Преподобний Мак-Міллан слухав усе це глибоко вражений, — він ще ніколи в житті не стояв перед необхідністю розв'язувати таку складну і незвичайну проблему, а крім того, довір'я і пошана, які проявив до нього Клайд, накладали на нього величезну відповідальність. Він сидів не ворушачись, глибоко, сумно, майже болісно роздумуючи: надто серйозною і важливою була та відповідь, якої від нього чекали, відповідь, в якій Клайд сподівався знайти земний і душевний спокій. А преподобний Мак-Міллан був надто приголомшений, щоб так швидко знайти потрібну відповідь.
— Клайд, виходить, до того як ви сіли з нею в човен, ваш настрій не змінився, — я хочу сказати, ваш намір її… її…
Обличчя преподобного Мак-Міллана осунулося і зблідло. Очі дивились засмучено… Він тільки-но вислухав сумну і страшну сповідь — недобру, жорстоку сповідь, сповнену нестерпно-тяжкого самобичування. Цей хлопчик… отже, справді… Пристрасна, неспокійна душа, яка зчинила бунт через те, що їй невистачало багато такого, чого ніколи не жадав преподобний Мак-Міллан. І, збунтувавшись, допустила смертний гріх і була приречена до загибелі. Серце преподобного Мак-Міллана стискалося від жалю, а в думках панувало збентеження.
— Ні, не змінився.
— І ви сердилися на себе, кажете ви, через те, що не знаходили в собі сил вчинити задумане?
— Так, це теж було. Але я і шкодував, розумієте? А може, ще й боявся. Я сам зараз точно не знаю. Може — так, а може — й ні.
Преподобний Мак-Міллан похитав головою. Так дивно все це! Так непевно! Так погано! І все ж…
— Але в той же час, якщо я вас вірно зрозумів, ви сердилися і на неї через те, що вона довела вас до такого становища?
— Так.
— Примусила вас розв'язувати таку тяжку проблему?
— Так.
— Тц-тц-тц! І тоді вам захотілося ударити її?
— Так, захотілося.
— Але ви не змогли?
— Не зміг.
— Хай буде благословенна милость божа. Але в цьому ударі, якого ви їй завдали, — ненавмисне, як ви кажете, — проявилася вся ваша злість проти неї. І через те удар виявився такий… такий сильний? Ви не хотіли, щоб вона наближалася до вас?
— Так, я не хотів. Принаймні так мені тепер здається. Я не можу сказати з певністю. Можливо, я був трошки не в собі. Тобто… ну, дуже схвильований… майже хворий. Я…
Клайд сидів перед ним, у тюремному смугастому одязі, обстрижений під машинку, і силкувався чесно і неупереджено навести все, як воно було насправді, жахаючись, що він не може навіть для самого себе точно визначити, винуватий він чи не винуватий. Так чи ні?
І преподобний Мак-Міллан, сам дуже схвильований, міг тільки пробурмотіти:
— «Широкі ворота і просторий шлях, що веде до загибелі». — Та потім додав: —Але ви підвелися, щоб допомогти їй?
— Так, потім я підвівся. Я хотів підхопити ЇЇ, коли побачив, що вона падає. Від того і перевернувся човен.
— Це вірно, що ви хотіли підхопити її?
— Не знаю. В ту хвилину, по-моєму, хотів. В усякому разі, я пошкодував, що так вийшло.
— Чи не можете ви сказати точно і певно, як перед богом, що ви пошкодували про це і що в ту хвилину ви хотіли врятувати її?
— Знаєте, все це сталося так швидко, — почав Клайд нервово, майже з відчаєм у голосі,— я просто боюся стверджувати. Ні, я не впевнений, що пошкодував дуже сильно. Ні. Слово честі, я тепер сам не знаю. Іноді мені здається: так, мабуть, а іноді я сумніваюся. Але коли вона зникла під водою, а я виплив на берег, тут я пошкодував… трошки. Але була й радість — розумієте, адже я відчув, що вільний… і страх теж… Ви розумієте…