Ось тільки… що робило його особистістю? З чого складалася Шведова особистість? Мала би бути основа для неї, але ж як її уявити?
Ось вам і другий резон, чому я відповів на Шведів лист: це основа, субстрат. Чим він дихав, яким був його внутрішній світ? Що могло збити Шведа з життєвого шляху (якщо, звісно, могло)? Хто спроможний прожити життя, уникаючи втрат, чорних смуг і сум’яття? Навіть ті, кого в дитинстві оминула ця чаша, рано чи пізно дістають усереднену дозу, а подеколи й сильну. Усвідомлення кінця всього — річ неминуча, як і сам кінець. Проте я не міг уявити, яких форм прибере те чи друге, й навіть зараз не можу розвінчати його простоту: залишки підліткової фантазії дотепер переконували мене, що існує на світі не затьмарений болем життєвий шлях Шведа. Але ж на що тоді він натякав у своєму виважено-ґречному листі, коли, кажучи про свого покійного батька, геть не такого товстошкірого, як припускав загал, він писав: «Мало хто знав, як близько він приймав до серця всі ті біди, що випадали на долю близьких йому людей». Ні, схоже, Швед таки сьорбнув лихої долі. От він і хотів поговорити зі мною про те, що його мучило. Авжеж, не батькове життя він хотів обговорювати, а своє.
Я помилився.
Ми зустрілися в італійському ресторані в західній частині Сорокових вулиць, куди Швед роками ходив із сім’єю, приїжджаючи у Нью-Йорк подивитися бродвейську виставу чи гру «Нью-Йорк Нікс» на «Медісон-сквер-гардені», і я одразу зрозумів, що до основи мені не дістатися. Тут, у ресторані «У Вінсента», з ним були знайомі всі: і сам Вінсент, і Вінсентова половина, і метрдотель Луї, і бармен Карло та офіціант Біллі: кожен знав містера Левова, й кожен цікавився, як почуваються господиня та хлопці. З’ясувалося, що коли ще були живі батьки, він привозив їх до Вінсента — святкувати чи то день народження, чи якусь річницю. Ні, думав я, він запросив мене сюди, щоб тільки показати, що на заході 49-ої Вулиці люди захоплюються ним так само, як на Ченселлор-авеню.
«У Вінсента» — один із тих старовинних італійських ресторанів, натиканих в осерді Вест-сайду між Медісон-сквером і Плазою, — маленьких ресторанчиків у три столи завширшки та завглибшки в чотири люстри, де обстановка та меню навряд чи змінилися відтоді, коли була відкрита рукола. По телевізору, який стояв у крихітному барі, транслювалася якась гра, й один відвідувач час від часу підводився, підходив на хвилину ближче до екрана, питав у бармена рахунок, цікавився, як іде гра в Меттінґлі, а потім повертався до своєї страви. Стільці були обтягнуті сяйливо-бірюзовим пластиком, підлога викладена цяткованою плиткою лососевого кольору, одна стіна була дзеркальна, світильники зроблені під бронзу, а прикрашав інтер’єр схожий на статую Джакометті яскраво-червоний перцевий млинок на п’ять футів заввишки (як пояснив мені Швед, подарунок Вінсенту від рідного міста в Італії). У протилежному куті чи то для рівноваги, чи то для симетрії стояла на підставці, наче статуя, трилітрова пляшка бароло. По один бік від каси, де сиділа місіс Вінсент, пишалася ваза з безкоштовними м’ятними льодяниками після їжі, а по другий — столик, ущерть заставлений горщечками з фірмовою Вінсентовою «маринарою». Тут на десерт пропонували наполеон, тірамісу, листкове тістечко, яблучний пиріг і полуниці в цукрі, а стіна за нашим столиком була завішана підписаними фотографіями («З найкращими побажаннями Вінсенту й Енн») від Семмі Девіса-молодшого, Джо Неймета, Лайзи Мінеллі, Кай Баллар, Джина Келлі, Джека Картера, Філа Ріццуто і Джонні та Джоанни Карсонів. Якби ми досі воювали з німцями та японцями, а за вікном, через дорогу, розташовувалася Віквейська школа, то будьте певні, серед тих підписаних світлин знайшлося б місце й фотографії зі Шведом.
Офіціант Біллі, котрий нас обслуговував, приземкуватий, міцно збитий голомозий чоловік зі сплюснутим, наче в боксера, носом, не мав потреби доскіпуватися у Шведа, що він буде, позаяк Швед уже тридцять із хвостиком років постійно замовляв фірмову страву цього закладу — фірмове дзіті од Вінсента, а перед цим — мідій посіліпо.
— Найкраще дзіті в Нью-Йорку, — запевнив мене Швед, проте я вирішив не зраджувати старомодним звичкам і замовив улюблене каччаторе — курку по-італійськи, «м’ясо без кісточок», як описав це Біллі. Приймаючи замовлення, Біллі повідомив Шведу, що вчора ввечері у них був Тоні Беннетт. Бачачи чоловіка з такою міцною статурою, як у Біллі, неважко було уявити, що все життя йому доводилось тягати речі значно важчі, ніж тарілка дзіті, й голос Біллі — пронизливий, сильний, напружений від якоїсь біди, яка надто йому дошкуляла — звучав несподівано і напрочуд приємно.
— Бачите, де сидить ваш друг, містер Левов? Бачите його стілець, містере Левов? От на цьому стільчику й сидів Тоні Беннетт.
А мені він сказав:
— Ви знаєте, що каже Тоні Беннетт, коли люди підходять до його столика, щоб привітатися? Він каже: «Радий вас бачити». Ви саме сидите на його місці.
На цьому розваги закінчилися. Після того почалася робота.
Швед прихопив із собою знімки трьох своїх синів і від аперитиву аж до десерту практично вся наша розмова крутилася навколо вісімнадцятирічного Кріса, шістнадцятирічного Стіва й чотирнадцятирічного Кента. Котрийсь із них був успішніший у лакросі, аніж у бейсболі, але піддався на вмовляння тренера… котрийсь з однаковою легкістю оволодів футболом європейським і американським і тепер розривався між ними… а котрийсь був чемпіоном зі стрибків у воду і побив шкільний рекорд із плавання в стилі батерфляй та на спині. Всі троє були сумлінними учнями: оцінки — тільки добрі та відмінні; один серйозно захопився природничими науками, другий виказує схильність до всього суспільного, а третій… і все в тому ж дусі. На одній фотографії хлопці були з мамою — миловидною сорокарічною блондинкою, менеджеркою з реклами в тижневику округу Морріс. Але, поквапно додав Швед, на роботу вона пішла аж тоді, коли наймолодший із хлопчиків став другокласником. Хлопцям явно пощастило з мамою, котра домашні клопоти та виховання дітей ставить вище за…
Чим довше ми обідали, тим більше я дивувався з того, як упевнено він проголошує ці банальності, як усе сказане ним розчиняється в його добродушності. Я все чекав, коли він зважиться відкрити щось серйозніше, ніж ці підкреслено незаперечні істини, та на зміну вже проголошеним банальностям приходили нові. Замість життя, подумав я, глазурована прісність, і цей хлопець аж світиться нею. Швед вигадав собі інкогніто, і це інкогніто стало ним. Кілька разів за їжею мені здалося, що більше я не витримаю і не зможу дочекатися десерту, якщо він і далі співатиме дифірамби на адресу своєї сім’ї… Тривало так доти, поки в мене не з’явилася підозра, що ніяке це не інкогніто, а просте божевілля.
Щось його мучило і не давало розвернутися на повну. Щось робило його сірою посередністю. Щось застерігало його: хай би що там було — не переч!
Швед, старший за мене десь на шість-сім років, наближався до позначки «сімдесят», але виглядав не менш чудово: зморшки біля кутиків очей, гострі вилиці, що вигинались, мабуть, трохи більше, ніж цього вимагали класичні стандарти. Попервах я пояснював його худобизну тим, що він посилено займається бігом чи тенісом, поки, вже перед завершенням трапези, не дізнався, що взимку йому робили операцію на простаті й Швед тільки-но став набирати втрачену вагу. Не знаю, що вразило мене більше: сама недуга, про яку я дізнався, чи сам той факт, що він мені сказав про неї. Я встиг навіть подумати, чи не його недавній хірургічний досвід і супутні обставини змусили мене засумніватися в його нормальності.
В якийсь момент я перервав його і, намагаючись не показувати, що вражений, поцікавився його справами — як воно сьогодні керувати фабрикою в Ньюарку? І тут з’ясувалося, що «Ньюарк Мейд» покинула Ньюарк ще на початку сімдесятих. Практично вся рукавична промисловість виїхала за кордон: через профспілки виробникам було дедалі важче заробляти гроші, важко було знайти людей, що згодилися б працювати відрядно і з не меншою продуктивністю, а в інших країнах була тьма-тьменна робочих, які, пройшовши відповідний вишкіл, досягли б того рівня, що був загальноприйнятним у рукавичній галузі сорок-п’ятдесят років тому. Його сім’я довше за інших тримала в Ньюарку свою фабрику; через почуття обов’язку перед людьми, що давно працювали на нього (здебільшого чорношкірими) Швед після заворушень шістдесят сьомого року затримався в місті ще десь років на шість, до останнього намагався протистояти економічним реаліям, що захлеснули всю галузь, і не зважати на прокльони батька, та поступова деградація виробництва, спричинена тими ж таки заворушеннями, була невблаганна. Хоч під час заворушень, які охопили все місто, його фабика майже не постраждала, він був змушений її закрити. Чотири дні вуличних зіткнень вартували «Ньюарк Мейд» лише кількох розбитих вікон, тоді як дві інші будівлі за п’ятдесят ярдів од складських воріт були спалені вщент.