Офіціант поставив перед Клайдом бокал рейнвейну із зельтерською. Глибоко схвильований, зацікавлений, захоплений усім почутим, Клайд підніс бокал, пригубив вино, розсмакував, що воно ніжне й приємне, і випив одним духом. Він так поринув у свої думки, що сам не помітив, як це сталося.
— Молодець, — сказав Кінселла якиайдружнішим тоном. — Ця річ тобі подобається?
— Так, це зовсім не погане, — відповів Клайд.
А Хегланд, баічачи, як швидко посувається справа, і розуміючи, що Клайд — зовсім ще новак у цьому товаристві і потребує підтримки й схвалення, гукнув офіціанта:
— Слухай, Джеррі! — І додав так, щоб не чув Клайд: —Того ж самого, тільки більше…
Вечеря тривала. Було вже близько одинадцятої години, коли вони, нарешті, вичерпали всі цікаві теми — розповіді про минулі пригоди, про колишню роботу, про різні спритні й зухвалі витівки. Клайд мав досить часу поміркувати над усім цим, і тепер він схильний був думати, що сам він зовсім не такий уже жовторотий, як здається його приятелям. А якщо навіть і так… Зате він хитріший за більшість із них, розумніший… Хто вони такі і чого прагнуть? Хегланд, як стало зрозуміло Клайдові, гонористий, дурнуватий, крикливий, і його легко підкупити дріб’язковими лестощами. Хігбі і Кінселла — цікаві й хороші юнаки — чванилися тим, чим Клайд не став би дуже пишатися: Хігбі хвалився, що розуміє дещо в автомобілях (його дядько якось був близький до цієї справи), а Кінселла— вмінням грати в карти і навіть у кості. А Ретерер і Шіл — він ще раніше це помітив — були цілком задоволені з своєї роботи в готелі, готові були залишатися на цій роботі і в майбутньому і ні про що інше не мріяли. А Клайд уже й тепер не міг собі уявити, щоб посада розсильного залишилась межею всіх його бажань.
Одночасно він з деякою тривогою думав про ту хвилину, коли всі рушать туди, де він ніколи ще не бував, щоб робити те, чим він ніколи не думав займатися в таких умовах. Чи не краще йому попросити вибачення, коли всі вийдуть з ресторану? Чи, може, піти разом з ними, а потім нишком шмигнути за перший-ліпший ріг і повернутись додому? Він чув, що ось у таких місцях можна підхопити найстрашнішу хворобу і що люди потім помирають від низьких пороків, яких там набувають. Його мати виголошувала немало промов на таку тему, хоч і навряд чи добре знала щось про це. І все-таки ось перед ним аргумент, який спростовує всі оті страхи: його нові товариші анітрохи не стурбовані тим, що вони збиралися робити. Навпаки, для них це була дуже весела й цікава пригода — тільки й усього.
І справді, Ретерер, який щиро здружився з Клайдом, — більше за його манеру дивитись, питати й слухати, а не за те, що Клайд робив чи говорив, — раз у раз штовхав його ліктем і, сміючись, питав:
— Ну, як, Клайд? Сьогодні посвячення? — і широко всміхався. Або, помітивши, що Клайд зовсім затих і замислився, він говорив — Не лякайся, тебе не з’їдять, — що найбільше — вкусять.
А Хегланд час від часу переривав своє самовихваляння і, підхоплюючи натяки Ретерера, додавав:
— Не можна все життя залишатися таким. Так не буває. Але на випадок чого — ми тебе обстоїмо.
Клайд, нервуючи, нарешті обірвав роздратовано:
— Та відчепіться ви! Досить глузувати! Нащо це вам треба було хвалитися, що ви знаєте більш за мене?
Ретерер підморгнув Хегланду, щоб той дав Клайдові спокій, а сам шепнув:
— Не гнівайся, старий, усе в порядку. Ми просто пожартували трохи, ти ж розумієш!
І Клайд, якому дуже подобався Ретерер, швидко пом’якшав і пошкодував, що так по-дурному виказав себе.
Нарешті близько одинадцятої години, коли вже всі досхочу наговорилися, наїлись і напилися, вся компанія на чолі з Хегландом вийшла з ресторану. Безсоромні й темні наміри не примусили їх задуматися, не викликали в них бажання розумового й морального самоаналізу і самобичування, — навпаки, вони так весело сміялись і розмовляли, немов на них чекала просто мила розвага. З подивом і огидливістю слухав Клайд, як вони пригадували свої попередні пригоди. Певно, всім особливо подобався випадок у кублі розпусти під назвою «Дім Беттіни», де вони одного разу побували. їх привів туди одчайдушний хлопець на прізвище Малюк Джоне, службовець з ішого готелю. Цей Малюк і ще один хлопчина на ім’я Бірмінгем, разом з Хегландом, який страшенно напився, дозволили собі такі вихватки, що їх мало не заарештували. Клайд слухав і насилу вірив, що ці хлопці, зовні такі порядні й охайні, могли витівати подібні речі: вихватки були такі грубі й гидотні, що Клайда навіть трохи занудило.
— А пам’ятаєте, як оте дівчисько з другого поверху облило мене водою з глека, коли я виходив! — голосно реготав Хегланд.