— Податки, корупція, чорношкірі. Мій старий триндів це всім і кожному. Йому було байдуже, звідки людина, хто вона, чи є їй якесь діло до Ньюарка — чи то в кондомініумі на Маямі-біч, чи на круїзному лайнері в Карибському морі, — він навішував їм на вуха лапші про свій улюблений старий Ньюарк, який підрубали під корінь податки, корупція та расове питання. Мій батько був з тих мешканців Принц-стрит, котрі все життя любили своє місто. Коли він бачив, що коїться з Ньюарком, йому серце кров’ю обливалося.
— Зараз, Конику, це найпаскудніше місто у світі, — казав мені Швед. — Колись там вироблялося геть усе. А зараз це столиця світу для автомобільних крадіїв. Ти знав це? Не найбридкіший з усіх способів заробітку, але таки брудний. Злодюги живуть там, де колись жили ми. Чорношкірі хлопці. Щодоби в Ньюарку викрадається сорок машин. Це статистика. Не слабó, скажи? Украдена машина — це знаряддя вбивства, вони мчать, як ракети. Будь-хто, опинившись на вулиці, може стати мішенню — старі, малі, хто завгодно. Вони зробили автодром перед самою фабрикою. Це ще одна причина, чому ми покинули місто. Четверо-п’ятеро підлітків, висунувшись із вікон, на швидкості вісімдесят миль на годину летять по Централ-авеню. Коли мій батько купив фабрику, по Централ-авеню ходили тролейбуси. Трохи далі були автосалони. «Централ Каділак». «Ласаль». У кожному провулку працювала якась фабрика, щось випускала. А зараз на всіх вулицях наливайки, будки з піцою та по церкві з обдертим фасадом. Усе інше або знесене, або забите дошками. А коли батько купив фабрику, то просто по сусідству — каменем докинути — Кайлер випускав охолоджувачі для води, Фортґанґ — пожежну сигналізацію, Ласкі виготовляв корсети, Роббінс шив подушки, Хоніг робив пера для ручок. О Боже, я вже й розмовляю, як батько! Але він був правий. «Світ звихнувся!» — казав він частенько. Основна професія — крадій машин. Пройдися по Ньюарку будь-яким районом, пройдися серед білого дня — такого надивишся!.. От мене було грабанули на Берґен-стрит неподалік від Лайонсів. Пригадуєш цукерню Генрі коло літнього театру в парку? Так от, грабанули там, де колись вона стояла. Перше моє шкільне побачення, повіз дівчину до Генрі випити по склянці содової. Арлін Данциґер. Там, у палатці. Ми з’їздили в кіно, а потім я повіз її на чорно-білу содову — на ту, що з ваніллю та кавою. Тепер на Берґен-стрит чорно-біла — це не вода в цукерні Генрі. Це — найлютіша на світі ненависть. Ми їхали по вулиці — а там односторонній рух, і тут назустріч нам машина, і все, пиши пропало. Із вікон виглядало четверо шкетів. Двоє вийшло, хихоньки-хахоньки, приставили до скроні пістолет. Дав їм ключі, один із них заліз в машину, всівся за кермо. Якраз перед колишньою цукернею Генрі. Це було щось страшне. Навіть поліцейські машини гребуть серед білого дня. Тараняться лоб у лоб. Щоб подушки безпеки спрацьовували. Роблять бублики. Чув про це? Не знаєш, що таке робити бублики? Не чув? Вони для цього ті машини і крадуть. Тиснеш до межі газ, заклинюєш гальмо, врубаєш ручник, вивертаєш кермо, і машина пішла собі колами. І крутиться так на скаженій швидкості. Для них убити перехожого — раз плюнути. Збити на смерть мотоцикліста — теж раз плюнути. Розбитися на смерть самому — і на це плювати! У тебе мурашки по шкірі, коли ти навіть просто бачиш гальмівний слід. Того самого тижня, коли в мене забрали машину, перед воротами нашої фабрики на смерть збили жінку. Ті йолопи крутили свої «бублики» — і збили. Просто в мене на очах. Я саме вийшов з фабрики, збирався йти додому. Швидкість ненормальна. Машина реве. Вищить безбожно. Аж піт гонить з тебе. Мені кров у жилах захолола. А та жінка виїжджала з Другої вулиці, молода негритянка — і готова! Залишилося троє дітей. Два дні минуло — і вбили мого працівника. Чорношкірого. Та їм до лампочки, чорний ти, білий — однаково. І того вб’ють, і того. Кларк Тайлер звати того хлопця, був у мене експедитором — виїжджав із фабричних воріт, додому їхав. Дванадцять годин в операційній, чотири місяці в лікарні. На все життя інвалід. Травми голови, ушкодження внутрішніх органів, переламаний таз, розтрощене плече, пошкоджений хребет. І все через їзду на шаленій швидкості, якийсь шизанутий пацан на краденій машині, за ним копи на машині, врізається простісінько у водійські дверцята — і Кларк готовий. Вісімдесят миль на годину по Централ-авеню. Крадію дванадцять років. Щоби бачити над кермом, він поклав на сидіння скочені в рулончик килимки з підлоги. Півроку перебуде в Джеймсбурзі — і знову за кермо нової краденої тачки. І тут я зрозумів, що з мене годі. Погрожуючи пістолетом, відібрали в мене тачку, скалічили бідаку Кларка, убили ту нещасну жінку — і це за тиждень часу. Я був ситий по горло.
Сьогодні «Ньюарк Мейд» працює тільки в Пуерто-Рико. Пішовши з Ньюарка, Швед якийсь час співпрацював з комуністичним урядом Чехословаччини і поділив роботу між своєю фабрикою у пуерториканському Понсе та чеською рукавичною фабрикою в місті Брно. Втім, коли випала нагода придбати годящу фабрику в Аґвадільї, що у Пуерто-Рико, неподалік від Маяґвеса, він плюнув на чехословацьку бюрократію, що дратувала його від самого початку, і зосередив свої виробничі потужності в Пуерто-Рико, купив там другу фабрику, чимале підприємство, завіз туди устаткування, відкрив підготовчі курси для персоналу і найняв ще три сотні робітників. Проте на початку вісімдесятих навіть у Пуерто-Рико почало все дорожчати, і майже весь бізнес (окрім «Ньюарк Мейд») переметнувся на Далекий Схід, де не бракувало дешевої робсили: спочатку Філіппіни, потім — Корея, Тайвань, а тепер ще й Китай. Навіть бейсбольні рукавички, найамериканськіші з усіх рукавиць, які свого часу шили батькові друзі Денкерти у Джонстауні, що в штаті Нью-Йорк, давно робляться в Кореї. Коли перший виробник рукавиць у п’ятдесят другому чи третьому році покинув Ґловерсвілль і став робити їх на Філіппінах, із нього сміялися, ніби він перебрався на Місяць. А коли він помер, у році десь сімдесят восьмому, то залишив по собі фабрику, де працювало чотири тисячі робітників, і, власне, вся галузь до того часу перебралася з Ґловерсвілля на Філіппіни. З початком Другої світової війни в Ґловерсвіллі діяло дев’яносто рукавичних фабрик — великих і малих. Тепер нема жодної — або закрилися, або переключилися на імпорт.
— Оті ділки не відрізняють стрілки від напалка, — казав Швед. — Самі цифри в голові, тільки й знають, що треба сто тисяч пар таких рукавичок і двісті тисяч сяких, таких-то кольорів, таких-то розмірів, а як їх роблять, де їх роблять, із чого роблять — ні в зуб ногою.
— А що таке стрілка? — поцікавився я.
— Деталь рукавиці між пальцями. Маленькі довгасті шматочки між пальцями. Їх висікають так само, як і напалок — великий палець рукавиці. От їх ми й звемо стрілками. Зараз такі спеціалісти, що, мабуть, не знають і половини того, що я знав у п’ять років, і вони керують бізнесом! Купить такий ділок оленячої шкіри… Вона могла б дати три з половиною бакси прибутку з квадратного фута, а він робить із неї долонні накладки для лижних рукавиць. Ото недавно розмовляв з таким. Нова серія, на кожну рукавичку йде смуга шкіри розміром п’ять дюймів на дюйм, і він платить за це задоволення три п’ятдесят за фут, а міг би заплатити півтора і непогано заробити. Помнож це на серйозне замовлення, і набігає вже сто тисяч доларів, але де йому про це знати! Міг би покласти сто тисяч собі до кишені, але ж ні.
Швед пояснив, що в Пуерто-Рико він застряг з тієї самої причини, яка свого часу тримала його в Ньюарку — здебільшого через те, що в нього тут дуже багато висококласних спеціалістів, які працюють на совість і забезпечують ту якість продукції, що її вимагали від «Ньюарк Мейд» ще за часів його батька. І ще Швед зізнався, що його сім’я дуже полюбляє віллу, яку він десь п’ятнадцять років тому збудував на Карибському узбережжі, неподалік від фабрики в Понсе. Його хлопці там поживали і горя не знали… І знову пішло-поїхало: Кент, Кріс, Стів, водні лижі, вітрильники, дайвінг, катамарани… Із того, що він розповів, я зрозумів, що при бажанні Швед уміє захопити розповіддю, а от розібратися, що в його житті могло б зацікавити співрозмовника, а що ні, то вже зась. Або з причин, для мене недоступних, просто обминав цікаві теми. Я багато віддав би, аби він знов переключився на Кайлера, Фортґанґа, Ласкі, Роббінса й Хоніга, на стрілки та інші подробиці виготовлення бездоганних рукавиць, навіть на менеджера, що переплатив за оленячу шкіру, та коли Швед осідлав свого коника, не могло бути й мови про те, аби якось культурно примусити його зіскочити із синівських успіхів на суші та на морі на щось інше.