На День святого Валентина Джеррі зробив їй шубку з хом’якових шкурок — зі ста сімдесяти п’яти хом’якових шкурок, які він висушив на сонці, а потім зшив кривою шевською голкою, поцупленою з батькової фабрики, де й зародилася в нього ця ідея. Шкільній біологічній лабораторії хтось презентував для дослідів три сотні хом’ячків, і Джеррі всіма правдами й неправдами розжився в учнів, які там займалися, омріяними шкурками. З огляду на дивакувату вдачу і непересічний розум Джеррі, його пояснення про науковий дослід, який він нібито проводить удома, виглядало цілком переконливо. Наступним кроком, випитавши зріст цієї дівчинки, він зробив викрійку, а потім вивітривши запах тих шкурок (точніше, вирішивши, що він уже вивітрився), тобто довгенько потримавши їх під сонечком на гаражі, Джеррі старанно зшив їх докупи і дав білу шовкову підкладку, пустивши на неї шмат шовку від дефектного парашута, що прислав йому брат із військово-повітряної бази в Черрі-Пойнт у Північній Кароліні, де команда з Перріс-Айленд виграла останню гру сезону бейсбольного чемпіонату серед підрозділів морської піхоти. Єдиною людиною, кому Джеррі розказав про шубу, був я, його партнер з пінг-понгу, що вічно йому програвав. Він збирався послати дарунок у коробці від Бамбергера з-під маминої шуби, попередньо загорнувши його в лавандовий шовковий папір та перев’язавши оксамитною стрічкою. Та коли шуба «дозріла», то з’ясувалось, що вона така тверда (адже сушилась в ідіотський спосіб, як пояснив потім батько), що скласти її та запхати в коробку було неможливо.
Сидячи навпроти Шведа в ресторані «У Вінсента», я раптом чітко побачив ту сцену в підвалі: задубіла одежина з рукавами, що стирчали в різні боки. Гадаю, в наші дні вона б зібрала купу нагород у музеї Вітні, але тоді, в Ньюарку 1949 року, ніхто не знався на високому мистецтві, і ми з Джеррі сушили собі мізки, як запхати цю одежину в коробку. «Без коробки ніяк, — казав Джеррі, — отримавши її, дівчисько подумає, що там і справді дорога шуба від Бамбергера». Я ж більше бідкався тим, що дівчисько подумає, коли побачить, що вміст коробки не має жодного стосунку до Бамбергера. Ще мене мучило, чи варто аж так упрівати заради прищавої товстухи, яка навіть хлопця не має. Проте я був в одній упряжці з Джеррі, бо така його вдача: або тікай від нього світ за очі, або здавайся і не рипайся. Крім того, він — брат Шведа Левова, ми були в домі Шведа, і куди там не глянь, усюди бачиш незліченні Шведові призи. Шубу Джеррі в підсумку розпоров і зшив шкурки заново, але так, аби шов був на грудях, щоб її можна було скласти вдвоє та впхати у коробку. Я йому допомагав, і це скидалося на майстрування обладунків. Зверху на шубу Джеррі поклав сердечко, вирізане з картону, готичними літерами написав на ньому своє ім’я, і ми занесли пакунок на пошту. На те, щоб фантастичний задум перетворився в божевільну реальність, пішло три місяці. Крапля в морі людського життя. Вона відкрила коробку і скрикнула. «З нею стався припадок», — розповідали її подружки. З батьком Джеррі теж стався припадок. «Так от що ти зробив з парашутом, який прислав тобі брат! Ти порізав його! Ти порізав парашут?» Джеррі ж був надто пригнічений і не спромігся пояснити, що ним рухало одне бажання, аби дівчина впала в його обійми та поцілувала його, як Дана Тернер цілувала Кларка Ґейбла. Так сталося, що саме в моїй присутності батько останніми словами паскудив Джеррі за те, що той сушив на пекучому сонці хом’якові шкурки. «Шкурки потрібно виправляти правильно. Правильно! А правильно не означає смажити їх на сонці. Шкурки сушаться в тіні. Ти ж не збирався пекти їх на сонці, га, чорт забирай? Джероме, ти можеш раз і назавжди запам’ятати, що я скажу, і засвоїти, як слід поводитись зі шкурками?» І він почав розповідати, спочатку ледь тримаючи себе в руках, ледве стримуючи розчарування тим фактом, що син його як кожум’яка — повний бовдур! Він пояснював нам обом, що мусять знати і вміти торговці смушком в Ефіопії, які постачають овечі шкури на «Ньюарк Мейд». «Можна їх засолити, але сіль — задоволення не з дешевих. А особливо в Африці, вона там дуже, дуже дорога. І там її страшно крадуть. Там у людей немає солі. Хоч додавай отруту в неї, щоб не крали. Інший спосіб — це розтягування шкіри, і тут існують різні способи. Можна на дошці, а можна на рамі. Ви ту шкуру прив’язуєте, робите маленькі надрізи і сушите в тіні. В тіні, хлопці! Така шкура зветься прісно-суха. Посипаєте шкуру кременевою крихтою, і це захищає її від псування та комах…» Я відчув невимовну полегшу, коли дуже скоро від злості його не лишилося й сліду, а на зміну їй прийшла терпляча, хоч і нуднувата лекція-повчання, і схоже, це бісило Джеррі більше, ніж недавній роздрай. І хтозна, чи не того дня він заприсягнувся більше й на гарматний постріл не підходити до батькового бізнесу.
Аби відбити неприємний запах шкурок, Джеррі щедро поливав цю шубу материними парфумами, але поки посилку доставили з пошти, вони вивітрились, і шуба смерділа так само, як раніше, а дівчинка, відкривши посилку, відчула таку відразу, пережила такий жах і образу, що більше ані словом не озвалася до Джеррі. Як переказували інші дівчата, вона вважала, що Джеррі власноручно вполював і вбив усіх звірят, а потім зробив цей дарунок, щоб познущатися з її прищавості. Почувши таке, Джеррі страшно розлютився, і коли ми рубалися в пінг-понг, шпетив усіх дівчат і обзивав їх довбаними ідіотками. Якщо раніше він просто побоювався запросити когось на побачення, то після цього не хотів про це й думати і був одним із трьох хлопців, які не зволили прийти на випускний у школі. Двох інших ми між собою називали «сестричками». Власне, тому я й звернувся до Шведа з таким запитанням, що мені навіть на думку не спало б у 1949 році, коли я дуже туманно уявляв собі, хто такі ті гомосексуалісти і, тим паче, не міг би навіть подумати, що це могло якось стосуватися когось із друзів. У ті часи я вважав, що Джеррі — це Джеррі, так, геній, але страшенно наївний і цілковитий невіглас у всьому стосовно дівчат. У ті дні це пояснювало все. Можливо, і сьогодні мало що змінилося. Але я дуже хотів знати, чи є на світі щось таке, що могло б протаранити невинність величного Шведа, і я, щоб не задрімати (що виглядало б доволі образливо), запитав: «Джеррі бува не голубий?»
— Коли Джеррі вчився у школі, то він завжди був трохи замкнутий, — сказав я. — Ні тобі дівчат, ні тобі щирих друзів, завжди собі на умі, а розуму йому не бракувало, ось і тримався одинцем…
Швед кивнув і поглянув на мене так, немовби глибинне значення моїх слів було для нього зрозуміліше, ніж для будь-кого ще, і через цей випробувальний погляд, який, я ладен присягнутися, нічого насправді не бачив, через це дарування, яке насправді нічого не дарувало і не давало, я геть не дотямлював, що в нього на думці й чи є в нього та «думка». Коли я на хвильку замовкнув, то відчув, що мої слова… не те щоб промайнули повз свідомість співрозмовника… вони ввійшли у неї, але ні за що не перечепившись, розчинилися в ній. Його невинний погляд — а точніше, створюване цим поглядом враження, що Швед завжди й в усьому непомильний, — починав мене дратувати, і я не став чекати, поки принесуть рахунок, після чого ми розійшлися б ще на півстоліття, з нетерпінням дожидаючи нової зустрічі в 2045 році, а завів мову про лист, який він мені написав. Ти долаєш свою поверховість, свою порожнечу, щоб підходити до людей, не будучи обтяженим завищеними сподіваннями, упередженнями, марними надіями і пихою, ти роззброюєшся так, як тільки це можливо, залишаєшся без гармат, кулеметів і броні на півфута завтовшки; ти підходиш до них без загроз, відчуваючи землю п’ятами, а не роздираючи дерен гусеницями; зустрічаєш їх із відкритим забралом, як рівня рівню, як людина людину (казали ми колись), і все ж тобі не уникнути нерозуміння. І ти немов керуєш мізками танка. Ти натикаєшся на те нерозуміння ще до зустрічі, ще під час чекання на неї; відчуваєш його в момент спілкування, а коли, повернувшись додому, розповідаєш комусь про цю зустріч, то й тут між вами виростає глуха стіна нерозуміння. А що те саме відбувається і з ними стосовно вас, то насправді все зводиться до сліпучої ілюзії, позбавленої будь-якого сприйняття, до бентежного фарсу хибного розуміння. І все ж таки, як нам бути з цією надзвичайно важливою частиною буття інших людей, яка втрачає значення, що ми приписуємо їй, набуваючи натомість іншого, безглуздого наповнення, бо всі ми так створені, що внутрішня робота думки й незримі цілі інших — незбагненна таїна для нас. Чи всі ми повинні просто розійтися, замкнути за собою двері та сісти, відокремившись од світу, як роблять усамітнені письменники у своїх звуконепроникних келіях, збираючи людей зі слів, а потім гадаючи, що ці словесні люди ближчі до реального світу, ніж люди живі, яких ми зустрічаємо своїм невіглаством? Факт залишається фактом: розуміти людей так, як треба — це не про нас. Перекручене розуміння людей — оце і є наше все, і ми, сприйнявши їх не так раз, другий, третій, ретельно все переосмислюємо — і знову беремося за старе. Ми помиляємося — отже, ми живемо! Хтозна, може, чи не найкраще просто не думати, з ким ти повівся так, а з ким — не так, а рухатися далі по життю. І якщо тобі це вдається — що ж, вітаю, тобі пощастило.