— Як духовний наставник я цікавився тільки його духовним життям, а не юридичною його стороною.
Та щось у виразі його обличчя тут же підказало Уолтхему, що Мак-Міллан, як і всі, переконаний у винуватості Клайда. І він, нарешті, знайшов у собі мужність сказати м-с Гріфітс:
— Поки передо мною нема цілком конкретних і раніше невідомих даних, які ставили б під сумнів законність двох попередніх процедур, я не маю права, місіс Гріфітс, що-небудь змінити у вироку. Я глибоко уболіваю за цим, уболіваю всім серцем. Але якщо ми хочемо, щоб люди поважали закон, ми не повинні змінювати рішення, що грунтуються на ньому, не маючи на те законних же підстав.
Я був би щасливий, якби міг відповісти вам інакше. Повірте, це не слова. Молитимуся за вас і за вашого сина.
Він натиснув кнопку. Зайшов секретар. Було зрозуміло, що прийом закінчено. М-с Гріфітс усе ще не могла вимовити ні слова, дивна ухильність Мак-Міллана в критичний момент розмови, коли губернатор одверто поставив йому найважливіше запитання, — запитання про винуватість Клайда, — абсолютно приголомшила її. Що ж тепер? Куди кинутися? У кого шукати допомоги? У бога — і тільки у бога. Господь винагородить її і Клайда за горе, за тілесну загибель у цьому світі. Заглиблена в ці думки, вона продовжувала тихо плакати; преподобний Мак-Міллан бережно взяв її під руку і повів з кабінету.
Коли вона вийшла, губернатор повернувся до секретаря:
— Ніколи мені не доводилося виконувати більш сумного обов’язку. Це не зникне з моєї пам’яті до кінця днів моїх.
Він відвернувся і почав дивитися у вікно на сніговий лютневий пейзаж.
І після цього Клайду залишилося всього два тижні. Про це останнє і остаточне рішення повідомив його той самий Мак-Міллан, але в присутності його матері, з обличчя якої Клайд усе зрозумів, перш ніж Мак-Міллан почав говорити, і вона знову повторила йому, що він повинен шукати захисту в богові, спасителі нашому. І от він ходить уперед і назад по тісній камері, бо спокій і непорушність для нього тепер нестерпні. Зараз, коли остаточно і безповоротно вирішено, що він помре через кілька днів, він відчув потребу ще раз пригадати усе своє безталанне життя. Юність. Канзас-Сіті. Чікаго. Лікург. Роберта і Сондра. Як швидко промайнуло перед його розумовим зором усе, що було пов’язане з ними обома. Нечисленні, короткі, яскраві хвилини. Його бажання продовжити це — владне бажання, що цілком захопило його тоді в Лікурзі, після зустрічі з Сондрою, — і потім, це, це! А тепер і цьому підходить кінець — і цьому теж… Але ж він ще майже й не жив: уже два роки він знемагає в гнітючих стінах тюрми. Та і тут йому залишилося тільки чотирнадцять, тринадцять, дванадцять, одинадцять, десять, дев’ять, вісім хистких, гарячкових днів. Вони відходять… відходять… Але життя… життя… як же не буде життя — краси днів, сонця і дощу, праці, кохання, енергії, бажань? Ні, ні, він не хоче помирати. Не хоче. Навіщо всі ці розмови матері і Мак-Міллана про те, що треба уповати на милосердя боже і думати тільки про бога, коли головне— це сьогодні, зараз?! А Мак-Міллан стверджує, що тільки в Христі і в потойбічному житті справжній мир. Так, так… та все ж, хіба він не міг сказати губернаторові… хіба він не міг йому сказати, що Клайд не винуватий, чи не зовсім винуватий, — тільки в ту хвилину так поглянути на це, — і тоді… тоді… можливо, губернатор замінив би йому страту довічним ув’язненням… можливо… Він спитав у матері, що преподобний Мак-Міллан сказав губернаторові (промовчавши про свою сповідь), і вона відповіла, що він говорив про щире смирення Клайда перед господом, але не сказав, що він не винуватий. І Клайд думав: як дивно, що Мак-Міллан не зумів примусити себе зробити для нього більше! Як сумно! Як жахливо! І невжй ніхто не зрозуміє, не оцінить його людських пристрастей — нехай поганих, нехай надто людських, але ж і багатьох інших вони мучать так само, як і його.
Та от що найгірше: м-с Гріфітс знала, що преподобний Мак-Міллан сказав (вірніше — чого він не зумів сказати) у відповідь на останнє запитання губернатора Уолтхема, — те саме він повторив пізніше і їй, відповідаючи на таке ж запитання, і її вразила думка, що, можливо, насправді Клайд таки винуватий, як вона спочатку побоювалась. І тому вона якось сказала: