Пригадуючи тепер цей свій дикий, жорстокий задум, він Еііразно бачив у ньому такі моменти, такі заплутані і суперечливі обставини, які не можна було ось так просто взяти і скинути з рахунку. Найсерйозніших було два моменти: по-перше, коли він завіз Роберту в далеку, безлюдну бухту на тому озері і враз відчув, що нсспро-можний вчинити задумане, його охопила така жагуча і безсила злість на самого себе, що він злякав її і тим самим примусив підвестися і кинутись до нього. І тоді він випадково ударив її, і таким чином все-таки виходило, що він в якійсь мірі винуватий у цьому ударі — адже так? — ударі, який у цьому розумінні став злочинним. Може бути. Що скаже на це преподобний Мак-Міллан? І друге: якщо від цього удару вона, кінець кінцем, упала у воду, — виходить, він винуватий в її падінні. Його тепер більш за все бентежила думка про його реальну, фактичну провину в нещасті, що скоїлося. Правда, Оберуолцер на суді сказав (коли мова зайшла про те, як він відплив від неї) — якщо вона впала у воду випадково, то небажання допомогти їй ще не є злочином з його боку, але сам він тепер, розглядаючи це в зв'язку з своїм колишнім ставленням до Роберти, доходив до думки, що все одно злочин був. Хіба бог — або Мак-Міллан— не вирішить так само? Цілком вірно відзначив на процесі Мейсон — адже він безумовно міг врятувати її. І врятував би, без жодного сумніву, якби це сталося із Сондрою чи з тією самою Робертою, але минулого літа. А крім того, страх, що вона потягне його з собою під воду, — негідний страх! (Про все це він думав і сперечався з собою ночами, після того як Мак-Міллан почав спонукати його покаятися і примиритися з богом). Так, він мусить признатися собі в цьому. Якби це була Сондра, він одразу ж кинувся б рятувати її. А тому він повинен буде визнати це і вголос, якщо вирішить покаятися перед Мак-Мілланом, або перед ким там чинять такі каяття… можливо, навіть, що слід каятись прилюдно? Та адже таке каяття, якщо на нього наважитися, напевно приведе його до остаточного і безповоротного засудження. А хіба він хоче визнати себе винуватим і померти?
Ні, ні, краще почекати ще трохи, хоча б до ухвалення апеляційного суду. Для чого рискувати? Адже бог все одно знає правду. А він гірко, дуже гірко шкодує про все. Він тепер добре розуміє, яке все це жахливе, скільки горя і нещастя, не кажучи вже про смерть Роберти, він посіяв скрізь. Але… але життя таке гарне… Ах, коли б тільки вирватися! Коли б тільки вийти звідси і ніколи більше не знати, не почувати, не пригадувати кошмару, який тепер нависає над ним! Повільно густішає присмерк. Повільно настає світанок. Довга ніч! Ці зітхання… ці стогони! Тортури, які тривають удень і вночі, так що часом здається: от-от він збожеволіє; і напевно б збожеволів, якби не Мак-Міллан, що дедалі більше прив'язується до нього і так уміє обійтися ласкаво, утішити, підбадьорити. От добре було б як-небудь сісти поруч нього тут чи в іншому місці, і розповісти йому все, і від нього почути, чи винуватий і наскільки винуватий, — і якщо винуватий, то щоб Мак-Міллан помолився за нього! Іноді Клайд виразно почував, що заступницькі молитви його матері і преподобного Данкена Мак-Міллана матимуть більший успіх у цього бога, ніж його власні. Він ще не міг молитися. І, слухаючи іноді лагідний мелодійний голос Мак-Міллана, що ніс до нього крізь грати слова молитви чи послання до галатів, корінфян, фессалоні-кійців, він думав, що треба розповісти цій людині все — і якнайшвидше.
Та дні минали, а він уперто мовчав, і преподобний Данкен почав уже втрачати надію коли-небудь схилити його до каяття і спасіння душі, як раптом через півтора місяці надійшов лист, вірніше — записка, від Сондри. Його було одержано через канцелярію начальника, а Клайду передав преподобний Престон Гілфорд, протестантський духівник тюрми. Підпису не було, але папір був дуже хороший і дорогий. Згідно з тюремними правилами, лист розпечатали і прочитали. Але в змісті його начальник і преподобний Гілфорд не побачили нічого, крім співчуття і докору, а до того ж було цілком очевидно, що автором його є саме згадувана не один раз на суді міс X, тому після відповідного обміркування було вирішено, що Клайд може прочитати його, що йому навіть треба його прочитати. Це може стати йому корисною наукою. «Шляхи беззаконних…» А тому якось надвечір — це було восени, після того як минуло довге, нестерпне літо, і вже минув рік перебування Клайда в тюрмі — йому принесли цього листа. Він узяв його в руки. І хоч він був надрукований на машинці і не мав ні дати, ні зворотної адреси (тільки поштовий штемпель був нью-йоркський), він інстинктивно відчув, що це від неї. І відразу ж схвилювався — навіть рука, що тримала конверт, злегка затремтіла. Потім прочитав рядки, які багато днів після цього перечитував без краю: