— Я знаю, хто це! — вигукнув Поль Шіл. — Я носив йому вино. Так я й знав, що тут щось не гаразд. Надто вже він був ввічливий і говорив занадто голосно. А на чай тільки й дав, що десять центів.
— І я його пам'ятаю, — сказав Ретерер. — Він звелів мені принести всі чікагські газети за понеділок і теж дав тільки десять центів. Він мені ще тоді здавався пройдисвітом.
— Справді, сіли вони з ним у калошу, — сказав Хегланд. — А тепер вони намагаються виправити гроші з неї. Ось як!
— Мені здалося, що їй років вісімнадцять — двадцять, не більше, — вставив Артур Кінселла, який досі мовчав.
— А ти їх бачив, Клайд? — спитав Ретерер; він взагалі взяв шефство над Клайдом і тепер намагався підбадьорити його і втягти до спільної розмови.
— Ні, не пам'ятаю, — відповів Клайд. — Мабуть, мене до них не посилали.
— Ну, виходить, ти пропустив нагоду подивитись на рідкісного птаха. Він такий високий, у довгому чорному англійському пальті, котелок насунутий на очі, і світлосірі гетри. Бачили б ви, як він розгулює, та ще з паличкою! Я спочатку думав, що це якийсь англійський герцог. Треба тільки вбиратися в усе англійське і розмовляти голосніше, та всіма командувати, — і клюне: кожен повірить.
— Це правильно, — зауважив Девіс Хігбі.— Добра штука англійський стиль. Я б і сам не від того, щоб так одягтися.
Вони двічі повернули за ріг, перейшли одну за одною дві вулиці і, нарешті, всією компанією увійшли до Фріссела. Клайда засліпило яскраве світло, що відбивалося на фарфорі, на сріблі, на обличчях відвідувачів, він був приголомшений гудінням голосів і брязкотом посуду. Ніколи ще, коли не брати до уваги готелю «Грін-Девідсон», він не бував у такому місці. Та ще з такими знаючими, досвідченими хлопцями!
Вони пройшли до столиків, розставлених перед довгим шкіряним диваном, попід усією стіною. Метрдотель, впізнавши постійних гостей— Ретерера, Хегланда і Кінселлу, розпорядився зсунути докупи два столики й подати склянки, хліб і масло. Компанія посідала: Клайд з Ретерером і Хігбі — на дивані під стіною, Хегланд, Кінселла та Шіл — навпроти них.
— Я почну з доброго старого манхеттенського, — оголосив з жадібністю Хегланд, оглядаючи публіку за столиками і почуваючи себе справді важною персоною. Червонуватосмуглявий, з жвавими голубими очима, з темнорудим волоссям, що стояло щіткою на голові, він скидався на великого задирливого півня.
I Артур Кінселла, потрапивши сюди, теж, як і Хегланд, враз пожвавішав і, здавалося, тішився власним величчям. Він демонстративно підсмикнув рукава, взяв у руки меню і, проглядаючи прейскурант вин, надрукований на звороті, вигукнув:
— Ну, на мій смак, для початку непогано сухе мартіні.
— А я почну з віскі й содової,— урочисто промовив Поль Шіл, вивчаючи тим часом список м'ясних страв.
— Увільніть мене сьогодні від ваших коктейлів, — весело, але рішуче заявив Ретерер. — Я сказав, що не буду сьогодні багато пити, — і не буду. З мене досить склянки рейнвейну із зельтерською.
— Ні, ви тільки послухайте, — висловлюючи невдоволення, гукнув Хегланд. — Він почне з рейнвейну! І це він, старий любитель манхеттенського! Що з тобою скоїлося, Томмі? Адже ти, на мою думку, хотів повеселитися?
— Я й хочу, — заперечив Ретерер. — Але хіба не можна веселитися, поки не видудлиш усе, що тут тільки є пити? Сьогодні я хочу бути тверезий, не хочу більш одержувати догани вранці, і не одержу, якщо розумітиму, що роблю. Минулого разу я ледве виліз на роботу.
— Правильно! — підтримав Артур Кінселла. — Я теж не хочу напиватися так, щоб втрачати розум. Але ще зарано турбуватись про це.