– Топай-топай, контро!
«Якщо вскочити в двері? Що, стрілятиме в кабінеті керівництва? А пощастить, у себе «Сталевий Федір» – повинен вислухати. Полюбляє пофілософствувати. Пограти словом». Різні легенди ходили про голову губчека, але всі знали: при крутості й нещадності до ворогів справедливий навіть до контри.
Заарештований прискорив ходу. На щастя, хтось вийшов із приймальні. Іванов зробив крок у відчинені двері. Позаду не почулося грізного окрику. Швидше. Швидше! Арештант зіштовхнувся зі знайомою фігурою в довгій шинелі. Витягнуте миловидне обличчя. Борідка клинцем. Вуса. Все, як на фотографії. Навіть розріз очей трохи подовжений, а погляд гострий, мов два клинки.
– Як наказано – доставив, Федоре Карловичу! Тільки даремно час витрачаємо – контра, – зі знанням справи доповідав конвоїр. – Захватаєва я з фронту знаю. Віддана Революції людина. Рідного батька не пожаліє.
– Дякую. Ви вільні, – нетерпляче зупинив «Дзержинський» доповідь чекіста, ховаючи посмішку у вусах. Захватаєва не лише знав – двічі рятував від лютої смерті.
Від несподіванки Іванов оторопів. Виявляється, не він обвів конвоїра навколо пальця, а голова викликав до себе. Чи то від здивування, чи то від п’янкого, як вино, після сморідної камери повітря арештант задихнувся і розгубився так, що не зумів відновити в пам’яті початок розмови.
– Не можу. Розумієте, рука німіє! Робіть, що хочете, але не можу, Феліксе Едмундовичу, – дивлячись на фотографію Дзержинського, випалив, як зіпсований грамофон, Іванов, і відразу виправився. – Пробачте, Федоре Карловичу…
– Та ви заспокойтеся. З різних причин не можуть, – голова губчека уважно роздивлявся безвусого юнака – не бреше, але не це головне. Найважливіше зрозуміти, чому людина вчиняє так або так. Що нею рухає: страх чи користь? кар’єра чи внутрішнє переконання? Чистота помислів.
– Але я не міг! Розумієте, не міг!
– Можливо, ви не впевнені у вині тієї людини?
– Як не впевнений? Я ж слідчий! – Іванов здивовано поглянув на «Дзержинського». – Контра! Справжнісінька, махрова контра.
– Інтуїція інколи підводить.
– При чому інтуїція? Повторюю, я слідчий. Не бабка-ворожка. – Іванов здивовано дивився на людину в шинелі, не в змозі приховати розчарування: «Як таке каже той, хто знає Першого чекіста Республіки?» – Контра сам зізнався у скоєному.
– Арештант із різних причин зізнається. – Голова губчека, здавалося, не помічав здивованого погляду.
– Зрозуміло, зізнання – не головний доказ провини. У справі речових доказів вистачить на двох. Логіка, свідки – все чисто, як погожий день. Без помилки.
– У чому ж справа? Революція – не гра в козаки-розбійники. У всі часи революція – жорстока і кривава справа. Тут – хто кого.
– Усе розумію, але не можу, – від уважно-проймаючого погляду, який, здавалося, пропалював до самісінького денця душу, стало ніяково. – У бою – рубав, стріляв. Там нарівні. Там, ви правильно сказали, хто кого. А біля стінки… Біля стінки – почуваєшся, як перед немовлям. Ні-ні, не зможу. Як в очі поглянути? А в спину – не по-чоловічи. Наче бандит із-за рогу…
Мовчки, не перебиваючи, слухав старший за віком і посадою, але ще молодий і твердий духом революціонер. Що довше й гарячковіше доводив Іванов, то більше проймав гострий відчутно-гарячий погляд. Живий погляд і обличчя, ніби з каменя або дерева витесане. Обличчя-фреска. Не жива людина – пам’ятник. Хоч зараз на майдан. На п’єдестал.
А Іванов усе говорив і говорив, ніби знав: як тільки замовкне – тієї ж миті опиниться біля стіни. І Захватаєв із наганом у руці. Щоправда, інколи хотів зупинитися: який сенс нагромаджувати слова перед кам’яною статуєю, але живі очі знову й знову запрошували до розмови.
– Чиніть, як знаєте, Федоре Карловичу, але стріляти в неозброєну, по-своєму порядну і переконану у своїй правоті людину не зможу. Розумієте…
– Розумію. Усе розумію. – Голова губчека вийняв руку з кишені шинелі, сперся на стіл. – Смертна кара – це протиприродне явище. Але в певні періоди історії людства бувають випадки, коли вища міра – необхідність.
– У житті все буває. Але навіщо перегинати палицю? Навіщо терор проти жінок або…
– Ви про що? – запитання пролунало нетерпляче суворо. На вилицях ожили тугі жовенці. – Слова… Слова… Приклади. Факти.
– Хоча б Нижній.
– А якщо самодіяльність на місцях?