— Ну що ж, багато років ми старанно вкривали себе непроникною фарбою, шар за шаром, а тут ніби заново випрозорішали.
— Думаєш?
— А хтозна. Всяке буває.
— Двадцять небіжчиків уже в нашій паралелі, — показав він на заголовок «Світла пам’ять» і прізвища під ним, надруковані на звороті буклету. — Одинадцять пацанів уже пішли, — зітхнув Менді, — і з них двоє «сміливців». Берт Берґман. Утті Орпенстайн. — Утті був беттером, грав у парі з Менді, Берт — другий бейсмен. — Рак простати. В одного і другого. І в обох — за останніх три роки. Тепер я регулярно здаю кров на аналіз. Коли дізнався про Утті, то кожних півроку. А ти робиш аналізи?
— Так. — Авжеж, для мене це було не актуально, я ж уже не мав простати.
— І як часто?
— Раз на рік.
— Мало. Треба кожних півроку.
— Добре. Візьму до уваги.
— А взагалі, у тебе з цим гаразд? — поцікавився він, поклавши руки мені на плечі.
— Так, я у формі.
— Слухай, це ж я навчив тебе «стріляти», не забув?
— Так, Менделю. Днів через дев’яносто, максимум — сто двадцять я навчився б і сам. Просто ти перший натиснув на кнопку.
— Це я навчив Коника Цукермана «стріляти», — розреготався Менді, — і хай хтось скаже, що це не так!
Тут ми обійнялися: перший бейсмен із залисинами і посивілий лівий філдер з поріділих «Сміливців» — команди нашого спортклубу. Торс, який відчули мої пальці, неспростовно доводив: він таки справді підтримує форму.
— І я досі можу «стріляти», — поділився радістю Менді. — А вже півсотні літ минуло. Рекорд для «Сміливців»!
— Не будь таким хвальком. Ще не знати, як Мутті.
— Я чув, ти мав серцевий напад.
— Ні, просте шунтування. Уже давно.
— Довбане шунтування. Це коли пхають трубку тобі в горлянку, еге ж?
— Чиста правда.
— Бачив я шваґра з такою трубкою в горлянці. Мені вистачило, — сказав Менді. — Якби ти знав, як я не хотів сюди їхати — от не хочу, і все. Мутті телефонував, бубнів: «Ну, ти ж не вічний», а я йому кажу: «Нічого, Мутті, я ще всіх переживу!» А потім не витримав і приїхав, і перше, що бачу в цьому буклеті, — некрологи.
Коли Менді пішов шукати Мутті, а заодно і якусь випивку, я знайшов у буклеті його ім’я: «Ресторатор, на пенсії. Діти — 36, 33, 28, онуки — 14, 12, 9, 5, 5, 3». Цікаво, чи це шість онуків, серед яких, можливо, є близнята, примушують його так боятися смерті, чи є якісь інші причини, скажімо, досі присутня тяга до повій та яскравого одягу? Треба було в нього запитати.
Того дня слід було б не одного його розпитати. Але потім, шкодуючи, що не зробив цього, я розумів, що будь-які відповіді, отримані на запитання, яке починається зі слів «А що сталося з…», не пояснили б, звідки в мене це надприродне відчуття, що за видимим фасадом криється саме те, що я бачив. Досить було одній із дівчат сказати фотографу за мить до того, як він мав натиснути на кнопку: «Тільки так, щоб без зморшок!..», — досить було разом з усіма засміятися з цього своєчасно кинутого дотепу, щоб відчути: доля, найбільша загадка цивілізованого світу (і тема нашого першого твору на початку вивчення грецької та римської міфологій, де я написав: «Мойри — це три богині людських доль: перша — Клото — пряде, друга — Лахесіс — відміряє довжину, а третя — Атропа — перетинає нитку життя»), стала тепер напрочуд зрозуміла, а все інше, позбавлене загадковості, як-от, скажімо, позування для фото в третьому ряді, одна рука на плечі Маршалла Ґольдштайна (діти — 39, 37, онуки — 8, 6), друга — на плечі Стенлі Вернікоффа (діти — 39, 38, онуки — 5 і 2 роки, 8 міс.) стало чимось непоясненним.
Юний студент-кінематографіст із Нью-Йоркського університету Джордан Вассер, онук футбольного захисника Мілтона Вассерберґера, приїхав до нас разом з Мілтом, щоб зняти студентський репортаж про нашу зустріч. Кружляючи залом і протоколюючи все на свій старомодний лад, я час від часу краєм вуха чув, як Джордан пише на камеру інтерв’ю з кимось із учасників. «Другої такої школи не було, — казала йому шістдесятирічна Мерилін Коплік. — Народ був класний, у нас були чудові вчителі. Найбільше, що могли нам закинути, — жування гумки…»
«Найкраща школа на всю округу, — казав шістдесятитрирічний Джордж Кіршенбаум, — найкращі учні, найкращі вчителі…»
«Найвидатніші уми, — казав шістдесятитрирічний Леон Ґутман. — Бути серед таких розумників, як тут, мені більше ніде не доводилося…»
«Тоді школа була зовсім не така, — казала шістдесятитрирічна Рона Зіґлер, а на наступне зі сміхом — хоч зі сміхом не дуже й веселим — відповідала: — Тисяча дев’ятсот п’ятдесятий? Джордане, це ніби пару років тому сталося».
— Коли мене запитують, — говорив хтось до мене, — чи справді я вчився з тобою, то я завжди розповідаю, як ти писав за мене твір по «Червоному знаку звитяги».
— Але ж я не писав.
— Ні, писав.
— Звідки я взагалі міг знати про цей «Знак»?! Я ж до коледжу його в очі не бачив.
— Таж ні. Ти написав мені твір по «Червоному знаку звитяги». Я отримав «п’ять» із плюсом. Здав, щоправда, на тиждень пізніше, і Воллах сказав мені: «Така робота варта, щоб її чекали».
Мовець був куцим серйозним чоловічком з коротко підстриженою сивою борідкою, страшним шрамом під оком і двома слуховими апаратами — один із небагатьох, побачених мною того дня, над якими час попрацював на совість і навіть трохи перестарався. Чоловічок накульгував і, розмовляючи зі мною, спирався на палицю. Дихання його було важке. Я не впізнав його ні тоді, коли уважно роздивлявся з відстані шести дюймів, ані навіть тоді, коли прочитав на пришпиленій до грудей картці, що його звати Айра Познер. Хто був цей Айра Познер? І чого б я став робити йому послугу, а тим паче таку, на яку не був здатний? Невже я написав той твір, навіть не заглянувши у книжку?
— На мене дуже сильно вплинув твій батько, — сказав Айра.
— Он як?
— У ті кілька хвилин, проведені в його товаристві, я почувався краще, аніж будь-коли з рідним батьком.
— Я й не знав.
— Батько мій був мені все одно як чужий.
— А ким він був? Нагадай мені.
— Драїв підлоги, тим і заробляв. Усе своє життя драїв підлоги. Твій батько завжди тебе переконував, що треба добре вчитися. А мій вважав, що вистачить із мене й того, що він купить мені набір взуттєвих щіток, і я зможу сидіти біля газетного кіоску та начищати до блиску чужі туфлі — четвертак із клієнта. Оце він готував мені на випуск. Дурень неотесаний! Як же гидотно було в тій сім’ї! Збіговисько безмозких неотес. І я жив з ними, наче звір в норі. А твій батько, Натане, тебе направляв, і ти не виріс чурбаком. Я мав брата, якого слід було здати в інтернат. Ти ж не знав цього. І ніхто не знав. Ми навіть імені його не згадували. Едді. Старший за мене на чотири роки. У нього бували припадки, і він гриз собі руки до крові. Часто вив, наче койот, поки батьки його не втихомирять. Якось у школі треба було відповісти на питання «Чи є в тебе брати і сестри?», і я написав: «Нема». Коли я був у коледжі, мої батьки підписали якийсь дозвіл, який вимагала у них психлікарня, відтак Едді зробили лоботомію, після якої він упав у кому та помер. Ні, ти можеш це собі уявити? Сказати мені, щоб я зайнявся чищенням взуття на Маркет-стрит, перед судом — оце вам батькова порада сину!
— І що ж ти вибрав замість цього?
— Я лікар-психотерапевт. І на цю думку наштовхнув мене твій батько. Він же був лікарем.
— Не зовсім. Ходив у білому халаті, так, а працював подологом.
— Коли я приходив до вас разом з іншими хлопцями, твоя мама завжди виставляла нам вазу, повну фруктів, а твій батько цікавився: «Айро, як ти подивишся на це? Айро, як ти подивишся на те?» Персики. Сливи. Нектарини. Виноград. Удома я навіть яблук не бачив. Моїй матері вже дев’яносто сім. Я перевів її у притулок для старих. Вона сидить там цілий день у кріслі й плаче. Але вважаю, що їй не гірше, ніж у ті часи, коли я був хлопчиськом. Твій батько, я так розумію, помер?
— Так. А твій?
— О, мій не міг дочекатися смерті. Він надто близько брав до серця всі свої невдачі, і вони його з’їли.