Він трохи здивувався моєму проханню і пояснив, що Шекспіра вже читав, але якщо я наполягаю… Я наполягла, і він прочитав. «Он канєшна класік, но Пушкін сільнєє», — сказав Віталік, і я подумки почала рахувати до 100, розуміючи, що починати міжнаціональний конфлікт навряд чи доцільно, коли людина аж настільки «не в'їжджає». Та й про що сперечатися? Доводити йому, що українська мова — це насправді не діалект російської? Примусити його почитати ще 50 томів праць Франка? Чи почати серйозну дискусію, порівнюючи Шекспіра і Пушкіна? Усе виглядало однаково дебільно. Навряд чи наше кохання витримає аж такі випробування, та й з досвіду попередніх поколінь відомо, що «москаль є москаль», тож я вирішила бути вищою цього і пробачити Віталікові та його родині їхнє невігластво і брак заангажованості в національному питанні. Чи вчинила б по-справжньому свідома українка на моєму місці так само? Навряд, але ж не всім судилося бути по-справжньому свідомими.
Поступово, хоча й дуже повільно, процес українізації моїх майбутніх потенційних родичів таки відбувався. Наприклад, звертаючись до мене за столом, вони вже не говорили: «Вазьмі, пажалуйста, вілку», а «Вазьмі, пажалуйста, виделку», «суп» почали називати «зупою» і бажали одне одному «Смачного» замість «Пріятнава аппєтіта». Це вже був результат, хоча й не дуже вагомий.
Короткий спалах зацікавлення мовою Великого Кобзаря стався у Віталікової мами, коли вона вирішила, що:
— Дєла у вас, кажісь, патихоньку к свадьбє. Нє грєх і радітелям пазнакоміться.
Після цього вона деякий час намагалася в моїй присутності перейти на ламану українську, аби потренуватися перед знайомством із майбутніми родичами. Але я не поспішала сприяти здійсненню її планів щодо знайомства, добре уявляючи, що скаже мій батько, коли майбутні потенційні родичі, зайшовши до нього до хати, з порога бовкнуть: «Здравствуйтє!» На цьому розмова може й закінчитися. Я вже не кажу про те, що прізвище майбутніх потенційних родичів Брокман, а ймовірна сваха називається Сафія Гєршкавна. У хаті в них не висять образи, а на питання конфесійної приналежності вони навряд чи зможуть дати батькові прийнятну відповідь.
Тож мовне зацікавлення Сафії Гєршкавни поволі згасало, аж поки не згасло зовсім, Віталік не перейшов на українську ні з поваги до мене, ні під впливом Лукаша, я деякий час повагалася, чи не перейти мені на російську з поваги до Віталіка, його батьків чи, наприклад, Пушкіна. Але вагання закінчилися, і кожен продовжував розмовляти, як йому було зручніше. Таким чином, проблема відродження української мови, друга за важливістю для всієї української нації, залишилася на нашому локальному рівні невирішеною. З усіх можливостей її кардинального розв'язання було обрано ганебний компроміс: українське не перемогло, а москальське не здалося — чи навпаки.
Що ж стосується проблеми № 1 всієї української нації, то справа виглядала ще складнішою. На початку наших стосунків, тобто коли ми вперше, вдруге і навіть ще вп'яте залишилися наодинці, я намагалася стримати себе і не виявляти ніякої ініціативи, як і належиться галицькій панєнці доброго хованя, терпляче чекаючи, поки Віталік намагатиметься мене поцілувати, помацати за груди, залізти рукою під спідницю, нарешті розщіпнути станик, а я дотримуватимуся бабциних настанов і наслідуватиму поведінку героїнь із прочитаних романів, де дівчата червоніють, ховають очі, бороняться від наполегливих рук залицяльника, сором'язливо шепочуть: «Не треба, ну прошу тебе, не треба!», міцно стискають губи, зуби, ноги і все, що лише надається до стискання, заплющують очі, напружують язик, цнотливо опираючись поцілункові — і поступово послаблюють опір. Процес здобування жінки у таких романах триває по-різному: роками, місяцями, а часом — тижнями чи навіть днями. Кажуть, що довше жінка борониться, то солодший для чоловіка момент перемоги, то більше він цінує здобуте і краще ставиться до своєї «здобичі».
Відверто кажучи, я зовсім не мріяла стати чиєюсь здобиччю, жертвою чи нагородою. Не лялька ж я, зрештою, і не домашня тварина. Та й не до кінця розуміла, навіщо боронитися проти того, чого тобі теж хочеться. Але так сі належит панєнці доброго галицького хованя — і ніц не поробиш. Одним словом, я намагалася.