— Так, так, я розумію. Ви думали про цю міс X. Але раніше, коли ви тільки побачили, що вона потопає…
— Тоді — ні.
— Вам не хотілося врятувати її?
— Ні.
— Тц-тц-тц! Вам не було тяжко? Не було соромно?
— Соромно — так, мабуть. Можливо, і тяжко теж. Я розумів, що все це жахливо. Я це відчував. Та все-таки… розумієте…
— Так, так, звичайно. Ця міс X. Вам хотілося бути вільним.
— Так… але головне, я злякався, і мені не хотілося допомагати їй.
— Зрозуміло, зрозуміло. Тц-тц-тц! Ви думали про те, що, коли вона потоне, ви зможете піти до міс X. Про це ви думали?
Губи преподобного Мак-Міллана щільно і скорботно стиснулися.
— Так.
— Сину мій! Сину мій! Виходить, ви вчинили вбивство в серці своєму!
— Так, ви кажете правду, — задумливо сказав Клайд. — Я вже й сам дійшов до думки, що це було саме так.
Преподобний Мак-Міллан почекав, потім, щоб укріпити свій дух для непосильного завдання, почав молитися — мовчки, про себе: «Отче наш, іже єси на небесах — хай святиться ім'я твоє, хай прийде царство твоє, хай буде воля твоя — яко на землі і на небесах». Потім вийшов з своєї непорушності.
— Послухайте мене, Клайд. Немає гріха надто великого для милосердя божого. Я твердо знаю це. Він сина свого послав смертю спокутувати зло світу. Він простить і ваш гріх, якщо тільки ви покаєтеся. Але цей задум! Цей ваш вчинок! Багато вам треба замолювати, сину мій, дуже багато! Бо в очах господніх, боюся я… так… Та все ж… Я молитимуся про те, щоб господь просвітив мене і напутив. Те, що ви розповіли мені, дивне і страхітливе. На це можна дивитися по-різному. Може… та проте, моліться. Моліться тут, зі мною, про дарування світла очам нашим.
Він схилив голову і кілька хвилин сидів мовчки, і Клайд, теж мовчки, охоплений сумнівом, нерішучий, сидів поруч нього. Потім Мак-Міллан почав:
— О господи, не відкинь мене в люті твоїй і не покарай в гніві твоєму. Помилуй мене, господи, бо я слабкий… Зціли мене в моєму соромі і смутку, бо душа моя поранена і темна перед очима твоїми. Прожени нечестя із серця мого. Осіни мене, господи, праведністю твоєю. Прожени нечестя із серця мого і забудь про нього.
Клайд сидів, схиливши голову, — тихо, зовсім тихо. Тепер і він був вражений і сповнений скорботи. Так, мабуть, він учинив великий гріх. Великий, тяжкий гріх! І все ж… Але тут преподобний Мак-Міллан замовк і підвівся, і Клайд теж поспішив підвестися.
— Мені вже час, — сказав Мак-Міллан. — Я мушу помолитися… подумати. Усе, що ви розповіли, збентежило і схвилювало мене. Бачить бог, це так. А ви — ви, сину мій, ідіть до себе і продовжуйте молитися на самоті. Кайтеся. На колінах благайте в господа прощення, і він почує все. Так, так. Почує. А завтра — або як тільки я відчую себе готовим — я знову прийду. Але не впадайте в одчай. Моліться і моліться, бо тільки в молитві і каятті — спасіння. Уповайте на могутність того, хто весь світ тримає в правиці своїй. Його могутність і милосердя обіцяють вам прощення і спокій душі вашій. Істинно так.
Він постукав об грати кільцем ключа, який тримав у руці, і наглядач, що крокував коридором, одразу ж підійшов.
Преподобний Мак-Міллан проводив Клайда до його камери і постояв, поки його знову замикали в цю тісну клітку; потім він попрощався і вийшов. Усе, що він почув сьогодні, важким каменем лежало на його душі. А Клайд залишився зі своїми розмірковуваннями про все сказане і про те, як це відіб'ється на Мак-Міллані і на ньому самому. Його новий друг був такий пригнічений. З яким жахом і болем він вислухав усе це! Невже ж він, Клайд, справді і беззастережно винуватий? Справді і беззастережно заслуговує смерті за свою провину? Чи може бути, щоб преподобний Мак-Міллан вирішив саме так? Незважаючи на всю свою лагідність і милосердя?
Минув тиждень, — протягом цих днів преподобний Мак-Міллан, під враженням очевидного каяття Клайда і всіх ускладнюючих і пом'якшуючих обставин, на які той йому вказував, ще і ще раз ретельно продумав усі моральні аспекти справи, — і от він знову біля дверей його камери. Але він прийшов тільки сказати, що він, навіть з усією поблажливістю розглядаючи факти, як їх, нарешті, правдиво змалював Клайд, не може зняти з Клайда провину — безпосередню чи побічну. Він замишляв убити Роберту — чи не так? Він не робив спроби врятувати її, коли міг це зробити. Він бажав їй смерті і не відчував жалю потім. В ударі, який перевернув човен, набула виходу його злість. І навіть до почуттів, що перешкодили йому заподіяти цей удар свідомо, теж домішувалася злість. Те, що він задумав свій злочин, захоплюючись красою і високим суспільним становищем міс X, і що Роберта, після їхніх беззаконних стосунків, наполягала, щоб він одружився з нею, — не може бути йому виправданням; навпаки, це тільки нові докази його гріховності і злочинства перед людьми. Грішний він багато в чому і перед господом. У той страшний час він, на жаль, являв собою тільки поєднання користолюбства, беззаконних бажань та блуду — всіх тих пороків, які бичував апостол Павло.