— Знаю. Аж самому не віриться.
І я справді почувався так, ніби мені сказали: ти обраний! Майже те саме я відчув у десять років, у натовпі хлопчаків, коли Швед звернувся до мене на прізвисько, дане мені друзями, бо я в початковій школі двічі перестрибував через клас. Чим не коник-стрибунець!
Посеред першого інінгу жінка з нашої компанії заявила мені:
— Бачив би ти своє обличчя: ти наче знайомив нас із самим Зевсом. Зате тепер я точно знаю, яким хлопцем ти був у дитинстві.
У 1995 році, за пару тижнів до Дня пам’яті, мій видавець переслав мені такий лист:
Шановний Конику Цукерман!
Я перепрошую, якщо цей лист завдасть тобі незручностей. Може, ти вже й забув нашу зустріч на «Ші-стадіум». Я був тоді зі старшим сином (зараз він першокурсник у коледжі), а ти приходив разом з друзями вболівати за «Метів». Було це десять років тому, за часів Картера, Ґудена, Ернандеса, коли гра команди ще чогось вартувала, бо сьогодні дивитись її неможливо.
У мене є невеличке прохання: чи не могли б ми десь зустрітися для розмови? Я б і з радістю запросив тебе на обід у Нью-Йорку, якщо ти не проти.
Піти на таке панібратство і просити про зустріч мене змусила одна річ, що не дає мені спокою вже цілий рік, відколи помер мій батько. Йому було дев’яносто шість. До останнього подиху він зберіг свою непоступливість і бійцівський характер. І саме тому його втрата стає ще гострішою, дарма що він був у такому поважному віці.
Мені хотілося б поговорити про нього самого та про його життєвий шлях. Я вже навіть сідав за писання його біографії, щоб видати її маленьким накладом для вузького кола друзів, родичів, бізнес-партнерів. Мій батько майже всім здавався чоловіком невразливим, товстошкірим і запальним. Як же вони помиляються! Мало хто знав, як близько він приймав до серця всі ті біди, що випадали на долю близьких йому людей.
Утім, якщо твоя надмірна зайнятість не дозволить тобі відповісти на мій лист, будь певен, я поставлюся до цього з цілковитим розумінням.
Якби з проханням обговорити нюанси батькової біографії, над якою він працює, до мене звернувся хтось інший, я просто побажав би йому всіх гараздів, та й по всьому. Що ж до Шведа, то знайшлися резони, які змусили мене відповісти йому. Словом, не збігло й години, як я набазграв йому, що буду радий прислужитися. Чому я зробив це? Ну, по-перше, тому, що Швед Левов побажав зі мною зустрітися. Мабуть, смішно, а тим паче на схилку літ, але мушу визнати: одного Шведового підпису наприкінці листа було достатньо, щоб на мене ринули спогади півстолітньої минувшини (які, виявляється, не втратили свого чару), і я згадав Шведа на спортивному полі та поза ним. Згадав, як того року, коли Швед тільки-тільки зайнявся футболом, я щодня ходив дивитись, як тренується його команда. Він уже був віртуозом баскетбольних данків, і ніхто не знав, чи стане він таким самим красунчиком на футбольному полі — поки тренер не виставив його на позиції нападника. І хоча наша футбольна команда продовжувала пасти задніх на міських змаганнях, вона вже заробляла по одному, по два, а інколи і по три тачдауни за гру, і щоразу — після пасів на Шведа. П’ять-шість десятків дітлахів товклося біля крайки поля під час тренування, спостерігаючи, як Швед у поношеному шкіряному шоломі та коричневій футболці з оранжевим номером 11 грає в основі проти запасних. Невтомний квотербек Лефті Левенталь постачав Левова передачами (Ле-вен-таль — Ле-во-ву, Ле-вен-таль — Ле-во-ву! — цей анапест незмінно відсилав нас у часи Шведової спортивної слави), і захист резервістів робив усе, аби не дати Шведу Левову заробити очко. Мені вже за шістдесят, я давно не дивлюся на життя хлопчачими очима, проте в якихось закутках ще збереглися рештки підліткового захвату, і я донині пам’ятаю, як підводився Швед, безцеремонно збитий з ніг захисниками, як він, обтрусившись, осудливо поглядає на осіннє небо, що вже сутеніло, відтак скрушно зітхає і, наче не було ніякого падіння, біжить розігрувати м’яч. Коли він заробляв очко, це була слава одного ґатунку, коли його збивали з ніг і ще втискали в землю, а він просто підводився та обтрушувався, то вже був інший ґатунок загального визнання, навіть коли це просто розіграш м’яча.
А якось і мені перепав промінчик Шведової слави. Мені було десять, я не відав, що таке визнання, і якби не Джеррі Левов, мабуть, ніколи не потрапив би в поле зору Шведа, як ті кількадесят хлопчиськ, котрі стовбичили за крайкою поля. Джеррі саме перед тим заприязнився зі мною, і Швед мав би мене помічати, коли я приходив до них (попри всю неймовірність такого припущення). І от одного пізнього вечора сорок третього року, коли Швед прийняв стрімкий пас від Левенталя і захисники резерву знову збили його з ніг і всією командою напосілися зверху, а тренер пронизливо засвистів, даючи відбій тренуванню, і Швед, підвівшись, обережно порухав рукою і, впевнившись, що лікоть не пошкоджений, напівпобіг-напівпошкандибав із поля, а тоді побачив мене в дитячому натовпі та гукнув:
— Атож, Конику, тут тобі не баскетбол.
Це божество (якому було аж шістнадцять років) провело мене в сонм спортивних небожителів. Об’єкт обожнювання зглянувся на того, хто його обожнював. Авжеж, у випадку з атлетами, як і з кінозірками, шанувальник вважає, що між ним і кумиром існує незримий, майже інтимний зв’язок, але цей зв’язок був чимось іншим: він формувався відкрито й невимушено найскромнішим з-поміж усіх знаменитостей, ніхто не ховав його від принишклої зграйки насторожених дітлахів. Незабутнє, скажу, відчуття, і душа моя аж бриніла. Щоки мої полум’яніли, тіло тремтіло, і решту тижня я ледве міг думати про щось інше. Цей сміховинний, удаваний жаль до власної персони, ця чоловіча широта душі, шляхетне милосердя і радість людини, котра знайшла себе в спорті, така щедротна, що нею можна було без побоювань ділитися з фанатами — уся ця щедротність не просто приголомшила і пронизала мене (лишивши слід у прізвиську), а ще й закарбувалася в моїй свідомості як уособлення чогось більшого, ніж його спортивний хист. Цей талант «бути собою» та здатність випромінювати дивну всепоглинаючу велич і водночас зберегти голос, усмішку без натяку на зверхність — уроджена скромність людини, яка не зустрічала перешкод і ніколи не мусила виборювати місце під сонцем. Мабуть, я не один дорослий чоловік, що був колись єврейським хлопчиком, котрий волів стати стовідсотковим маленьким американцем у роки патріотичного піднесення, коли ще тривала війна і здавалося, що всі мілітарні сподівання нашої спільноти були спрямовані на фантастичну оболонку Шведа, котрий усе своє життя ніс із собою спогад про неповторний шлях талановитого хлопчини.
Гадаю, промовляло до нас і єврейство, яке він проносив так легко, як і належало представнику білявої раси спортивних звитяжців. Підозрюю, у тому, що ми так обожнювали Шведа і все його не усвідомлюване ним самим злиття з Америкою, були певний сором і навіть самозаперечення. Вже сам його вигляд пробуджував і водночас приборкував суперечні єврейські бажання; оте протиріччя, що закладене в євреях, які бажають і зливатися оточенням, і відрізнятися від нього, які всіх переконують, що вони не такі, та побіжно показують, що нічим не різняться від інших. Усе це розчинялося в переможному поступі Шведа, котрий насправді був лиш одним із наших Сеймурів, чиї предки були Соломонами й Савлами, а нащадків гукатимуть Стівами, а від них підуть Шони. І де сидів у ньому той єврей? Ви б його там не знайшли, хоча він точно там був, і ви в цьому впевнені. Де ховалася в ньому ірраціональність? Де б ви знайшли в ньому плаксія? Там не було ні хитрощів, ні схильності до комбінацій чи інтриганства. Все це відкидалося в ім’я досконалості. Де були нездоланні спокуси? Нічогісінько не було. Ані тобі лукавих поглядів. Ані тобі дешевих поз. Ані банального крутійства. Ані тобі метушливості, невизначеності чи лицемірства — ні, тільки стиль, тільки закладена природою фізична витонченість зірки.