Погляд у нього був напружений і сумний.
І Мак-Міллан, тільки зараз глибоко, по-справжньому зворушений, поспішив відгукнутися:
— Не сумуйте, Клайд. Я знову приїду до вас не пізніше, як через тиждень, адже тепер я бачу, що потрібний вам. Я не того прошу вас молитися, що вважаю вас винуватим у смерті Роберти Олден. Цього я не знаю. Ви мені ще нічого не казали. Всі ваші гріхи і всі ваші печалі відомі тільки вам та господу богу. Але я знаю, що ви маєте потребу в духовній підтримці, а це ви знайдете — вірте мені. «І буде господь захистом стражденному, захистом у годину лиха».
Він усміхнувся так, неначе вже по-справжньому полюбив Клайда. І Клайд, на чималий свій подив, відчув це і відповів, що тепер йому нічого не треба, він тільки просить повідомити матір, що здоровий, і, якщо можна, нехай хоч трошки підбадьорить її. Листи від неї надходять дуже сумні. Вона надто тривожиться за нього. Правду кажучи, він і сам почуває себе поганувато останні дні — тяжко і тривожно на душі. Що ж, не дивно. Слово честі, якщо молитва може дати йому хоч трохи душевного спокою, він з радістю молитиметься. Мати завжди прагнула привчати його до цього, та, сором признатися, він не дуже прислухався до її порад. Вигляд у Клайда був пригнічений і похмурий — обличчя його давно вже набрало землистого відтінку, характерного для ув'язнених.
І преподобний Данкен Мак-Міллан, остаточно розчулений його жалюгідним становищем, відповів:
— Нічого, Клайд, не сумуйте. От побачите, спокій і благодать зійдуть на вашу душу. Я в цьому не сумніваюся. У вас, я бачу, є біблія. Розкрийте псалтир на будь-якій сторінці і читайте п'ятдесят перший псалом, дев'яносто перший, двадцять третій. Розкрийте євангеліє від Іоанна, прочитайте його від початку до кінця. Думайте і моліться — думайте про все, що вас оточує: про місяць, зорі і сонце, про дерева і море, про ваше власне серце, що колотиться, про ваше тіло, про вашу силу, і спитайте себе: хто все це створив? Звідки взялося воно? І якщо не знайдете пояснення, спитайте себе ще: невже у творця всього цього — і вас у тому числі,— хто б він не був, де б не перебував, невистачить мудрості і милосердя і сили допомогти вам у годину, коли ви маєте потребу в допомозі, просвітити вас, утішити і вказати вам шлях? Тільки спитайте себе: хто ж творець цього зримого світу? А потім зверніться до нього, творця всього сущого, і в нього шукайте відповіді, як бути і що робити. Не піддавайтеся сумнівам. Запитуйте — і ви дістанете відповідь. Запитуйте вдень і вночі. Схиляйте голову, моліться і чекайте. Воістину він не залишить вас. Я знаю, бо сам знайшов спокій душевний.
Він пильно подивився на Клайда, немов намагаючись передати йому свою віру, потім усміхнувся і пішов. А Клайд задумався, притулившись до грат. Творець! Його творець! Творець світу!.. Запитуйте і дістанете відповідь.
І все-таки ще жило в ньому колишнє недовір'я до релігії та її наслідки — пам ять про повсякчасні та марні молитви і проповіді батька й матері. Невже ж тепер і він звернеться по розраду до релігії, тільки через те, що йому так тяжко і страшно? Ні вже. Або в усякому разі не в такій формі.
Та все ж преподобний Данкен Мак-Міллан— його темперамент і натхненна сила його переконання, його юнацька струнка постать, обличчя, очі — усе це справило на Клайда таке глибоке враження, якого ніколи не справляв жодний проповідник чи священнослужитель. Віра цієї людини зацікавила, заполонила і немов загіпнотизувала його, хоч він і не знав, чи зуміє сам коли-небудь до краю пройнятися такою вірою.
РОЗДІЛ XXXII
Яких-небудь півтора роки тому людина типу преподобного Мак-Міллана навряд чи могла б вразити Клайда силою духу і релігійного переконання (адже він з дитячих років звик до таких речей), але тепер це справило на нього зовсім інше враження. Сидячи за гратами, оддалік від світу, змушений через обмеженість тюремного життя шукати притулку і втіхи у власних думках, Клайд, як і кожний інший в таких обставинах, повинен був зосередитися на своєму минулому, теперішньому і майбутньому. Та про минуле згадувати було надто важко. В ньому все пекло і палило. А теперішнє (його безпосереднє оточення) і майбутнє з грізною перспективою того, що мусить статися, якщо апеляція не матиме успіху, однаково лякали його пробуджувану свідомість.
І сталося те, що неминуче буває при пробудженні свідомості, затьмареної тривогою. Від того, що викликає страх чи зненависть, але є невідхильним, вона звертається до того, що обіцяє надію чи хоча б втішає мрією. Але на що міг сподіватися Клайд, про що мріяти? Завдяки ідеї, поданій Ніколсоном, єдиний шанс на порятунок полягав для нього в ухвалі про перегляд справи, і коли б новий суд визнав за можливе виправдати його, він міг би поїхати куди-небудь якнайдалі—в Австралію, Африку чи Мексіку і там, — прибравши інше ім'я, відмовившись від честолюбних домагань, пов'язаних з життям вищих кіл суспільства, життям, яке ще так недавно вабило його, — тихо і скромно почати нове життя. Та шлях до цих мрій, що подавали йому надію, заступала грізна примара — можлива відмова апеляційного суду передати справу на новий розгляд. Це цілком можливо — після бріджбурзького суду. І тут, як у тому сні, коли він, відступаючи від кубла змій, наткнувся на рогате чудовище, поставало перед ним страшне видиво — стілець з кімнати в кінці коридора. Той стілець! Ремені і струм, від якого так методично мигтіло світло в Оселі смерті. Думка про те, що коли-небудь доведеться переступити поріг цієї кімнати, була йому нестерпна. І все-таки — а що, як апеляція зустріне відмову? Ні! Не треба думати про це.