яку був здатен. А тим часом з певної віддалі чи глибини спостерігав за тим, як можна поводитися з цим об’єктом.
Тілиста медсестра час від часу відпроваджувала його коридорами в кабінет психіятра Слонової. Це була довга й виснажлива подорож. Вона вичерпувала беззмістовністю, тягнулася роками. Він довго, з надсадним зусиллям робив крок правою ногою, напружуючи геть усі м’язи, навіть сухожилля на шиї, навіть щелепи — і цей крок уже встигав набриднути йому так нестерпно, що він неодноразово застосовував свій чітко відточений спосіб уникання: провалювався у невідомість. Усе ж — із нез’ясовних та ірраціональних причин — наступні рази він себе пересилював, витримував ці роки, ці століття, цілі доцивілізаційні ери, сповнені самотности й позбавлені сенсу. Хоча й знав, що мета цих абсурдних страждань — довгий порожній час наодинці з жінкою за п’ятдесят, одягненою так, аби ніхто не випустив з-поза уваги її жіночої привабливости. Іноді на кілька митей його увагу привертав її чіткий червоний рот, який енергійно й ритмічно змінював форму, відкриваючи рівні зуби і бездоганно чистий язик. Або коротка графічна стрижка, фарбоване світле волосся, виголена потилиця з м’якими короткими волосинками, схожими чимось на карк кота. Або зморшки на чолі, навколо очей і біля уст. Або втомлена шкіра. Або тонка бретелька, що визирала з-під блузки і провадила кудись, до чогось, прихованого під тканиною. Або невідповідність розслабленого й доброзичливого виразу обличчя, тихого голосу, неквапливого тону і — відокремлене темним лакованим столом зі стосами карток, формулярів, довідок — навісне смикання ногою, взутою у високу шпильку, розмагнічене гойдання.
Довший час їхні зустрічі можна було б відтворити у вигляді місячного пейзажу. Не варто стверджувати, що він не робив жодного зусилля, але ці зусилля послаблювали його ще дужче, оскільки незрозуміло було, на що їх спрямовувати. Психіятр Слонова вимовляла слова, багато слів, що зливались у білий шум, у піщану бурю, у стихію, проти якої він був безсилий і геть беззахисний, призначення якої не розумів. Він знав лише, що зустріч треба відбути, як неминучість. Будь-якої миті можна провалитись у непритомність. Це рятівне усвідомлення дозволяло йому залишатися.
Слонова сідала поруч і демонструвала зображення. Він чемно все розглядав, іноді западав у зелень голок на ялиці чи політ шкіряного м’яча з надірваним клаптем, зафіксований на фотографії. Запах цієї жінки сприяв його спокоєві. Запах був тоненький, як високий звук. Можливо, як дзенькання кришталевих келихів.
Але коли вона настирливо вимовляла слова, інтонуючи їх, наголошуючи, надаючи їм незрозумілого забарвлення — він губився. Він не знав, що йому слід робити далі.
Ні? — запитувала вона.
Ні? — повторював він, сподіваючись, що вона саме цього від нього хоче.
Нічого вам не нагадує? — терпляче наполягала вона, гамуючи смикання перекинутої через ногу ноги.
Ні? — знову втрапляв він пальцем у небо. Слонова кивала головою — і чоловік доброзичливо імітував цей жест. Вона знизувала плечима — і він знизував також. Вона сумно і розчаровано усміхалась — і його рот, незважаючи на біль у всьому черепі, на скреготіння десь там, під вухами, жалюгідно посмикувався.
Потім він затямив, що «рука» — це рука, «нога» — нога. Прив’язав уявними хірургічними нитками слова «біль», «рана», «милиця», «медсестра», «гречка», «туалет», «втома» до тих об’єктів і понять, які, найімовірніше, їх стосувались. Він спостерігав, і світ людських зв’язків відкривався йому дедалі більше. Він міг уже вести діялог. Міг розповісти, що болить. Міг сказати, коли голодний. На запитання психіятра: «Дивіться — червоний підйомний кран. Це нічого вам не нагадує?» — він відповідав: «Кран нагадує мені кран». І усміхався.